Подорож до адріатичного побратима Ужгорода

Деякі історики стверджують, що князівство з політичним центром в Ужгороді у ІХ столітті навіть входило до складу Київської Русі. Тому, нібито, потомків "білих хорватів" нині називають "русинами" або ж "руснаками". Звісно, версія спірна, однак досить романтична. Також з'ясувалося, що закарпатські міста мають побратимів і у Хорватії. Найбільше пощастило Ужгороду – угоди про співпрацю підписані одразу з двома містечками, що розташовані на адріатичному узбережжі, – Пулою і Трогіром.

Розрахувати маршрут по Європі можна до хвилини

Вирішили не звертатися по допомогу до турагентства (зникає елемент пригоди і можливість зекономити). Адже є чимало сайтів приватних домогосподарств, які готові прийняти туристів. Обирали найбільш прийнятний варіант – поблизу моря, з гарним видом і умовами, але за розумну ціну. Спочатку здавалося, що такого у природі не існує. Бо ціни на житло на Адріатиці зростають пропор¬ційно, з огляду на перераховані вигоди. Утім з'ясувалося, що у червні більшість приватних садиб ("апартаментів") просто пустують. Розпал сезону припадає лише на наступні два місяці. Тому майже всі господарі спускають ціну, деякі навіть удвічі. Врешті-решт, обрали помешкання на острові Чіово, неподалік від Трогіра. Господиня написала, що готова прийняти гостей з України за ціну, яка навіть у Криму викличе посмішку, причому за 10 метрів від пляжу, з балконом, кухнею, спальнею, всіма вигодами. Ще й не треба було робити передплати. Це теж особливість резервування, адже більшість власників апартаментів вимагають сплатити 10-50% від загальної суми через банківську систему.

Перипетії щодо отримання шенгенської візи, вочевидь, описувати немає сенсу. Хоча Хорватія і відмінила візовий режим на літній період для українців, однак сухопутний шлях пролягає туди через Угорщину, а це вже країна ЄС. До речі, Хорватія збирається вступити до євроспільноти вже наступного року. Отже, без візи, яка коштує для українців 35 євро, вочевидь, ніяк не обійтися.
З Мукачева до Спліта (саме це місто є кінцевою точкою хорватської залізниці) – близько 1200 кілометрів. Це рівнозначно відстані до початку Кримського півострова. Вирішили подорожувати саме залізницею. Попередньо склали детальний план з усіма потрібними пересадками. Кордон поблизу Берегова перейшли пішки. Митний контроль тривав усього кілька хвилин – до туристів із рюкзаками за плечима не було жодних претензій. Порадував перший ранковий автобус, який мав довезти нас до Ніредьгази. Він прибув у прикордонне село із запізненням на... одну хвилину. Тим паче було приємно, що ми певний час залишалися єдиними пасажирами.

До речі, розклад усіх автобусних рейсів (як і приміських  потягів) по Угорщині можна знайти на офіційному сайті перевізника. Тобто розрахувати будь-який маршрут буквально до хвилини по Європі цілком реально. Проте вдома стикнулися з тим, що дізнатися, наприклад, про час відправлення автобуса з Мукачева до Волівця через Інтернет неможливо...

Три з половиною години – і Будапешт. Єдина незручність – пересадку на поїзд потрібно робити на іншому вокзалі (переїхати на метро з вокзалу Келеті на Делі). Квиток до Спліта (туди і назад) коштував 140 євро (1500 грн.) на двох. Причому він, як з'ясувалося, є дійсним протягом місяця. Уявити щось подібне в Україні поки що, на жаль, також нереально.

Про війну нагадують  лише покинуті будинки

Якщо в Угорщині все працює як годинник, то хорватська залізниця виявилася вже не такою  пунктуальною. Позаду залишилися чудові краєвиди Балатона і доглянуті виноградники Токаю (залізнична колія ніби навмисно пролягає найчарівнішими місцями – і види з вікна працюють не гірше рекламного проспекту). А буквально через годину провідник повідомив, що потяг далі... не прямуватиме. Натомість пасажирів чекали на вокзалі комфортабельні автобуси. Виявилося, що на колії проводилися ремонтні роботи. Утім, до Загребу дісталися вчасно, за розкладом.
Єдиний мінус (або плюс) – у столиці Хорватії слід чекати на потяг 4 години. Але за цей час, залишивши речі у камері схову, є можливість оглянути місто. Для столиці, де мешкає близько 20% жителів країни (понад мільйон), він досить компактний і затишний.

Про війну в республіках колишньої Югославії з 1991 по 1995 рік уже мало що нагадує. Самі хорвати називають її "вітчизняною", бо боролися за власну країну та незалежність. І загиблих шанують як героїв. З обох боків полягло понад 20 тисяч, причому досить значна частина – це мирні мешканці. Єдине, що нагадує про ті страшні події, – досі покинуті кам'яні будинки у гірських районах, де мешкало переважно сербське населення. Їх добре видно з вікна поїзда. Загалом із території Хорватії змушені були втекти близько 300 тисяч місцевих сербів, після війни додому повернулася лише третина.

Картка для ощадливих  туристів

І нарешті, після довгої серії тунелів, – море. Точніше затока. Саме тут знаходяться два найгарніші міста хорватської Далмації, що занесені до світової спадщини ЮНЕСКО, – Спліт і Трогір. Однак навколишні види спочатку не надто надихають – замість гарного морського узбережжя, раптово з'являються труби, ангари, словом, індустріальні джунглі. Виявляється, Спліт – не лише велике портове місто, а й колишній центр цементної промисловості. Щоправда, місцеві мешканці нас заспокоїли – заводи побудовані ще за радянського минулого і нині практично бездіяльні.
Самому місту близько 1700 років. На набережній – пальми, а поруч – морські велетні-лайнери, вітрильники. Неподалік родзинка міста – палац римського імператора Діоклетіана (побудований у 305 році). Сам правитель відомий тим, що дуже жорстоко переслідував християн. За іронією долі, мавзолей імператора перебудований у 13 столітті у католицький храм.

Літо на узбережжі – це сезон високих цін через наплив чисельних гостей. Кава коштує 15 гривень, а келих пива – 25. Вхідні квитки до музеїв теж "кусаються" – 30-50 гривень. Однак, як з'ясувалося, не все так страшно. Бо у кожному місті (та навіть селі) існує туристичний інфо-центр. Там можна безкоштовно отримати путівник, буклети та, звісно, корисну інформацію. Наприклад, є можливість купити так звану "Сплітську картку". Коштує вона 35 хорватських кун (5 євро) і дозволяє безплатно (або зі знижкою) відвідувати більшість музеїв та галерей протягом трьох днів. Власникам цієї картки також надають знижку 10-20 % у готелях, ресторанах, салонах краси і театрах.

Місто "щасливого  моменту" – побратим Ужгорода

Про зустріч із мером Трогіра Даміром Рільє домовилися заздалегідь. Цікаво, що сама мерія знаходиться в унікальному приміщенні ХІІІ століття. Оскільки у місті постійно проводяться якісь святкові заходи, відповідно градоначальник бере в них активну участь. Зокрема, наприкінці червня Трогір поринув у феєричний триденний фестиваль "Дні Каіроса".

"Каірос – давньогрецький бог щасливого моменту, – розповідає Рільє. – Він є практично офіційним символом міста". У 1928 році місцеві дітлахи знайшли на горищі уламок якогось барельєфу. Історики з'ясували, що це практично єдине відоме скульптурне зображення Каіроса, молодшого сина Зевса, яке збереглося з 4 століття до н. е. Зображували його зазвичай юнаком у сандалях із крилами, який на маківці мав густий чуб, а позаду голова була лиса. Як свідчить легенда, кожен може схопити цього юнака за згаданий чуб – і "спіймати удачу" в житті, однак далеко не всім це вдається.

"Так само і ми хочемо, аби всі гості нашого міста відчули щось надзвичайне і встигли вхопити свій щасливий момент, перебуваючи у Трогірі", – каже Дамір. Адже туризм досить суттєво поповнює міську казну – більше половини бюджету становлять відрахування з підприємців, які утримують готелі, ресторани, кафе, сувенірні крамнички. "Туристичний збір складає близько 1 євро з людини", – розповідає Негослава Шпіка, директор міського туристичного центру, який знаходиться у будівлі мерії. Третина зібраних коштів йде у бюджет, інші – на розвиток туристичної інфраструктури, випуск рекламної продукції і проведення святкових заходів.

Дамір Рільє добре володіє англійською та італійською мовами. Він, до речі, підтримує товариські стосунки з одним із найбагатших людей планети – прем'єр-міністром Італії Сільвіо Берлусконі, який час від часу припливає у Трогір на власній яхті, аби відпочити від політики та настирливих папараці. "За пляшкою хорошого вина у неформальній обстановці ми часто спілкуємося на різні те¬ми", – не приховує нюансів мер.

На його думку, найголовніше для розвитку міста – це добре налагоджені зв'язки. Тому і постійно розширює "палітру" міст-побратимів. Сьогодні їх уже 37, але незабаром буде півсотні – в усіх куточках світу.

"На Закарпаття  наша делегація приїхала з власної ініціативи, – розповідає Дамір Рільє. – Нас дуже добре прийняли, показали пам'ятки, повезли у Воєводино, де розташований гарний туристичний комплекс. До речі, спілкуючись із місцевими мешканцями, русинами, звернув увагу, що наші мови дуже схожі, тому перекладача майже не турбували. Тож версія про спільне коріння має право на життя".

Цікаво, що у Трогірі немає міської газети. Тут вирішили на базі редакції облаштувати місцеву радіостанцію – це значно дешевше, та й люди вже зранку отримують свіжу інформацію".

Про траваріцу, мідії та несподіваний "гратіс"

Із Бруною, господаркою наших апартаментів, також склалися дуже теплі стосунки. Гостей тут заведено зустрічати пляшкою "траваріци" – виноградної ракії, настояної на травах. А також майже щодня нас безкоштовно "балували" дарунками моря – різними видами риби, яку готують на грилі. А ось на городі вирощують переважно фрукти: персики, інжир та гранати, а ще обов'язково маслини (оливки). З овочів – лише картопля та помідори. Річ у тім, що кам'янистий ґрунт дуже важко обробляти. Дізналися і про суху кам'яну кладку (Suhozid), якою вимощені своєрідні лабіринти по всій Далмації – загалом сотні тисяч кілометрів. Виявляється, що таким чином люди розчищали свої ділянки від каміння і не складали їх докупи, а будували паркани, які стоять уже сотні років без грама цементного розчину – захищають оливкові дерева від вітру, а ґрунт – від ерозії. Але недавно цей "сухозід" взяли під охорону на національному рівні як історичну спадщину, а цього року навіть провели перший у країні чемпіонат із сухої кладки стін.

Подорожуючи до Хорватії, слід потурбуватися про деякі речі. Не завадить взяти з  собою закриті капці для плавання, адже пляжі тут переважно з великої гальки або бетону, а у воді часто зустрічаються морські їжаки. Щодо їжі, то у магазинах вона приблизно вдвічі дорожча, ніж в Україні. Зате є можливість поласувати різною морською рибою за прийнятну ціну.

Море навіть у кінці червня не прогрівається вище 23 градусів. Утім, до цієї приємної прохолоди швидко звикаєш, оскільки сонце припікає досить серйозно, і є шанс непомітно "згоріти" вже за кілька днів. Стане в нагоді і маска з трубкою для підводного плавання, адже вода надзвичайно прозора – дно видно навіть на глибину з десяток метрів. Місцеві мешканці часом збирають мідій – їстівних молюсків у чорних мушлях. Їх буває повно на скелях або біля причалу. Ми також не встояли і власноруч приготували собі шикарний обід (підсмажили мідії на пательні з оливковим маслом, часником і сухарями). У ресторані заплатили би не менше 60 гривень за невеличку порцію.
Загалом планували пробути у Хорватії не більше 10 діб, однак пані Бруна несподівано зробила нам подарунок, "гратіс" – ще чотири дні безкоштовно. Це була вдячність "за рекламу" на місцевому радіо, куди нас запросили на інтерв'ю після зустрічі з мером Трогіра.

Ми за звичаєм кинули у морську глибину декілька українських копійок, пообіцявши колись сюди обов'язково повернутися...   

Олександр Ворошилов, фото автора
 

Теги: подорож, море, Хорватія

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати