Ужгородці використовують назви частин міста, яких не відшукати на вказівниках

Формувалися такі означення десятиліттями, а часом і століттями. Дуже часто першопричини тієї чи іншої назви вже забулися, давно зникли разом зі старшими поколіннями містян, а от самі назви залишились. Ми вживаємо їх практично щодня, тому вони вже стали настільки буденними і звичними, що часто навіть не замислюємося над їх підтекстом. Але напевне кожен із нас хоча б раз хотів розгадати ці маленькі таємниці рідного міста: чому базар – п'яний, а район – компотний? Знаходити відповіді допомагають знавці: історики, екскурсоводи, культурологи, мистецтвознавці...

 

Отже, П'яний базар. Гості міста над Ужем незмінно дивуються такій дещо "неестетичній" назві ринку на вулиці Можайського: "А чого це ваш базар п'яний?" – спантеличено запитують вони знайомих ужгородців. Справді, чому так? Викладач кафедри туризму УжНУ Олександр Коваль каже, що назва склалася історично. Ринок – поєднання стаціонарних торгових місць та стихійних "точок", де на початку 90-их, після розпаду Радянського Союзу, почали масово торгувати не лише горілкою, але й самогоном та вином. Полюбляли продавати на "п'янчику" (ще одна зменшувально-пестлива назва базару) алкоголь і на розлив. Звичайно ж, такий спектр послуг приваблював і відповідний контингент. Так і повелося. Базар і тепер зветься П'яним, хоча п'яниць на ньому сьогодні не більше, ніж на котрійсь з інших ужгородських торговиць.

 

Білочка. "Продається квартира в районі Білочки" – на оголошення такого штибу можна часто натрапити у рекламно-інформаційних виданнях Ужгорода. Для невтаємничених у життя міста спектр можливих асоціацій широкий – від уявлень про дупло й маленьку тваринку з пухнастим хвостиком до фантазій на тему душевно-алкогольних розладів. Проте для ужгородців ніяких двозначностей бути не може – вісь району проходить перехрестям проспекту Свободи та вулиці Капушанської.

 

Будувати майбутній гастроном "Білочка" почали у 1969 році. Як зазначає у своїй публікації історик Сергій Федака, найперша його назва була доволі суха – "Товари повсякденного попиту", але в народі він іменувався "Білоч­кою" через те, що у сусідньому кафе (нині там крамниця), одна з вітрин була обладнана під житло білок. Сьогодні гастроному вже нема, як і тих білочок, на честь яких нарекли довколишні території, проте залишилась назва. Так тепер зветься і базар, який розташований неподалік колишнього гастроному, та й увесь довколишній мікрорайон.

 

Загалом в Ужгороді був ряд знакових гастрономів, магазинів та універмагів, які дали імена цілим районам. Так, місто у приватних розмовах ужгородці часто й досі ділять на райони Осетії, Океану, Талліна, Ери, Прогресу, України тощо. Останніми роками до списку таких територіальних "центрів" активно долучаються супермаркети: Вопак, Дастор, Велика Кишеня, Сільпо.

 

Центр. В Ужгороді, незважаючи на те, що він є найменшою обласною "столицею" України, поняття центру територіально дуже розтягнуте та нечітке. Географічно осердя міста – на площі Шандора Петефі, проте, коли ужгородці кажуть "я в центрі", – це може означати будь-що: і саму площу Петефі, й вулицю Корзо чи Театральну площу або ж площу Корятовича чи й ще з десяток різних вулиць. Може, саме така неконкретність сприяє вихованню у містян типово ужгородського егоцентризму: центр, там, де я.

 

Цапля. У кінці 80-их в альпінарії (вище Поштової площі) була встановлена скульптура чаплі ужгородського майстра з металу Володимира Щура. Рукотворний птах стояв у самому озерці (колись воно точно контурами повторювало обриси Австро-Угорської імперії), в яке стікав струмочок із терас альпінарію. Відомий мистецтвознавець Михайло Сирохман каже, що ця скульптура дуже елегантно й тактовно вписувалася у довколишній пейзаж і створювала там особ­ливу атмосферу. Мабуть, саме тому альпінарій з прилеглими територіями серед молоді й сьогодні часто називається "цаплею" (назва передає переважну російськомовність ужгородської юні). Сила скульптури виявилася дійсно потужною, адже дала назву місцю, залишивши йому ім'я навіть після того, як сама зникла. Її, за словами Михайла Сирохмана, з невідомих причин забрали на якийсь господарський двір, а потім у Боздоський парк.

 

Кошти, або офіційно – площа Євгена Фенцика (закарпатський письменник та церковний діяч). Затишна територія, застелена тінню розлогих старовинних каштанів, – улюблене місце для тусівок та посиденьок неформальної молоді міста. Саме тут на численних лавицях можна часто зустріти хлопців із гітарами, купки різноманітних барвистих та оригінальних на вигляд молодих людей, творчих осіб. У центрі цього невеличкого куточка Ужгорода – пам'ятник-погруддя самому Євгенові Фенцику. З двох боків площу "прикривають" та роблять дуже камерною обласна філармонія (колишня ортодоксальна синагога) та ляльковий театр, на стінах якого полюбляють відточувати свою художню майстерність ужгородські графітники. Проте народну назву площі дали не всі ці прекрасні рукотворні об'єкти, а саме розлогі каштани, під якими молоді так приємно споглядати краєвиди Ужа. "Кошти" (себто, "каштани") притягують під свої розлогі крони ужгородську молодь із ранньої весни і до пізньої осені. Поки площу суцільним шаром не вкриє пожовкле листя.

 

Хрест. Народна назва перехрестя центральних ужгородських вулиць – Корзо та Волошина. "Зустрінемось на Хресті", – так часто кажуть одне одному у телефонних розмовах ужгородці, домовляючись побачитися. Це, без сумніву, улюблене місце зустрічей містян. Часто, прогулюючись центром, можна побачити людей, які стоять на перехресті вулиць в очікуванні когось, або ж радісні обійми друзів, які щой­но здибалися. Не надто обізнані з історією міста екскурсоводи розповідають туристам байки про нібито якогось місцевого графа, котрого повісили саме тут на хресті. Але про такі зловіщі підтексти назви жодні історичні джерела насправді не свідчать. Швидше за все, вона виникла спонтанно, через чіткий перетин під прямим кутом двох великих пішохідних вулиць Ужгорода.

 

Галагов. Ще один цікавий район на правобережній частині Ужгорода – територія, що розкинулась від вул. Собранецької до Ужа – починається біля сучасної міськради і тягнеться аж до ужгородського аеропорту. Перші письмові згадки сягають ще 17 століття. Тоді ця місцина у записах фігурувала під назвою Берег Далаго (з італійської "da lago" – озеро) і пов'язувалась з італійськими власниками міста – родом Другетів. Проте, на думку ужгородського історика Йосипа Кобаля, справжнє походження назви "Галагов" – слов'янське. Така етимологія базується на тому, що це слово містить у собі давнє слов'янське "кал", "калюжа", тобто мокре болотисте місце, яким тривалий час насправді була ця територія аж до 20-их років минулого століття, – пише Йосип Кобаль. Активно забудовувати цей район почали у чехословацький період. І зараз архітектурні ансамблі Малого Галагова (від площі Поштової до вулиці Митної) є однією з головних окрас нашого міста. Відповідно й ціни на житло тут просто космічні.

 

Телевізор, або набережна Незалежності. Так прозвали її за те, що сюди ужгородці виходять "на інших подивитись і себе показати". Історик, професор Сергій Федака описує у своїй книзі "Ужгород крізь віки" спогади письменників та журналістів, які у різні роки та століття навідувались в Ужгород та мали змогу споглядати картину чинного спацерування ужгородців їхньою улюбленою набережною. Так, у своїй праці ужгородський історик наводить цитату із роману "Ранок над Ужем" М. Тарновського: "Особливо людно – ніде розминутися на Сталінградській набережній (стара назва). Два суцільні людські потоки рухаються назустріч. Один – прибережною алеєю, інший – асфальтованою вулицею. І якщо за годину прогулянки хтось з ужгородців не зустрів тут своїх знайомих, значить із ним щось трапилось: по набережній проходили всі, хоча б один раз, без цього, яка ж прогулянка?!" Картина практично не змінилася й сьогодні. Ужгородський "телевізор" час від часу приходять "подивитися"  (або ж стати героєм перегляду) усі містяни, навіть ті, що відмовилися від телевізора справжнього!

 

Цегольня. Перша згадка про цю територію, що розташувалася на з'єднанні між вулицями Берчені та Підгірною, датується ще 1640 роком! Історик Йосип Кобаль у своїй книзі "Ужгород відомий та невідомий" розповідає про те, що виникнення цього невеличкого, але престижного та дуже затишного району пов'язане із діяльністю тодішнього власника міста Яноша Х Другета (з роду італійських графів, які протягом кількох століть володіли Ужгородом). Саме він у 17 столітті  видав указ про будівництво у місті єзуїтської колегії. Будівельні матеріали для неї, а саме високоякісну цеглу, почали виготовляти тут, на східному схилі гори Кальварія, подалі від тодішнього центру. Згодом її використовували і для будівництва Ужгородського замку. Через ось таку промислову діяльність за цим районом міста закріпилася назва, якою користуються і сьогодні – Цегольня.

 

Ужгород, як і кожне місто з тисячолітньою історією, має ще багато цікавинок, таємниць та загадок. З'ясувати істину про одні з них уже може бути надто складно через товстий шар пилу віків, яким вони припорошені, відповіді на інші ще можемо відшукати у розповідях наших дідусів та бабусь або ж у публікаціях старих видань. Мабуть, не варто недооцінювати важливість цих знань. Вони не лише допомагають розуміти рідне місто, говорити з ним особливою, неповторною й близькою мовою, але і як ніщо інше сприяють народженню почуття щирої любові до Ужгорода. Попри перманентно розбиті дороги, високі комунальні тарифи чи не надто тактовних чиновників.