Богдан Пацкань – про новації в хірургії, медичні кадри та реформу системи охорони здоров’я

"Довелося здавати власну кров пацієнту"

– Богдане Михайловичу, що, на вашу думку, найголовніше у професії хірурга?

– Хірург – це людина надзвичайно виважена, цілеспрямована, схильна до самоорганізації. Останню рису, до речі, можна розвинути з часом, але схильність до неї просто необхідна. Бо навіть коли ніхто не спонукає, не примушує до роботи, ти сам повинен знати, що це необхідно – підлаштувати себе, свій організм, час і навіть події навколо.

У нашій професії має бути справді світлий, тверезий розум, умілі руки, бо хірургія – це не лише лікарська справа, але й ремесло. Однак найголовніше – відчуття доброти до всього, що ти робиш. В англомовній літературі є таке поняття, як синдром вигорання. Навіть найдобріша, найчесніша та найвідданіша професії людина з часом вичерпує свій енергетичний ресурс, не маючи звідки його поповнювати. Особливо це властиво тим професіям, де дуже багато крові, травм, смертей...Ті ж анестезіологи, реаніматологи, хірурги стикаються з подібним щодня.

– Кажуть, що лікарі належать до двох категорій: ті, що просто лікують пацієнта, і ті, що разом із ним переживають усю хворобу. До якої з них відносите себе?

– До тієї, яка вмирає з кожним пацієнтом, і навпаки – страшенно радію, коли вдається когось вилікувати. Я б, у свою чергу, розділив лікарську роботу ще на два напрямки. Перший – це коли допомагаємо людям впоратися із хворобою: коригуємо, підштовхуємо, допомагаємо, але організм людини сам прямує до одужання. Натомість бувають випадки, коли ти просто рятуєш людей від смерті. Бо від твого розуміння хвороби, ефективності дій, швидкості надання допомоги залежить життя пацієнта.

Пригадую випадок із практики, коли, ще працюючи в Києві, довелося здати власну кров хворому зі шлунковою кровотечею. Ліг поруч на "каталку", здав своїх 500-800 мілілітрів крові, встав і продовжив операцію. У таких випадках можна говорити, що лікар подарував людині життя, бо й сам пішов на самопожертву...

– Яким чином долаєте стреси, які, переконаний, часто трапляються у вашій роботі?

– Кожен ці стреси переживає по-різному. Хтось шукає розваги, хтось – спокою, інші забуваються в роботі. У мене теж були різні випадки. Однак гадаю, що найкраще не впадати у важку депресію допомагає правильна підготовка хірурга з молодих років. Від нас, як я вже казав, вимагають тверезості розуму. А якщо хірург перебуватиме постійно в депресії та глибокому переживанні, то й користі з нього ніякої. Тому страждаєш, мучишся, але разом із тим ти зобов'язаний продовжувати працювати.

"Молоді хірурги виросли на джойстиках"

 – Ваша спеціалізація – загальний хірург. Які операції робите найчастіше?

– Це операції на майже всіх частинах тіла, але найбільше – на органах черевної порожнини. Від цієї спеціалізації відокремилися торакальна, судинна, кардіохірургія та інші. Я, приміром, вмію робити й інші операції, оскільки на початку кар'єри проходив доволі широкопрофільну практику. Але останні 25 років займаюся виключно загальною хірургією.

– Які сучасні тенденції і проблеми в хірургії вашого профілю ви б виокремили?

– Сьогодні спостерігаємо зменшення кількості окремих захворювань внаслідок правильно підібраної медикаментозної терапії, наприклад, виразкової хвороби. Раніше вважалося, що вона спричинена соціальними факторами, натомість терапевтичні методики були часто малоефективними. Тоді в дію вступав хірург. За останні роки підхід до цієї хвороби змінився. Виявилося, що причиною її є мікроб. Пацієнтів почали лікувати антибіотиками. І як би спочатку хірурги на це не реагували скептично, виявилося, що таки терапевти були праві, і кількість хворих на сьогодні різко зменшилася. Однак виразкова хвороба як така не зникла і продовжує турбувати, створюючи проблеми своїми ускладненнями, – це перфорації, кровотечі, інколи онкопереродження. І ті хірурги, які були навчені лікувати й оперувати цю хворобу в попередні роки, нині є успішними.

Жовчно-кам'яна недуга. Кількість хворих на неї зростає, відповідно збільшується і число оперативних втручань, бо в цьому випадку терапевтичні методики виявилися неуспішними, або ж малоефективними.

Останнім часом через покращення технічних можливостей загалом зросла кількість операцій, однак, як наслідок, на жаль, і кількість післяхірургічних ускладнень. Це так звані спайкові хвороби кишечника, спайкові непрохідності, післяопераційні грижі тощо.

Особливо хочу відзначити зростання кількості операційних втручань щодо захворювань підшлункової залози. Пов'язано це із тим же соціальним фактором – неправильним харчуванням, зловживанням алкоголем (80-85 %
випадків) тощо. Це надзвичайно складна хвороба, яка вимагає інтенсивного лікування, доволі часто – й оперативного втручання. Це захворювання з високою смертністю, щоправда, якщо говорити про Закарпаття, то завдяки певним діям нам вдалося знизити цей показник із 30-40 % до 14-15%.

– Як широко застосовуються на Закарпатті малоінвазивні методи хірургії? Наскільки вони ефективні?

– Кількість таких операцій останнім часом значно зросла. Наприклад, видаляючи жовчний міхур відкритим способом, ми робили розріз на черевній стінці. Натомість малоінвазивним методом він видаляється через 3-4 проколи. Тобто сама травматичність доступу зменшилася. Однак не зменшилася відповідальність – від хірурга вимагаються ті ж знання, які необхідні при відкритій операції, та ще й уміння дистанційно маніпулювати інструментами через зображення на екрані. Тому, виростаючи на джойстиках, молоде покоління хірургів є більш перспективним. (Сміється – Авт.) Однак, з іншого боку, часто губиться, коли виникають якісь ускладнення. Тому лише поєднання молодого і старшого поколінь дає бажаний результат.

– Побутує думка, та й, в принципі, це підтверджується конкретними цифрами, що українські хірурги роблять значно менше операцій, ніж європейські. З чим це пов'язано?

– Насамперед із кадровою політикою. Справа в тому, що у нас багато хірургів, і в результаті виводиться доволі скромний статистичний показник. Наприклад, якщо провідні хірурги проводять часто й по 2-3 операції в день, а за рік – 300-400, то після вираховування середнього арифметичного виходить 10-15. От якби  оплата хірурга була такою ж, як у Європі, то, думаю, адміністрації лікарень інакше би підходили до цього питання. А оскільки є дешева робоча сила, то її  й  утримують...

– В одному з інтерв'ю ваш колега, відомий закарпатський хірург, нарікав на недостатню кваліфікованість медичних кадрів краю. Ви, як завідувач кафедри УжНУ, погоджуєтеся з таким твердженням?

– Найлегше звинуватити когось. Звичайно ж, частка правди в таких висловлюваннях є, бо змінилося ставлення до навчання, підготовки кадрів тощо. Наразі немає професійного відбору в хірургію. Повторюся, що ця професія є надзвичайно складною, вимагає від людини певних якостей характеру. Тобто не можна прийти з вулиці і сказати: "Я хочу бути хірургом!". До цього треба сумлінно готуватися, психологічно тренуватися. Бо 5- 8-годинні операції не так просто й фізично витримати.

Я б не сказав, що наші хлопці та дівчата гірші, ніж за кордоном. У нас просто інакша система. Так побудовано ще за Радянського Союзу, коли навчання, після отримання певних знань, продовжувалося під час роботи. Тоді була потреба у великій кількості фахівців. Успішно чи ні працював лікар – не важливо, головне, що він закривав нішу.  Нині ж хірургія стала набагато складнішою, зросли вимоги. Ми почали говорити про якість операцій, про життя після них. За кордоном роботодавець не платитиме хірургу, якщо він буде неуспішним. Тому й підігнали систему навчання під ці стандарти. В результаті лікар у них виходить на роботу вже професіоналом. Однак має й відповідне забезпечення. Натомість у нашого лікаря-інтерна мізерна зарплата, відсутні умови для життя. Але ж це молоді люди,  які хочуть створити сім'ю, мати машину, квартиру, користуватися життєвими благами. Відповідно й відзначаємо величезний відтік із професії розумних, хороших, здібних лікарів. Хочеш бути хірургом у нашій державі – мусиш чимось жертвувати.

"Мені легко працювати із нинішнім мером"

– Ви тривалий час були безпартійним і, на відміну від своїх колег, не брали активної уча¬с¬ті у політичному житті краю. Минулого року вас обрали до Ужгородської міськради. Що спонукало піти в політику?

– Є відома фраза: "Якщо ти не цікавишся політикою, то політика зацікавиться тобою". І справді, настав час визначитися і залучитися до громадсько-політичної роботи. Тим паче, що на політарену Закарпаття вийшли дві потужні партії. Я вступив до "Єдиного Центру", оскільки вважаю, що це справді прогресивна, національно і територіально спрямована політична сила, яка побудована за європейським принципом. Ну і, погодьтеся, прийшов час діяти! Зокрема і в Ужгороді... До прикладу, перейшовши на роботу в Ужгородську міську лікарню із обласної одразу відчув невідповідність у фінансуванні цих закладів. Таку ситуацію треба змінювати.

– Наскільки нинішня міська влада розуміє медичні проблеми? Чи готовий депутатський корпус їх вирішувати?

– Ця міська влада чудово розуміє усю проблематику сучасної медицини міста, а головне знає, як діяти у згаданій сфері. Саме через це мені як голові депутатської комісії з питань охорони здоров'я досить легко працювати із мером Віктором Погорєловим, його заступниками, зокрема й Віктором Трикуром, який також є медиком. Усі вони зацікавлені у вирішенні проблем медицини і відшуковують можливі джерела для її фінансування. До речі, великі сподівання покладаю на медичну реформу, яку запроваджує уряд. Хоча чимало моїх колег ставляться до неї доволі скептично...

– Тобто ви за оптимізацію в медичній сфері?

– Так, я підтримую ті пропозиції, які прозвучали з уст Президента і його команди. Ми повинні укрупнювати спеціалізовані лікарні і поширювати заклади первинної ланки. Важливо зрозуміти, що реструктуризація мережі не означає закриття ФАПів та лікарень. Наголошую: не йдеться про скорочення цих закладів, а лише про їхнє перепрофілювання.
Я дуже жалкую, що Закарпаття не включили в число тих трьох  областей, які стали експериментальними майданчиками цієї реформи. Мені здається, що ми  психологічно більше готові до таких змін. Знаємо, як наші діди жили за часів Чеської Республіки і який тоді був рівень надання освітніх та медичних послуг. Закарпатці також бачать, як живуть і як лікуються наші сусіди.

– Ви є прихильником страхової медицини?

– Багато країн післявоєнної Європи, маючи теж величезні фінансові труднощі, таки знайшли вихід: пріоритетні напрямки медицини фінансує держава, наприклад, нейрохірургію, онкологію, мікрохірургію, діагностичні методики із застосуванням дорогої апаратури. Натомість усю "рутинну" медицину віддали у приватні руки. Звичайно ж, із належним рівнем контролю та відповідною сертифікацією. Щось подібне слід зробити й у нас. Запровадити страхову медицину. Це, зрозуміло,  не панацея, але одне із джерел наповнення бюджету.

Дискутуючи на цю тему, завжди наводжу один приклад: в озеро Байкал, яке в Сибіру просто називають морем, впадає 300 малесеньких річок, а витікає одна потужна Ангара. Аналогічно й у медицині: струмок до струмка – і все разом виллється в єдиний потужний фінансовий потік. І тоді через 5-6 років ми б могли чогось досягти. У медицині не слід очікувати миттєвих результатів. Але стратегія розвитку мусить бути...

Розмовляв Андрій Ганусич

Теги: хірург, медицина, страхування

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати