Пішки до мощей Блаженного Теодора Ромжі вкотре 60 кілометрів здолали паломники

Перша велика зупинка в Стеблівці Хустського району. Прочани можуть підкріпитися й перепочити. Ще два роки тому ми нетерпляче чекали Буштина – там і тільки там нам давали голубці. Тепер же куштували їх на кожній зупинці. Ця страва таки справжня закарпатська "фішка".

 

На думку багатьох учасників, ця проща виявилася найважчою, бо йшли в липні. Здавалося, що з асфальту йде пара. Але, коли знаєш, для чого жертвуєш, терпиш спеку й утому, а коли йдеш із друзями – з піснею й Божою допомогою, то не так уже й важко.

 

Увечері паломники дійшли до Тячева, де відбулася Архієрейська Служба Божа. Нас розселили по сім'ях, дехто спав на фарі – обій­сті священика. Вранці відправили Службу Божу, і ми продовжили шлях до Великого Бичкова. Напевно, в душі кожного був трепіт, бо знали, що в суботу доведеться йти набагато більше, ніж першого дня. Утім, цей стан не можна назвати страхом – радше приємним очікуванням.

 

Перша зупинка – село Тересва. Для паломника привал – справжнє блаженство. Здалеку це, мабуть, виглядає як "братська могила". Всі лежать просто на траві, ніхто не соромиться брудних ніг, мозолів, що дошкульно муляють. Усі є однією сім'єю. Та знову відриваєшся від цих міркувань, бо чийсь голос кличе підійматися і йти далі.

 

Колись мені найбільше подобалося проходити біля Нижньої Апші (Діброви). Та, напевно, вже звикла розглядати ті розкішні будинки, бо вже нічого не дивувало. Через безжальне сонце довелося робити незаплановану зупинку. Шлях від Тересви до Білої Церкви видався мені найтяжчим. Раптово відчула, як далеко я від рідного дому. Довкола незрозуміла мова – румунська або ж російська, мало хто розуміє українську. Таке відчуття, що потрапила за кордон. Хоча поряд – знайома Тиса, вказівники підказують, що Великий Бичків близько. Сонце вже не так пече, проте сили покидають (60 км – немалий шлях), дедалі більше й більше тих, хто шкутильгає. Не зважаю на те, що ногам уже несила мене нести, йду за інерцією. А в декого, навпаки, з'являється друге дихання і сили бігти до омріяної таблички з написом "Великий Бичків".

 

Ми з друзями щороку тут фотографуємося. Коли йшла вперше, наївно думала, що одразу ж буде й церква. Проте доводиться ще йти і йти. Нас осипають пелюстками троянд. Люди дивляться зі співчуттям і захопленням водночас. Усі вітають одне одного – дійшли. І коли в церкві підходиш до мощей Блаженного Теодора, душу оповиває невимовна радість, адже саме для цього ти здолав усі труднощі шляху!

 

Наступного дня, коли поверталися додому й за 2 години проїхали відстань, яку ногами долали два дні, стало боляче. Але навряд чи хтось жалкує, що пройшов її пішки, бо саме тому ці два дні називають паломництвом.