17-літнього закарпатця Михайла Славуника у радянських таборах врятував китаєць

Один із епізодів: 28 вересня 1948 року убили голову сільради Андрія Івановича Сербайла. Згодом з'ясовується, що таки справді підвів почерк: за незворотне сприймаю російське "избили".  Про всяк випадок, знаючи що з того села родом заступник голови обласної ради Андрій Сербайло, телефоную йому: може якраз додасть якихось подробиць. Хоч і народився Андрій Андрійович на десяток літ пізніше. У слухавці після моєї тиради-пояснення западає тиша, а потім – мов важким каменем: "Так, то був мій батько".

Андрій Андрійович знає не­багато – тільки з розповідей тата. 49-го Сербайлу-старшому було трохи більше 30. Держбезпека запідозрила голову села у зв'язках з, як тоді писали про них в протоколах, "бандитами-оунівцями". Викликали голову села на допити, але згодом відпустили. А відтак потягся лан­цюжок подій – здавалося б, геть буденно-випадкових, але, як наслідок, – семеро селян вирушили до сибірських таборів, а родина Сербайлів змушена була виїхати аж під Ізмаїл.

Гвинтики без імен
Після перебудови з її оприлюдненням архівів, численними публікаціями, художніми творами й кінофільмами, утвердився стереотип, що людей у сталінські часи мали лиш за гвинтики, якими крутили, мабуть, чи не найбільше, всесильні органи. Але коли читаєш справу про "бандитів" з Новоселиці, не полишає враження, що й енкаведистів тоді не дуже мали за людей. Здається, жоден із них не мав імені – лише звання й прізвище. У Новоселиці наприкінці березня 1949-го вбили оперуповноваженого Волівського окружного відділу МДБ лейтенанта Журавльова. І при численних протоколах допитів, актах тощо, лише в єдиному документі – виписці з наказу начальника управління МДБ у Закарпатті, де посадовець ніби офіційним документом "узаконює" смерть Журавльова, вказано, що звали вбитого, виявляється, Михайлом Савотійовичом.
Тоді як кілька десятків людей, які проходили у справі обвинувачуваними чи свідками, чітко – усі з іменами, по батькові й роками народження. Втім інакше годі: "бандити" з одного села і мало не всі – родичі.

"Банда" "наросла" саме довкола вбивства – справді резонансної події. Кілька куль просто в груди Журавльова всадив мешканець Новоселиці Іван Федорович з лагідним прізвищем Славуник. Усе сталося через випадковий збіг: Іван прийшов додому, де не жив з осені 48-го, взяти до лісу харчів. Вдома нікого не було, він виважив вікно, вліз до комори, аж сусідка зачула якийсь шум і зчинила ґвалт. Якраз тоді до будинку Славуників ішов Журавльов зі "стрибками" описувати майно. Лейтенант полоснув по дверях комори автоматною чергою, Іван заховався за ящик, а коли Журавльов вломився до приміщення, Славуник у нього вистрілив. Відтак Іван зашпортався, Журавльов із кулями в грудях упав просто на нього. "Стрибки" надбігли й схопили "бандита". Пізніше на запитання слідчого, мовляв, яку мету ви мали, стріляючи в Журавльова, він відповів просто – утекти... 

Терорист
Іван Славуник народився  1926 року й, за іронією долі, з приходом угорських військ у 1940-му втік... до СРСР. Звідти в листопаді 1941-го німці вивезли його на роботу в місто Насберг, де він до 45-го був чорноробом при шпиталі. 

Повернувшись додому, допомагав батькові на господарстві. У банду, як зазначено в одному з протоколів, вступив у квітні 1947-го. Вийшло все знову ж ніби випадково: Іван поїхав у недалеке село Ялинкувате тоді Дрогобицької області (нині Сколівського району Львівщини) по сіно. Тамтешній ґазда нібито розповідав йому, що радянська влада довго не протримається: Англія й Америка нападуть на СРСР, але декотрі люди вже борються за створення самостійної України. Переконував долучитися й Славуника, проте той не погоджувався. Лише син ґазди, який надійшов пізніше, попросив Івана повідомляти про комсомольців, партійців, завезення товарів до крамнички села В. Бистрий, пересування "исстреббатальйонов" (винищувальні батальйони –звідси пішло розмовне стрибки – Авт.). З того й почалося.

До речі, у протоколах свідчень більшості причетних до цієї "банди" старанно, ніби під кальку, повторюється теза про напад Америки й Англії. Вочевидь, вона була на озброєнні працівників безпеки. А на запитання, хто такі націоналісти, Іван нібито відповів, що це "лица украинской национальности, имеющие целью вести борьбу против существующего советского строя за создание так называемого самостоятельного соборного государства" (дуже схоже на формулювання, яке й нині в багатьох викликає піну ненависті – Авт.).

Все у хлопців було серйозно: їхнє угруповання називали десь у протоколах "Богдана", в інших – банда Корчевого. У самого Івана було псевдо Тарас, у його двоюрідного (чи троюрідного) брата Михайла – Желізняк, у Івана Клованича – Гонта, у Івана Терелі – Мазепа. В "активі" Івана було кілька нападів на магазини, розповсюдження листівок у селі Голятині, роззброєння дружини в Новоселиці. Тієї ночі, коли побили голову Новоселиці Сербайла, також "произвели нападение на пункт заготскота, откуда угнали 50 штук государственных овец".

У жовтні 48-го, коли хлопців обстріляли енкаведисти під час пограбування ліспромгоспу у Бистрому,  Іван Славуник загубив на місці подій шапку-мазепку. Відтоді, боячись, що шапку впізнали, перебрався жити в ліси, або, за протоколом, перейшов на нелегальне становище. Жив у бункері на горі Близнець за 5–6 кілометрів від рідного села, а коли той бункер виявили – зупинялися то там, то сям у довколишніх лісах.

При затриманні в Івана вилучили чеський дев'ятиміліметровий пістолет, два магазини патронів до нього, ніж-фінку та "два екземпляри антирадянського націоналістичного рукопису". Така ж нехитра зброя була і в інших лісових вояків. Наприклад, в його колег по банді згодом вилучили угорську гвинтівку й аж одну німецьку гранату.

Івану Федоровичу Славунику пред'явили звинувачення як учаснику організації українських націоналістів, який провадив активну антирадянську діяльність. У справі також чимало матеріалів ревізій із магазинів, де відбувався розбій. Хоч останнє, видається з матеріалів кримінальної справи, ніби й не було для слідчих особливо значущим. Більше уваги – наміру скоєння теракту над сільськими активістами та власне теракту – убивству лейтенанта Журавльова. До речі, після тих подій ще десь до 80-х у Новоселицькій школі піонерська дружина мала прізвище загиблого лейтенанта.

Родина "куркулів"
17-річного брата Івана – Михайла – Журавльов ще раніше пі¬до¬зрював у причетності до банди. Хоч уся його провина – в тому, що тричі зустрічався вдома з Іваном та двоюрідним братом Михайлом, ще тричі возив їм їжу. Вперше Михайло зустрів брата, коли віз гній на один із клаптів їхньої землі 17 лютого. Утім у протоколах допитів Івана Славуника є його зізнання, що передавав молодшому листівки, роз'яснював йому, що там написано, мовляв, для виховання. А в протоколах Михайла Федоровича "покірне" зізнання: "Ви не повідомили про брата-бандита, значить, ви пособник бандитів?" – "Так".

Наступного дня після затримання 17-річного юнака забрали й батька Славуників. Федір Юрійович, 1891 року народження, з селян-куркулів, вдівець, малограмотний, самоук – зазначалося в справі. Під час Першої світової воював в австрійській армії. Згодом, 55-го, на запит надійшла з Новоселиці досить дивна як на ті часи характеристика на Федора Юрійовича: "до всіх державних заходів ставився чесно, виконував сумлінно".

У господарстві Славуників було 20 га землі, дерев'яна хата під солом'яною стріхою, хлів, бджільник, 5 овець, кабан, коза, телиця і, як зазначено в акті: "волы серой масти 2 головы, корова черной масти 1 голова, 10 кг конопли, 5 кг льна". Звісно, усе це забрали й не подивилися, що залишився ще один малий Славуник – восьмирічний Василько. Він виріс уже в родині старшої сестри. Згодом, уже після реабілітації, Михайло Федорович назбирає чималу теку паперів – перелік того, що колись забрала в їхньої сім'ї радянська влада, і звернення до різних інстанцій, аби бодай щось компенсували. Є серед них і довідка за підписом директора Мукачівського ринку "Гід" із зазначенням сучасних цін і навіть рішення Міжгірського райсуду про те, що Славунику мали виплатити щонайменше майже 9 тисяч гривень. Однак...

"Банд­пособники"
Батька звинувачували, що розповідав синові-бандиту інформацію про події в селі, давав йому харчі та ще й... отримував за них винагороду. Однак у протоколах, які, звісно, стандартними формулюваннями писали слідчі, зафіксована й відмова Федора Юрійовича від останнього – яка ж винагорода за їжу для рідного сина? З іншим самоук-горянин начебто погоджувався: "Я, несомненно, являюсь бандпособником. Вы совершили преступление перед родиной?" – "Да". 
Такий же ярлик начепили й Івану Яковичу Гряділю. Йо¬го кваліфікували як селянина-середняка, не¬одруженого й неграмотного, у графі "особливості й звички" слідчий зазначив: "тихий, спокійний". Доглядав за братом Василем, який на той час уже 7 років був прикутий до ліжка. Хто його зна, що стало з нещасним після того, як Івана відправили в табори.

За кілька тижнів уночі в сараї родичів сільські дружинники схопили двоюрідного брата Славуників – Михайла Олексійовича. Він мав псевдо Гайдамака. Під час вій¬ни служив у чехословацькому корпусі Людвіга Свободи. На допитах розповів, що в банді з грудня 48 року, втягнув його Іван Славуник. Цікаво, що при затриманні в нього вилучили серед іншого театральний бінокль. Не знати, як опинилася ця річ у наших горах. У справі дбайливо підшито акт про те, що оскільки бінокль – річ не цінна, не є доказом у справі та ще й несправна, то її... знищили.

Цікава доля у ще одного, хто потрапив в орбіту цієї справи, хоч і зазначалося, що до банди не входив, – Федора Юрійовича Завадяка. 48-го року його, як ідеться у матеріалах слідства, відрахували з Ужгородського університету, хоч до ладу не вказано за що. Працював учителем початкової школи, викладав історію, Конституцію, російську мову та літературу, німецьку. Після початкової школи у Новоселиці Завадяк вчився у Воловому на заочних курсах горожанської школи, а 1937 року 18-річний юнак за наполяганням батька пішов до Мукачівського уніатського монастиря. До 1944-го побував, крім того, в Ужгородській обителі та в Марія Повча на території нинішньої Угорщини. Відтак з чернечих стін пішов працювати... референтом торгівлі й промисловості, згодом соцзабезпечення в Берегові. У перший же рік створення університету в Ужгороді, 45-го, став студентом філфаку, після другого курсу перевівся на заочну форму. Завадяку на допитах згадали й участь у "Пласті" за часів Чехословаччини, і передачу листівок студентам, а також колишнім монахам, створення в Ужгороді націоналістичної організації. У матеріалах відзначено, що він украй вороже настроєний. У характеристиці завідувач окружного відділу народної освіти зазначав, що Завадяк "проводив викладання не на високому ідейно-політичному рівні, допустив ряд наукових і методологічних помилок, в позакласній роботі брав мало участі, не забезпечував виховання радянського патріотизму, радянської національної гордості, колективізму, комуністичної моралі". Словом, по саму зав'язку.

Найменш зрозуміло, за що ж під суд пішов ще один мешканець Новоселиці – Іван Вікторович Бачов. Він родом із Сасова, вчився в Ужгородській гімназії, рік у духов¬ній семінарії, у Новоселиці працював директором школи. Нібито отримував від Завадяка листівки та ще й... читав їх.

Ні за що – чверть століття таборів
Усі допити, арешти, численні очні ставки провели швидко (от повчитися б нинішнім правоохоронцям! – Авт.). Шостого червня 49-го вже відбулося судове засідання. Вирок військового трибуналу прикордонних військ МВС з'явився наступного ж дня: Бачову та Гряділю – по 10 років позбавлення волі, усім іншим – 25. Неповнолітньому Михайлу Славунику лише одна "поступка" – не уражати, як інших, у правах на 5 років. Вийшло, що один термін і тому, хто вбив людину в погонах, і тому, хто читав листівки, і тим, що передавали їжу. Але на той час діяв Указ Президії Верховної Ради СРСР від травня 47 року про скасування смертної кари, а навіть банальний анекдот з бородою рідко тягнув тоді менш ніж на чверть століття фактично каторжних робіт у сибірських таборах. 

Численні апеляції, скарги май¬же нічого не дали. Трибунал військ МВС Львівського округу за два тижні після суду залишив вирок без змін. Лише коли крига скресла у державі загалом, у січні 1956 року, рішенням трибуналу Гряділю покарання зменшили до 7 років, Завадяку і юному Михайлу Славунику – до 10. Утім він фактично вже відсидів весь свій термін, бо один час був на таких тяжких роботах, де день рахувався за два.

1990-го року знову ж, як і в усій державі, справу направили на додаткове розстеження. 1992-го президія Закарпатського обласного суду винесла постанову, що в діях засуджених, крім Івана Славуника, не було складу злочину і реабілітувала їх. До речі, звернули увагу навіть на скарги обвинувачуваних на те, що свідчення з них вибивали. Як розповідає зараз Михайло Славуник: "Я знав, що півсела заберуть, якщо буду говорити, тому мовчав, а вони – били". У матеріалах є довідка, правда, уже з 90-х, що троє слідчих цієї справи навіть були покарані за "нарушение советской законности".

Столяр із Монголії, китаєць і Солженіцин
У третьому, останньому, томі справи є дані про те, що Завадяк, вочевидь, повернувся в Олешник на Закарпатті, згодом там і помер. А на час арешту, виявляється, у нього був кількамісячний син Богданчик. Малесенькі дві доньки були в Бачова. Батько Славуників був у Мордовських таборах, вийшов за кілька місяців після Михайла, помер удома, маючи 78 років. Про Михайла Олексійовича Славуника не знайшлося відомостей. А "головний засуджений", Іван Федорович, загинув у Карагандинських таборах ще  1952-го. У складі п'ятірки шахтарів він першим спустився в забій шахти на перевірку, а там виявився газ.

Михайло Федорович Славуник незабаром зустріне свій 80 ювілей. Живе з родиною доньки в Мукачеві. Незважаючи на не надто міцне здоров'я, ще навіть допомагає місцевій "Просвіті".
Розглядаючи альбом, де збереглися нечисленні фото з табору, дивуюся: ось молодий Славуник у костюмі, вишиванці – мабуть, не зовсім погано велося в'язням. Проте Михайло Федорович зітхає – то був позичений костюм, тільки для фото.

У таборах Тайшета і Братська трапилися йому у різний час 12 закарпатців. А загалом то були величезні зони – на тисячі в'язнів. В одній із них зустрічав Михайло Федорович у лікарні навіть легендарного згодом Олександра Солженіцина.

Працював і на ремонті військових машин, і в залізничному депо, сантехніком, валив ліс. Навіть нині не може стримати сліз, згадуючи табірні 7 років і 2 місяці. Якийсь час дуже допомагав йому столяр із Монголії, який колись мав підприємство музичних інструментів. А коли вирішив Михайло, що нема сенсу далі продовжувати муку-життя, однієї ночі із зашморгу його витяг засуджений китаєць. Той колись був власником пекінського ресторану, де отруїлася (або ж підозрювали, що він хотів отруїти) радянська делегація. Його таємно вивезли до Радянського Союзу й посадили. У таборах китаєць працював у їдальні, а, дивлячись на Славуника, мабуть, згадував свого наймолодшого сина – такого ж віку. З тієї ночі, яка могла стати для Михайла фатальною, він прилаштував хлопця на кухні, приглядав за ним і наполегливо підгодовував.

Повернувшись на Закарпаття, Михайло Федорович зазнав усього приниження, яким радянська система "винагороджувала" навіть тих, хто вижив наперекір усім смертям. Батьківське майно було знищене дощенту. Знайшов притулок у сестри в Мукачеві. Без прописки не брали на роботу. Але, як пише в автобіографії, світ не без добрих людей – допомогли. Усе життя віддав будівництву, виховали з дружиною двох дітей, тепер тішиться з онуків. А життя його склалося так, власне, через те, що... тричі повіз їсти рідному брату... 

Лариса ПОДОЛЯК

Теги: концтабір, архів, СБУ

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати