Чи легко бути господарем замку? Йосип Бартош – один із перших орендарів замкової споруди в Україні

Утім, бути дбайливим орендарем надзвичайно важко. Кожну власноруч зароблену копійку доводиться вкладати у ремонтні роботи. Якщо перший поверх уже більш-менш приведено до ладу, то на другому досі гуляють протяги. Тут немає вікон, а знаменита спальня угорської графині Ілони Зріні, яка зустрічалася в цій кімнаті із коханим Імре Текелі, досі виглядає непривабливо – стіни тріскаються, підлога прогнила. Хоча саме тут мала би розташуватися головна туристична атракція за задумом Йосипа Бартоша – молодята могли б проводити незабутню і романтичну першу ніч. А причина банальна – грошей не вистачає, замок потрібно рятувати від руйнації. Не так давно на другому поверсі обвалилася арочна стеля. А просто взяти цеглу і нашвидкуруч залатати дірки не можна – історична споруда потребує дуже обережного ставлення. Німецькі архітектори пропонують законсервувати стіни та зробити стелю з оргскла. Але як, коли від нашої держави жодної допомоги не надходить?

 

– Я не можу назвати конкретну причину. Просто така думка одразу промайнула в голові, коли ми з дружиною Тетяною вперше відвідали його. Він стояв такий занедбаний! І подумалося: а якби привести історичну споруду до ладу, відреставрувати і на її базі облаштувати культурно-мистецький центр, як роблять у Європі? Було це у 2001 році. А зараз тут щороку відбуваються міжнародні художні пленери. Важко навіть самому в це повірити...

 

 

– Склад паливно-мастильних матеріалів автобази, що розташована поруч.

 

 

– Багаторічний процес розпочався із Чинадіївської сільради, на території якої розташований замок. Звісно, цю нашу ідею тут зустріли з посмішкою. А потім, уже виступаючи перед громадою села, розповіли докладно, що ж ми хочемо зробити. В першу чергу мова йшла про музей, виставочні зали та творчу майстерню. Важко було переконати людей, але таки вдалося... Із підписаною заявою звернулися до районної адміністрації. Там теж була неоднозначна реакція чиновників. І наступний етап – розгляд в ОДА, який затягнувся вже на півтора року. Нарешті був складений загальний договір про оренду, згодом, у 2005 році, переоформлено і лише у 2009-му фахівці гірничого інституту розробили нам сучасний паспорт будівлі.

 

 

– Обумовлювалася мета оренди – для розміщення творчих підрозділів громадського об'єднання "Калган-А", який представляю я та мої друзі. Щодо ремонтних робіт жодних вимог не ставилося. Лише єдина умова – утримувати замок у тому стані, в якому його було мені передано...

 

 

– Багато разів. Руки просто опускалися і думалося: все, більше не можу. Але потім знову звідкілясь бралися сили. І чомусь знову йшов сюди і далі продовжував розпочату справу.

 

 

– Певного часу активно підключилося Міністерство охорони культурної спадщини Угорщини. Вони виділили нам мільйон форинтів на реставраційні роботи. Це приблизно дорівнювало сумі у 5 тисяч доларів. Звичайно, таких грошей вистачило не на багато. Тому одразу стало зрозуміло, що без особистих внесків не обійтися. В основному за рахунок продажу власних картин, які ми малюємо з дружиною. Нам у першу чергу і терміново потрібно було зробити новий дах і зайнятися ремонтом приміщень на першому поверсі. Довелося продати дещо навіть із власних речей, аби здійснити намічене.

 

 

– Нові вікна вже замовлені. А цього місяця мали розпочатися роботи з їх встановлення. Одна проблема – продаж наших картин затримується. От коли отримаємо потрібні гроші, розпочнемо черговий ремонт. А потім візьмемося і за спальню.

 

 

– У нас, на жаль, немає власного менеджера. А коли митець починає займатися продажем, то вже не матиме часу власне на творчість. Тому все відбувається досить хаотично, найчастіше люди самі приходять та купують (виставка-продаж картин проходить у замку. – Авт.).

 

 

– Нещодавно прочитав у журналі "Фокус", де розміщено статтю і про наш замок, що таких орендарів в Україні як мінімум четверо. А один замок, точніше історичну будівлю, було продано у Львові приватній особі. Вочевидь іншої можливості зберегти її місцева влада не мала.

 

– Якщо людина перебуває у роздумах, краще взагалі не брати на себе цей тягар. Однозначно. Бо одразу зіштовхнеться з купою різних проблем, непередбачуваних витрат. Адже пам'ятку архітектури не можна перебудовувати на свій смак, усе має зберігатися у первозданному вигляді. Тож якщо людина точно не знає, навіщо це їй, якщо не відчуває вогника усереди­ні, раджу краще не ризикувати.

 

 

– Звісно, це відсутність коштів на ремонти і консервацію будівлі. А ще – відсутність фахівців високої категорії. Бо мені постійно потрібні фахові консультації – технічні, наукові, туристичні тощо. Досвідчених спеціалістів в Україні обмаль, наукових закладів бажаного рівня – теж. Тому я особисто беру участь у багатьох наукових конференціях, вчуся, шукаю допомоги з боку Європейських структур. Наприклад, угорці не проти нам допомогти. Однак, коли вони зіштовхуються з нашим порядком ведення справ, то часто виникає непорозуміння...

 

 

– У тому числі. Неузгодження законодавчих моментів. І, звісно, менталітет. Бо не навчилися ще мислити, як європейці, хоча і живемо у Європі. Тому досі вони не розуміють, що відбувається у нас, а ми не розуміємо, чому вони живуть краще і заможніше.

 

 

– Чому ж? Позаминулого року Мукачівська райдержадміністрація перечислила на наш рахунок 8 тисяч гривень. Цих грошей вистачило, щоб купити металеві кріплення для даху. Але це була одноразова допомога. І лише завдяки одній чудовій людині – Катерині Дезидерівні, яка з власної ініціативи взялася допомогти і буквально "вибила" ці кошти.

 

 

– Замок був і залишається у державній власності. Бо це пам'ятка національного значення, яка не продається. Наша мета єдина: аби тут продовжив свою роботу культурно-мистецький центр. Коли досягнемо її, нам тут робити більше нічого. Можливо, підемо далі...

 

 

– Ну, думаю, у світі ще є достатньо занедбаних пам'яток. Головне – зберегти їх, аби виконували своє функціональне значення – працювали на культуру, а не на приватний бізнес. Сподіваюся, що колись так буде. І тоді я особисто вважатиму, що своє завдання виконав.