Ужгородський педіатр Реґіна Павлишинець про розвиток крайової дитячої медицини

"А раніше стільки і так важко не хворіли, хоч не було ані різноманітних ліків, ані сучасного устаткування", – часто чуємо та й самі повторюємо таку сентенцію. Це можна почути, мабуть, в усіх країнах. Ми ж, вихідці з СРСР, порівнюємо ще й з радянськими часами: о, тоді стільки будували, квартири давали, освіта й медицина були безкоштовними.

Як же насправді "еволюціонувала" лікувальна справа, зокрема допомога дітям в обласному центрі Закарпаття, упродовж майже півстоліття, "Замок" розпитав Реґіну Павлишинець, яка опікувалася дітками і як дільничний педіатр, і як головний лікар – 12 років у міській дитячій лікарні, а відтак – у спеціалізованому дитячому санаторії "Малятко".

Нині Реґіна Іванівна на відпочинку, а ті, про чиє здоров'я вона дбала, якраз, за висловом Карлсона, "у самому розквіті сил" і розбудовують наше місто, край, державу, а хтось і світ. 
По закінченні медфаку Ужгородського університету в 1958 році Реґіна Іванівна пройшла, як кажуть, усі сходинки – була в Ужгороді педіатром і в садочках, і в школах, і дільничним. У 1972 році її призначили головним лікарем міської дитячої лікарні.

"У ті часи, – пригадує, – в Ужгороді вже не було випадків поліомієліту, віспи, проте я за свою практику пережила спалах дифтерії. Чимало дітей хворіли дуже важко, хоч, дякувати Богу, всіх вдалося врятувати. Загалом, було більше, ніж зараз, інфекційних недуг. Наприклад, дуже поширеною була інфекція стафілокока, важкі форми пневмонії, у тому числі гнійні. Зараз же більше вірусних захворювань.

Дільничні педіатри тоді вночі й у вихідні чергували в стаціонарі. Реанімаційного відділення в Ужгороді для малих не було – лише трохи краще обладнана палата інтенсивної терапії. Важких пацієнтів скеровували в обласну дитячу лікарню в Мукачево, а зовсім "поганих" – у Львів або Київ. Зараз важко уявити, але тоді в ужгородській дитячій лікарні було лише півставки невропатолога, хірурга, отоларинголога, інших вузьких спеціалістів, тому для консультацій викликали фахівців із міської "дорослої" лікарні".

"Коли я почала працювати головним лікарем, – продовжує розповідь пані Реґіна, – дитяча лікарня була на 75 ліжок і розміщувалася у двох житлових будинках на вулиці Горького (нині Другетів), де зараз жіноча консультація. Лише коли "дорослу" міську лікарню перевели у нові приміщення на БАМ, дитячій передали корпус у центрі міста, де вона знаходиться й нині.

Як головний лікар, я ще застала часи, коли санітарки у пелюшках носили дрова, розпалювали печі. Відтак проводила центральне теплопостачання. За мого керівництва на вулицю Боженка перейшла поліклініка, відкрилися 5 філій, зокрема й на Заньковецької, Перемоги, Радванці, щоб батькам із дітьми не треба було далеко йти від дому".

"Медицину, – розповідає Реґіна Іванівна, – і в ті часи фінансували за залишковим принципом. Але не було такого, щоб ми не мали потрібних ліків для дітей у важкому стані, щоб треба було йти у заклад зі своїми шприцами, ватою, бинтом чи гіпсом. Достатньо було і препаратів для щеплень. Хоча і тоді траплялися ускладнені на них реакції, та й чимало батьків відмовлялися їх робити".
Загалом, на думку пані Реґіни, діти півстоліття тому були здоровішими, ніж нині. Хоча й тоді вистачало ослаблених, недоглянутих. Педіатри між собою жартома називали таких "бройлерами". Проте, вважає лікар: "Мені здається, їх було менше, ніж зараз. Я вже не працюю, але бачу, що ставлення не таких заклопотаних роботою, гонитвою за грішми батьків до дітей раніше було значно кращим".

12 років Реґіна Павлишинець очолювала дитячу міську лікарню. Відтак від необхідності бути одночасно будівельником, організатором, менеджером повернулася до улюбленої – лікувальної справи. Проте довго "в тилах" працювати їй не дали. У 1984 році на Закарпатті побувала поважна комісія з Києва, до складу якої входив й інструктор ЦК Компартії УРСР. Зробивши турне оздоровницями краю, вона завітала і в дитячий пульмонологічний санаторій "Малятко" в Оноківцях, що біля Ужгорода. Заклад був у жахливому стані. Місцева влада питання "вирішила" як завжди – зняла головного лікаря. Хоча, каже Реґіна Іванівна, то був дуже добрий, совісний чоловік, який, проте, не вмів лупити кулаком по столу і "вибивати" все необхідне. Наприклад, маючи службове авто "Нива", сам їздив куди треба на автобусі, а машина доставляла дітям харчі. Очолити  "Малятко" запропонували Реґіні Павлишинець.

"Я спочатку відмовлялася, – розповідає жінка, – але одного дня мене терміново викликали в облздороввідділ просто з планірки і вручили наказ про призначення. Як кажуть – без варіантів.
Я не розгубилася. Тільки сказала, що не працюватиму, якщо не будуть допомагати, виділяти кошти. Звичайно, запевнили, мовляв, сприятимуть з усіх сил і тут же поїхали мене представляти.
Стільки разів я проїжджала повз "Малятко", багато років виписувала туди дітям путівки, але ніколи не бачила санаторію. Ще б пак, від дороги він заріс настільки, що й ніхто б не здогадався, що тут узагалі щось є, та ще й працює. Ледве ми туди дісталися – то був кінець грудня, падав сніг, все вкрилося льодом. Оглянула я корпуси і жахнулася: негайно потрібен був капітальний ремонт. Дітки малесенькі "оздоровлювалися" – сиділи голими задками на тоненькій ковдрі просто на підлозі з великими щілинами між дошками. Із меблів – тільки шафки для одягу, стільчики. Дрова для опалення не пиляні, обмерзлі, звалені купою.

Прийшла додому – плачу: більше туди ні ногою! Чоловік наступного дня – до начальника облздороввідділу Рішка з криком: куди ти, мовляв, її закинув? Викликали мене, виділили всі необхідні машини... Так почали ми наводити лад. Навесні запросила бригаду із зеленгоспу, щоб вирізати джунглі. Тоді виявилось, що на території дуже багато змій. Почали ремонти, точніше реанімацію всіх корпусів. І тривало це шість років! Наприклад, у третьому корпусі довелося зняти й повністю замінити дах і перекриття.

Знайшла я старі, вже вицвілі папки – технічна документація на проведення центрального опалення пролежала аж сім років,  але ніхто нічого не робив. Взялася я за цю справу – виявилося, що треба шість тонн труб. Пішла до Рішка, а він за голову вхопився: та де я візьму – на всю область виділили дві тонни! Тоді я об'їхала всіх директорів закарпатських підприємств. Де труби просила, де – дошки, меблі, цеглу, керамзит, толь – усе знала, що воно і до чого. Котельню побудували, згодом із твердого палива перевели на газ.

Багато доводилось працювати персоналу. Одні нормально це сприйняли, інші нарікали,  мовляв, то не їхня робота. Дехто писав скарги, хоча більшість колективу мене підтримувала. На "килимі" в облздороввідділі пояснювала: а що робити? Я теж розвантажую машини, працюю, у тому числі фізично, на рівні з усіма. Ми тоді ще й розвели чимале підсобне господарство – садили помідори, капусту, мали чудові яблука, тримали від 20 і аж до 60 свиней, коней. Обладнали фізкабінет з усім устаткуванням для фізіотерапевтичного лікування, соляну камеру. Санаторій ожив.

Але, крім власне ремонтів, потрібне було ще й відповідне обладнання, щоб проводити оздоровлення діток... Інколи доводилось буквально рятувати деяких із них. Привозили до нас з усієї області малят від 1,5 до 7 років. Спочатку 150 дітлахів на кожний заїзд, згодом – 120. Траплялися, особливо з віддалених, гірських населених пунктів, вкрай занедбані діти. З хронічним недоїданням, вошиві, з відставанням у розвитку. Якось привезли дівчинку 6 років із Рахівщини з незрозуміло великим животом. Ми її оглядали – наче все нормально, печінка не збільшена тощо. Дали протиглисні препарати. Дитина посиділа на горшку – і все з'ясувалося: такої кількості паразитів я не бачила за всю свою практику.

Тоді дітки перебували на санаторному лікуванні в "Малятку" по 2 місяці і деяких доводилося повністю одягати та взувати. У ті часи ще не було, як зараз, гуманітарної допомоги, отож я їздила на бази домовлятися і про білизну, і про верхнє вбрання".

Реґіну Іванівну і досі радо зустрічають у "Малятку" – хтось працював ще за її керівництва, інші багато чули про неї від старших колег. Павлишинець оновила санаторій якраз напередодні 90-их, і це допомогло закладу пережити негаразди перших років незалежності. Відтак в середині 2000-их уже нинішньому головному лікарю Галині Мороз теж довелося починати з ремонтів і реконструкцій, перебудови котельні. І необхідність бути прорабом, менеджером, домовлятися і знаходити можливості усе ще домінують у роботі головного лікаря. Зате тепер "Малятко" – один із найпрестижніших і справді оздоровчих дитячих закладів нашого краю.

Лариса ПОДОЛЯК

Теги: Реґіна Павлишинець, педіатр

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати