Ужгородські спелеологи роблять відкриття у Криму

Отже й не дивно, що землякам вистачає сил не лише на активні дослідження рідних печер, але й на експедиції на Кавказ, Тернопільщину та у Крим. Кілька місяців тому десант у складі досвідчених ужгородців Михайла Левінця, Омеляна Ваша, Дениса Шахайди та найвідомішої литовської жінки-спелеолога Сауле Ваш разом із командою інших любителів підземних пригод висадився на плато Карабі.

 

Це кримське плато – справж­ній спелеологічний рай, площею у понад 120 квадратних кілометрів. На його території вже досліджено безліч печер. Щороку сюди з'їжджаються спелеологи зі всієї України та близького зарубіжжя, аби не лише відвідати та намилуватися красою вже відомих підземних світів, а й відкрити ще незвідані. Адже кожен спелеолог живе відкриттями.

 

Карабі поділене на умовні сектори – квадрати. Кожен із них з відповідними координатами закріплений за якимось зі спелеоклубів, який і відповідає за дослідження та вивчення території в його межах. Ужгородські спелеологи займаються розвідкою та відкриттям нових підземних пустот у межах 714 квадрату. Щороку вони приїздять на Карабі для нових досліджень і навчання новачків. І цього літа нашим землякам справді пощастило – вони першими побували в печері, якій одразу ж присвоїли назву Карась.

 

Володимир Сабадаш у вертикальну печеру спускався вперше. Виявилось – у нову! "Я не стільки думав про першопроходження, як про відчуття новизни. Тут усе було зовсім інакше, ніж на тренуваннях", – ділиться враженнями новачок. Раді відкриттю ужгородці, продовживши пошуки, знайшли ще одне перспективне місце, де розпочали розкопки. Завершити їх завадила погода та... закінчення експедиції. Проте чергова вже на носі.

 

Не забули ужгородські спелеологи навідатись і в добре відомі підземелля. В одному з них – печері Нахімовська – частині групи навіть довелося пірнути у глибинний сифон (хід заповнений водою).

 

Віола, Кастере, Монастир-Чокрак, Ювілейна, 200 Сімферополя, Суворовська, Дублянського – на Карабі безліч видовищних та неповторних печер. Глибина їх від кількох десятків метрів до півкілометра (найглибша в Україні – печера Солдатська – 517 метрів). Більшість кримських печер – вертикальні. Себто потрапити у їх глибини без спорядження і необхідних технічних засобів неможливо. Це зовсім не ті заплутані лабіринти, як уявляє собі більшість із нас, надивившись сучасних голлівудських фільмів та мультиків про Алі-Бабу. Карабійські печери – це швидше колодязі, подекуди неймовірно вузькі, де доводиться буквально просочуватися крізь щілини під землю, місцями діаметром у 4-6 метрів, а десь настільки широкі, що, спускаючись мотузкою, не торкаєшся стін не лише кінцівками, але й зоровими рецепторами (світло ліхтарика не здатне пробитися крізь темряву довкола й висвітлити грандіозні об'єми зали).

 

На дні кожної з уже відомих карабійських печер "заховані" сюрпризи – неймовірної краси і не менш неймовірних розмірів зали, підземні озера чи найвигадливіших форм сталактити й сталагміти, чудернацькі кристалічні гриби і представники підземної фауни. Подекуди можна побачити наслідки процесів старіння та руйнування печер – гігантські завали із породи та кристалічних наростів – це колись обвалені куполи підземних пустот.

 

На стінах окремих печер – наочні відмітки затоплення підземними водами. Глибші пустоти іноді через це закривають для відві­дування. Спелеологи пояснюють, що вода не тільки сформувала карабійські печери тисячі років тому, але й сьогодні суттєво впливає на ритм їхнього життя.

 

До речі, про воду. Із нею на Карабі катастрофа. Точніше – її там просто нема. Уродженцям лісистих Карпат із безліччю струмочків, озер, джерел, річечок і рік важко уявити, що на площі понад 120 квадратних кілометрів може не бути вологи, крім роси та дощу. Але це справді так. Тому озерця на дні печер мають не тільки декоративно-естетичне значення, але й дуже важливе прикладне – як джерело поповнення запасів рідини.

 

Так, саме з дна печер спелеологам зазвичай доводиться діставати воду, витягуючи її на поверхню у спеціальних герметичних мішках, прикріплених на поясі. Підійматися вгору мотузкою, забитою брудом, довжиною у 60-70 метрів – заняття не для слабких. А кожен крок угору із "зайвими" 8-13 літрами води дається надзвичайно важко. Тому вода на Карабі цінується якщо не на вагу золота, то еквівалент срібла тут цілком доречний. На метеостанції (за 5 кілометрів від табору ужгородців) вода була. Привозна і платна.

 

Добуту власноруч із-під землі важкою працею рідину використовують для пиття та приготування їжі. Про марнування її на щоденні душі-ванни і мови йти не може. Зазвичай за увесь час перебування (7-10 діб) на плато спелеологи дозволяють собі влаштувати не більше одного-двох "банних днів" (із розрахунку 2-3 літри води на душу!). Решту часу обходяться вологими серветками. Миття посуду тут також неймовірно економне – "сухе" – із застосуванням звичайного туалетного паперу. А за кожну зайву пролиту краплю дорогоцінної вологи товариші зазвичай готові загнати "марнотратника" на дно за водою. І навіть без мотузки.

 

До печери завжди потрібно ставитись із повагою, – повчають "молодняк" досвідчені спелеологи. Вони суворо забороняють не лише нерозсудливо поводитися, переоцінювати власні сили, смітити та шуміти в печері, але й забирати щось "на пам'ять". Адже печера може образитись і... не від­­пустити.

 

Наталія Тернавська, фото Михайла Левінця