Брати Турабі: «Після 1,5 року розлуки мріємо побачити рідних»

Історія сім'ї Турабі дуже драматична. Проте, мабуть, як й історія кожного, хто вимушено полишає свою батьківщину. 14-річний Алі найкраще з усієї родини спілкується російською. Він із матір'ю та сестрою вже майже півроку живе у пункті тимчасового перебування біженців у Перечині. Там, окрім цієї родини, ще 24 їхні співвітчизники-афганці. Усі чекають на вирішення своєї долі й переселення в третю країну. Як і решта, сім'я Турабі наразі не має статусу біженців. Поки міграційна служба, суди й представник головного комісара ООН розглядатимуть їхню справу, офіційно ці люди – лише шукачі притулку.

Старший брат Алі, 19-річний Ядула, тільки раз на кілька тижнів навідується до сімейства, решту часу працює в київському ресторані: "Робота не важка, але малооплачувана: працюю з 9 ранку до 23 ночі, а за день заробляю лише 50 гривень", – каже хлопець. Проте всі гроші Ядула привозить на Закарпаття – мамі й меншим братові та сестрі. Доки Ядула відсутній, Алі – за старшого.

Їхали в Німеччину, а опинилися в... Києві

"Ми вже близько півтора року в Україні. Коли нас привезли сюди 2010-го на Новий рік, то сказали, що це Німеччина. Так ми думали впродовж 3 місяців, доки жили на дачі під Києвом, куди нас поселили й де тримали під замком. Там мама і сестра прибирали будинок, готували їжу, прали. А ми з братом були змушені у 28-градусний мороз безперестанку працювати на будівництві. До того ж, що найстрашніше, на той час ми пов¬ністю втратили контакт з іншою частиною нашої сім'ї – батьком та ще 4-ма братами", – розповідають хлопці.

"Оскільки родина велика, то люди, які обіцяли нас доправити в Німеччину, сказали, що переїжджати доведеться в два етапи. Спершу мали привезти нас із мамою, а потім, на тиждень пізніше, повинні були приїхати батько з братами. Проте в Німеччину ми так і не потрапили, жодних контактів наших братів нам не дали. Відповідно у нас не було розуміння, де вони перебувають. Нас тримали на дачі в селі під Києвом доти доки мати не підписала папір із підтвердженням, що ми дісталися, куди хотіли, тобто в Німеччину. Цей документ із підписом мами переслали нашому батькові. Побачивши його, він переказав цим людям 20 тисяч доларів – за 4-х. І лише після цього нас відпустили з тієї київської дачі, – пригадує Алі. – У Києві на базарі зустріли інших, легальних афганців, які там торгують. Вони і пояснили, що ми в Україні".

Хлопці кажуть, що саме київські співвітчизники порадили звернутися до Верховного комісаріату у справах біженців при ООН та до Червоного Хреста – аби відшукати загублених родичів. Знайшли їх аж... в Ірані, де п'ятеро чоловіків і нині мешкають у досить важких умовах  в маленькому гірському селищі. Наразі можуть лише зрідка спілкуватися телефоном.

"Мріємо про возз'єднання сім'ї, але поки що це нереально. Адже ні ми не маємо документів тут, ні брати з батьком там. В Ук¬раїні у нас хоч більші шанси їх отримати. Мої брати народилися в Ірані, нині вони вже дорослі, проте їм досі не дали жодних посвідок. Бо за це там потрібно заплатити дуже великі гроші", – нарікає Алі.

Поміж Іраном і Закарпаттям

Загалом сім'ї Турабі кілька разів за 30 років доводилося мігрувати між Афганістаном та Іраном. Вперше з батьківщини вони втекли під час афганської війни. Згодом, коли конфлікт улігся, сім'я повернулася на рідну землю. Проте, як виявилося, ситуація в країні залишалася нестабільною й небезпечною. Таліби викрадали й убивали людей, ґвалтували жінок. Тому родина Турабі вкотре змушена була втікати до сусіднього Ірану. Однак життя там виявилося теж не надто солодке. "У цій країні нас уважають за нижчу касту. Навіть у школі іранці займалися окремо від афганців, до того ж навчання  було платним. Нам не видавали жодних документів. Ми були безправними. Тому, сподіваючись на покращення ситуації на батьківщині, поверталися в Афганістан. Але й там нічого не змінювалося". Рік тому, коли таліби прийшли просто додому забирати старших братів Алі та Ядули, батько з матір'ю наважилися нелегально пробратися до Європи.

Тепер найбільш прикро хлопцям через розлуку з братами та батьком. "Особ¬ливо переживає сестра. Фатіма щодня про це думає, часто плаче, дуже сумує. Вона бачить, що в інших дітей є тато, який може приголубити, допомогти, захистити, і теж мріє, аби наш батько був поруч. Через це хвилювання сестра дуже знесилена, захворіла, весь час пригнічена", – каже Алі.

"Це вперше за весь час, що наша сім'я розлучилася. До того ми завжди були всі разом, ніколи не роз'їжджалися. А тепер ось уже півтора року розлуки нам даються дуже важко", – доповнює брата Ядула. На плечі цього юного аф¬ганця лягли всі клопоти щодо оформлення документів для себе й родини. "В Україні теж страшна корупція. У Києві нам документи видавати не хочуть. За паспорт біженця вимагають 5–6 тисяч доларів, за довідки – теж по кілька тисяч. А звідки в нас такі суми?".
Наразі судова тяганина сім'ї Турабі триває. Хлопці ще не знають, куди виїдуть на постійне проживання. Кажуть, не думали про це. Головне для них – зібрати докупи всю родину. На батьківщину теж не мають наміру повертатися:там спокою і порядку нема досі, – переконані юні втікачі.

На футбол та дискотеки – з місцевими

У Перечині шукачам прихистку, кажуть, живеться порівняно добре. Досить комфортні умови мешкання, забезпечення їжею (за рахунок держбюджету отримують продуктові пайки), можливість вільного виходу в місто. Проте є певні обмеження: гуляти можна до 23.00. Після цього людина має повернутися до пункту або ж повідомити причину затримки.

Важко без статусу і з роботою. А от релігійних і національних звичаїв намагаються дотримуватися й тут, далеко від дому. Юнаки сім'ї Турабі кажуть, що перейняли від батька багато вмінь. Зокрема, у тканні килимів (глава сімейства Абутораб Турабі викладав цю справу на батьківщині) та гончарстві.
"Хлопці дуже хороші, спокійні, роботящі. Ніколи не п'ють, не курять. Навіть таких звичних для нас, слов'ян, лайливих слів не вживають. Усе це заборонено їхньою релігією, – каже депутат Перечинської міської ради Іван Макар, який опікується місцевим пунктом тимчасового перебування біженців. – Наші люди дуже добре до них ставляться, часом запрошують щось допомогти на господарстві, самі підсобляють речами, одягом. Підтримують морально. Ніякої ворожості чи агресії".

Вже цієї осені Алі разом із українськими однолітками піде до перечинської школи. Хлопець радіє. Також стверджує, що жодного упередження до себе з боку місцевого люду не відчуває. Навпаки, перечинські хлопці часто запрошують разом пограти у футбол, а дівчата – на дискотеку. Запитую Алі, чи до вподоби йому українські панянки? При згадці про прекрасну половину людства, юнак знічується, зашаріло всміхається й відповідає, що так, дуже гарні...

"Ці хлопці живуть у невідомості, – пояснює Іван Макар. – Вони не знають своєї  дальшої долі. Не знають, де вони житимуть завтра. Як там буде: краще чи гірше. Чи побачать вони своїх родичів...". Перипитії долі  неабияк позначилися на родині Турабі. Їх відбиток залишився на багатьох аспектах життя.

"П'ять моїх братів народилися в Ірані, ми з сестрою – в Афганістані. Хто ми є... Іноді важко сказати. Тато з мамою кажуть, що афганці, тому й ми так себе називаємо", – розмірковує Алі.
Однак національна самоідентифікація не те, чим найбільше переймається ця афганська сім'я. Рідною для них, кажуть, стане та земля, яка принесе спокійне, тихе життя для всієї родини.

Наталія Тернавська, фото автора
 

Теги: Турабі, Афганістан, школа

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати