Закарпатська Роксолана. Наш наречений побив, а араб закохався на все життя

Один раз на рік, майже завжди пізньою осінню, Вероніка обов'язково навідується додому, аби побачитися з мамою, прогулятися набережними Ужа, зайти до ботсаду та, як вона каже, надихатися повітрям, яке пахне її дитинством. Сьогодні вона – громадянка іншої держави: монархічного, мусульманського Марокко. Незабаром виповниться шість років із дня, коли Вероніка вийшла заміж за араба.

З Нікою мене познайомили не надто близькі приятелі. Але про те, що жінка вже довгий час живе в ісламській країні, я спочатку навіть не здогадувалася. Гарна, вишукана, впевнена в собі пані, скоріше скидалася на француженку, аніж на мешканку магометанської держави. Проте мою увагу привернуло те, що в кафетерії вона попросила додати їй у каву цілий букет східних спецій. Помітивши мій здивований погляд, пояснила, що у її марокканській родині цей напій вживають саме так, і, обов'язково, без цукру.

Зрозуміло, що після такої відповіді я, забувши про власну каву, закидала її питаннями. Проте, коли Ніка почула, що я журналіст, то одразу перевела розмову на іншу тему та навідріз відмовилася давати інтерв'ю. За декілька днів я випадково ще раз здибалася з нею у центрі міста. І якось, слово за словом, ми таки домовилися про розмову, але за однієї умови: не називати в матеріалі її прізвища, бо вона не хоче, аби її літню маму "діставали" сусіди та знайомі.
"За тиждень до весілля я дізналася, що мій наречений – бандит"

– Вероніко, як ви з Ужгорода потрапили аж до Марокко?

– Для того, аби пояснити, мушу трохи повернутися в минуле. За спеціальністю я перекладач із німецької та французької мов. Свого часу закінчила Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова. Крім того, я з власного інтересу непогано вивчила арабську мову. Проте моє студіювання завершилося якраз у непрості 90-ті роки, тож спочатку було досить важко знайти в Києві роботу за фахом. Тобто постійно траплялися якісь підробітки, але зрозуміло, що без власного житла у столиці прожити на одні гонорари було важко. Крім того, саме в той час ми з мамою дуже важко переживали втрату батька. Родичів у нас небагато, і майже всі вони прості люди, тому чекати допомоги не було від кого. Аби підтримати маму та й самій якось прожити, доводилося трудитися на кількох роботах.

Боже, ким я тільки тоді не працювала: офіціанткою, гідом, перекладачем, нянькою, продавчинею, навіть гардеробницею у нічному клубі. Але, чесно зізнаюся, все одно було дуже важко. Часто доводилося сидіти на самісінькій гречці, а нові черевики чи сукня взагалі здавалися  рожевою мрією.

– І через це ви повернулися до Ужгорода?

– Ні, пасувати перед такими труднощами – не в моєму характері. Все було набагато простіше. Ще під час навчання у виші я зустрічалася з хлопцем з Ужгорода. І коли він запропонував мені вийти за нього заміж, я прийняла рішення повернутися додому. Він якраз тоді потроху почав заробляти непогані гроші, тому відмовився переїжджати до Києва. На жаль, аж до самого весілля я не знала, як саме він збагачується. Буквально за тиждень до дня, якого так чекала, викрилося, що мій коханий, як тоді казали, рекетир. Я була шокована, перелякана і нещасна. Тим паче, що випливли такі жахливі подробиці про його з напарниками "роботу", що, у буквальному сенсі цих слів, волосся вставало дибки. До речі, ми обоє походили з родин, як то кажуть, міської інтелігенції, та й зналися з юних років. Тому я ніяк не могла повірити, що він на це все здатний. Проте, врешті-решт, довелося прийняти дуже непросте і болюче рішення і розірвати з ним стосунки за тиждень до весілля.

– Як він на це зреагував?

– Почав доводити ситуацію до абсурду. Ніяк не хотів змиритися із подібною розв'язкою. Спочатку він мене просто вмовляв повернутися, пояснював, що я його принизила перед друзями, далі погрожував, а під кінець... жорстоко побив. Навіть зараз не хочеться про це все згадувати.
Знаєте, що тоді образило найбільше? Позиція багатьох знайомих і друзів – мовляв, ось яка чистоплюйка знайшлася: хлопець заробляє як може, немалі гроші приносить, а вона ще й носа верне. Моя мама через усі ці події серйозно захворіла, а я схудла на 11 кілограмів. Довелося навіть просити його батьків, аби вони вгамували сина. Але коли мама потроху одужала, я вирішила повернутися до Києва. Тим більше, що колишній однокурсник запропонував попрацювати перекладачем в іноземній фірмі і запропонував хорошу навіть для столиці зарплатню.
Так я поволі почала вибиватися в люди. Та й робота була дуже цікавою, багато закордонних відряджень, нових знайомств. Крім того, подобалася незвична для мене фінансова незалежність та можливість забезпечувати мамі нормальне життя.

"Шортів на вулицю не одягаю"

– Я так розумію, що зі своїм чоловіком ви теж познайомилися на роботі?

– Напевно, правильніше буде сказати, завдяки роботі. Минуло декілька років, і під час одного з закордонних відряджень керівника нашої компанії запросили на світську вечірку для бізнесменів. Я ж, як перекладач, допомагала йому спілкуватися з французькими партнерами. В якийсь момент помітила, що за мною пильно спостерігає високий смаглявий чоловік, як мені тоді здалося, схожий на Джеймса Бонда (сміється. – Авт.). А пізніше французи представили його нам як свого марокканського компаньйона. Так сталося, що ми розговорилися. Виявилося, що він здобув освіту в Парижі, тому, зрозуміло, прекрасно володів мовою. Також йому дуже сподобалося, що я знаю арабську. До кінця вечора ми домовилися зустрітися ще раз. Але, чесно кажучи, я на це особливо не чекала. Проте згодом ми таки побачилися, і не один раз. Та, що довго говорити, з часом зрозуміли, що створені одне для одного. Але мене дуже лякала перспектива життя у мусульманській державі, тим паче, що я б не погодилася прийняти іслам навіть заради коханого чоловіка.

– Ваші страхи згодом отримали хоч якесь підтвердження?

– Слава Богу, ні! Одразу скажу, що в паранджі не ходжу (сміється. – Авт.). Коли я познайомилася з його батьками, родиною, то побачила, що це дуже освічені, виховані й хороші люди. Прийняли вони мене чудово: тепло і щиро. Перед весіллям ми домовилися, що я залишаюся вірною своїй релігії, але діти будуть в ісламі. Крім того, ми ж мешкаємо у найбільшому місті Марокко – Касабланці, а це велетенський порт, головний промисловий центр країни, тому життя тут більш світське. Також відіграє не останню роль і те, що Марокко – колишня французька колонія. Хоча, звичайно, в першу чергу, це мусульманська країна. Тому ніяких вільнощів я собі й сама не дозволяю. З великою повагою ставлюся до культури і релігії цієї держави. Тобто декольтованої сукні чи коротких шортів на вулицю не одягаю не тому, що мені це забороняє чоловік, а через те, що не хочу ображати релігійні почуття інших людей. До речі, чоловік за 6 років нашого спільного життя вже пересвідчився, що може повністю покластися на мене у цих питаннях. На початку хіба свекруха щось ненав'язливо підказувала.

– А яких мусульманських традицій ви дотримуєтеся?

– Разом із усією родиною суворо тримаю Рамадан. До речі, до цього мене ніхто не змушував, просто здалося, що так буде правильно. Спочатку було важко, але згодом навіть сподобалося: рамадан дуже дисциплінує тіло і душу. Якщо говорити про побут, то переважно готую марокканські страви, але час від часу в нашому меню є голубці чи млинці. Чоловікові подобається (сміється. – Авт.). Також відзначаємо всі місцеві національні свята. Взагалі, наша родина досить спокійно і безболісно поєднує як мусульманські, так і європейські традиції.

– Зараз ви працюєте?

– Так, разом із чоловіком у його компанії. Якоїсь великої потреби у цьому, звичайно, немає, але мені важко байдикувати, і чоловік це розуміє. Крім того, у нас із ним дуже багато спільних інтересів, тому завжди маємо про що поспілкуватися.

– Доводилося чути про те, що до весілля мусульмани ідеальні кавалери, а згодом перетворюються у справжніх тиранів. Ви з таким не зіткнулися?

– Оце вже точно не про нас. Хоча про такі випадки знаю. Але частіше це все залежить від конкретної людини. Тут важливо все: яка в чоловіка родина, освіта, виховання, друзі, статус і багато іншого. Ми, наприклад, досить багато часу проводимо в Європі, я сама їжджу в Україну, і чоловік це абсолютно нормально сприймає. Також разом відвідуємо різні культурницькі заходи. Крім того, мені у спілкуванні з друзями сім'ї, родичами дуже допомогло те, що я знала арабську.
Хоча, напевно, не варто так відверто про це говорити, але мені здається, що за роки спільного життя ми ще більше полюбили одне одного. До того ж, тепер нас об'єднує наше сонечко – синочок, якому вже 5 рочків. Мені зараз просто гріх скаржитися, бо я дуже щаслива людина. Подобається жити в цій країні, але все-таки іноді сильно тягне в осінній Ужгород. Адже в Марокко постійно літо.

Лариса РОМАНЮК

Теги: Роксолана, вероніка, араб, мусульмани

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати