Іван Сенько: чому Михайло Лучкай був бородачем, коли побачить світ шостий том «Історії карпатських русинів» та чому книжка не з’явиться в крамницях

 

– Думаю, що скоро. Адже перша вивірена верстка шостого тому "Історії карпатських русинів" лежить у видавництві "Закарпаття". Затримка – у фінансуванні.

 

Ця проблема має довгу істо­рію. Адже перші два томи, підготовлені до друку доцентом Ужгородського університету Юрієм Саком, мали вийти у видавництві "Карпати" ще 1991 року, але розвал СРСР, криза у книгодрукарській справі й фінансова скрута загальмували дальшу роботу над виданням. І тільки у 1999 році, коли в цей процес втрутився тодішній ректор Ужгородського університету, нині покійний професор Володимир Сливка, закрутилася машина. Університет на рахунок видавництва "Закарпаття", яке готове було без здирницьких накруток видати увесь шеститомник Лучкая, перерахував потрібні кошти. Так, до 2000-літнього Різдва Христового побачили світ перші два томи "Історії".

 

Був готовий і третій том – у перекладі з латинської знаного в краї вченого і педагога Андрія Ігната. Але щоб він вийшов у світ, потрібно було зробити до нього історичний і географічний покажчики. За цю копітку роботу взялися ми разом із професором Дмитром Данилюком, і в 2002 році читачі краю мали можливість почитати і третій том.

 

 

– Провідними у цій справі були редактор видавництва "Закарпаття" Дмитро Федака і перекладачі – Михайло Орос та Йосип Баглай. Саме завдяки їм у 2003-2004 роках видано ще два томи "Історії" – четвертий і п'ятий. А коли відійшли у вічність і Михайло Орос, і Йосип Баглай, весь тягар дешифрування рукопису та його переклад сучасною українською мовою лягли на плечі завідувачки кафедри класичної та румунської філології Емілії Швед і викладачів Оксани Барбіл та Олександри Яцьків.

 

Маю зауважити, що це величезний обсяг роботи – прочитати латинськомовний рукопис, переписавши текст від руки, зробити його електронну версію і тільки тоді перекласти рідною мовою. А ще ж треба увідповіднити з сучасними реаліями латинсько-, німецько-, угорсько-, словацькомовні імена історичних осіб та географічні назви. Як писати – Атени чи Афіни, Концгаза чи Концово, король Андраш чи Андрій?.. Тільки одних титулів у грамоті Марії-Терезії близько п'ятдесяти: імператриця римлян, королева Угорщини, архівождь Бургундії, велика принцеса Трансільванії, володарка Марчі у Славонії... Документ же повинен сприйматися з історичною достовірністю у сучасній інтерпретації.

 

 

– Повірте на слово, що він не менш цікавий, ніж попередні. Відкривається книга розповіддю про Мукачівського єпископа Андрія Бачинського – великого просвітителя краю. Він домігся перенесення єпископської резиденції із Мукачева до Ужгорода, відкриття Ужгородської семінарії. Три глави присвячено історії Ужгорода – від часів Лаборця до кінця вісімнадцятого століття. Також на документальній основі висвітлено історію утворення Пряшівської і Крижівської єпархій, історію церкви у Трансільванії. Крім того, вельми цікаві й прикінцеві глави "Історії", в яких Лучкай розповідає про себе – про те, як його було запрошено в Лукку (Італія), як він там працював і як після повернення в Ужгород заздрісники й кар'єристи зводили на нього наклепи, заважали працювати творчо.

 

 

 

– Легкий стиль викладу й ерудиція автора. Тільки в останньому томі в географічному покажчику зафіксовано близько 600 географічних назв. У покажчиках фігурують історики Геродот, Бабіля, Базилович, Балайті, Баттяні, Енгель, Карамзін, Катона, Пастелій, Туроці і так далі.

 

Укладаючи географічний покажчик, перечитував текст кілька разів і звернув увагу на запрошення церковнослужителів у Лукку. Там висунуто умову, що вони повинні "мати бороди та відповідно до східного обряду одягатися". Отже, Лучкай, їдучи в Лукку, відповідав цій вимозі.

 

Спитаєте, для чого це згадую? А ось для чого: портрети слав­ного закарпатського історика не збереглися, і місцеві художники малюють його з уяви – із зачіскою під Коперника, без атрибуту священнослужителя східного обряду. Звичайно, були тоді й безбороді священики. Та, розповідаючи про причину того, чому перестали надходити запрошення поїхати до Лукки, Лучкай невдоволено вказує на таке: завітавши туди, диякон Олександр Лабанц "не носив одягу східного обряду і не хотів відростити бороди". Видно, що для Лучкая борода не була такою проблемою, як для диякона Лабанца. Майбутнім творцям уявного портрету автора "Історії карпатських русинів" варто це врахувати.

 

 

– І художникам. І літераторам, бо прочитають тут оду Олексія Ільковича на честь перенесення єпископської резиденції в Ужгород 5 серпня 1775 року. І мово­знавцям, бо знайдуть у книзі інформацію про Івана Чурговича та Івана Фогораші. І музикознавцям, оскільки Лучкай засвідчив, що серед запрошених для богослужіння у церкві грецького обряду в Луцці був і кантор, який "умів співати по нотах". Мабуть, ним був Василь Талапкович – священик із Білок, який пізніше передав Якову Головацькому записи пісень із нотами. Наскільки мені відомо, це один із перших нотних записів пісенної творчості Закарпаття.

 

 

– У післямові професора Миколи Вегеша "Довгий шлях від рукопису до книги" висвітлено всі важливі віхи оприлюднення непересічної розвідки про минуле нашого краю. На документальній основі узагальнено, як пропагували рукопис журналіст Іван Раковський, історик Іван Дулішкович, літератор і педагог Євменій Сабов, російський архівознавець Олексій Петров, перший біограф Лучкая – Василь Гаджега... У хронологічній послідовності простежено, як і що зробили Юрій Сак, Яків Штернберг, Тетяна Чумак, Йосип Баглай, щоб загублений рукопис знайти й повернути до книгосховища університетської бібліотеки. Добрим словом згадано і тих, хто працював над перекладом усіх шести томів (про Андрія Ігната, Михайла Ороса і так далі). Не забули й про Івана Мацинського, Олену Рудловчак, Мирославу Сополигу, які на Пряшівщині, коли суворі радянські цензори відхиляли такі видання, посприяли появі білінгвальної Лучкаєвої праці у "Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику". Також голова редакційної колегії Емілія Швед розповіла, з якими труднощами зіткнулися і як їх подолали при перекладі шостого тому.

 

 

– Почну з останнього. Нак­лад попередніх томів – по тисячі примірників. Це мізер навіть для області, де близько тисячі навчально-освітніх закладів. Але вище голови не стрибнеш. Вартість першого тому за такого тиражу склала майже 20 тисяч гривень. За випуск наступних ціни зростали. Оскільки університет не може провадити комерційну діяльність, накладами розпоряджалися просто: 500 примірників подарували для комплектування сільських і шкільних бібліотек, а 500 – залишилися в бібліотеці УжНУ як обмінний фонд і для презентацій. В умовах теперішньої кризи і ціноутворення наш виш не має таких коштів, аби шостий том видати попереднім тиражем. Ректор університету професор Микола Вегеш пообіцяв до кінця цього року знайти фінансування хіба на 750 примірників. Отже, на полицях книжкових магазинів том навряд чи з'явиться.