Дорога німецька якість, або Дещо про медичну і соціальну допомогу Німеччини

На запрошення німецького "Товариства допомоги українському народу" за особливого сприяння його організаторів – родини Крігерів – ми побували у найпівденнішому куточку Німеччини – землі Баден-Вюртемберг. Найцікавіше з побаченого – у цьому та наступних випусках "Замку".

Не замкнені в домашніх стінах

Кожен повинен мати роботу, з якою може впоратися – за таким принципом у Німеччині діють центри, де працюють інваліди. Один із них – Сант-Мікаель у містечку Штоках. Як розповів директор цієї установи Маркус Кунц, трудяться тут 60 людей, інваліди з дитинства, які мають і фізичні, й розумові вади. Дев'ятеро – у групі особливо важких. Їхня робота – іноді за весь день скласти кілька деталей пазла чи втрапити геометричною фігуркою у відповідний отвір. Але, і це дуже важливо для таких людей, – вони не залишаються наодинці, спілкуються з довколишніми та працівниками центру, не є абсолютним тягарем для рідних і близьких, тренують, наскільки це можливо, м'язи і розум, постійно повторюють навички, як, хай і найпростіше, дати собі раду в побуті.

Більше інвалідів працює у справжніх виробничих цехах. І теж роблять, що кому до снаги. Скажімо, в кутку одного з цехів сидить аутист, який, ніби відгородившись від світу уявною мушлею, мовчки без кінця щось малює. Є працівники, які виготовляють дюбелі, картонні коробки, фільтри для масляних моторів, якісь деталі або ж спеціальні котушки для електронної промисловості.

На таку роботу інваліди приходять після 18 років, якщо спеціальна комісія, розглянувши свідчення батьків, учителів, медиків вирішує, що людина не може працювати на звичайному підприємстві. Робочий день триває з 7.30 до 15.30, але з великими, знову ж індивідуально для кожного за потребою, перервами. Найважчим роблять масажі, потрібні процедури. У центрі інваліди й обідають. На роботу і після неї всіх возить автобус. Субота і неділя – вихідні. Дві третини працівників живуть удома, лише 24 з 60 мешкають у спеціалізованому гуртожитку неподалік центру. За роботу їм платять хай і невелику, але зарплату. Після 20 років стажу в такому центрі, людина має право вийти на пенсію. Щоправда, розповідає гер Маркус, таких у їхній історії мало: люди продовжують трудитися.

Раніше, за словами директора центру, і в Німеччині було як в Україні: світ для інвалідів обмежувався лише стінами їхніх домівок. Дбали лишень, аби вони були ситі й доглянуті. Тепер же, каже, суспільство постійно порушує питання, що ще можна зробити для людей із особливими потребами.

У Німеччині, як і в нас теж установлено, що всі фірми, установи повинні мати робочі місця для інвалідів. Але не всюди це можливо. Тому деякі підприємства платять центру, щоб працевлаштовував інваліда за, так би мовити, їхньою квотою. Крім того, держава заохочує тих, хто дає центру інвалідів замовлення на виготовлення якогось продукту, – виплачує певні гроші. Гер Кунц гордо розповідає, що деякі фірми дають замовлення саме сюди – і не через компенсації, а тому, що якість їхньої роботи краща. Право виробляти певні види продукції центр періодично підтверджує через систему спеціальних екзаменів.

У Сант-Мікаелі 12 штатних посад – соціальні працівники, обслуга. Дев'ятеро з них – саме в групі тяжко хворих. А ще є особливий фахівець – собака Луна. У неї свої обов'язки й найтепліші стосунки з усіма інвалідами. На Різдво всі отримали подарунки з її фото. За кілька місяців, розповіли в центрі, коли Луні виповниться два роки, вона пройде ще й спеціальне навчання, а відтак матиме навіть власне робоче місце.

Заклад фінансується коштом пожертвувань, релігійних товариств, зокрема Карітасу, розіграшу лотерейних білетів (один, до речі, – 17 євро). Директор центру каже, що платить щомісяця за два білети, але якби навіть щось виграв, ще б подумав, на що витратити гроші, можливо, на свою ж таки установу. Крім того, діє громадська організація підтримки центру.

Лікарів оцінюють... страховики

Особливу заздрість українців викликає європейська медицина. Навіть народжувати чи проводити нескладні хірургічні втручання закарпатці воліють їхати бодай до сусідньої Угорщини. Завдяки родині Крігерів нам удалося побувати в лікувальних закладах двох рівнів – амбулаторіях сімейних лікарів і стаціонарній лікарні з поліклінікою.

Сімейний лікар, якого обрала родина Крігерів – доктор (таке звання додається навіть у паспорт того, хто його здобув, і присвоюється не лише медикам) Габрієлла Луїг працює в містечку Мескірх. Її та ще одна амбулаторія обслуговують територію приблизно у 8 тисяч мешканців. Найближча стаціонарна лікарня – за 20 км.

В амбулаторії Габрієлли щодня приймають двоє лікарів. Раз на тиждень сюди приїздить педіатр, в інші дні – хірург, ортопед чи інші вузькі фахівці за потребою. З середнього медичного персоналу – три медсестри і дві учениці. Наприклад, одна з них чотири дні на тиждень працює в амбулаторії, а день студіює теорію у медичному навчальному закладі. Двоє з дівчат російськомовні – на території, яку обслуговує пані Луїг, близько 20 % вихідців з  колишнього СРСР.

Прийом лікарка починає о 8-й ранку, з 13.30 до 15-ї відві¬дує пацієнтів вдома, потім знову на прийомі. Завершує роботу о 7–8 вечора. Раз на тиждень чергує цілодобово. Тоді автовідповідач в амбулаторії з'єднує кожен телефонний дзвінок з її мобільним. Загалом щомісяця амбулаторію відвідує близько 3 тисяч пацієнтів.

У Ґабі є сучасний кардіограф, який одразу передає інформацію на комп'ютер, апарат ультразвукової діагностики, експрес-лабораторія, в якій, наприклад, за краплиною крові (справді тільки краплиною!) одразу ж можуть визначити, чи є в організмі вірусна інфекція і в якій концентрації.

У Німеччині кожен, хто працює, повинен відраховувати на медичну страховку не менше 7,5 % зарплати. Ще стільки ж сплачує за трудівника роботодавець. Раз на три місяці бажано "показатися" до свого сімейного лікаря. За візит платиться 10 євро (ті, хто має хронічні захворювання, цю суму не платять), ще 38 євро медикові за пацієнта перераховує страхова компанія. На ринку Німеччини – понад сім сотень страхових компаній, і Ґабі каже, що може мати справу з будь-якою з них.

Щоб працювати сімейним лікарем, Ґабрієлла навчалася 12 років, зокрема, захистила дисертацію. Тепер щороку повинна пройти перепідготовку з терапії, хірургії, педіатрії, гінекології та п'ятої дисципліни на вибір. Слід набрати щонайменше 50 балів щороку, тоді через 5 років, при 250 балах, отримує відповідний сертифікат і може продовжувати практику. Також до амбулаторії навідуються члени Асоціації лікарів – перевіряють обізнаність молодшого медперсоналу.

Статистичні показники – народжуваність, смертність, хронізація – не враховуються при оцінюванні якості роботи сімейного лікаря. Власне, найсуттєвішу оцінку дають страхові компанії – грішми. Уже згаданих 38 євро за кожного, хто звернувся раз на три місяці, 10 євро за кожного пацієнта з хронічними недугами, якщо він проходить медичний контроль бодай раз на квартал, а показники його здоров'я поліпшуються, скажімо, знижується рівень цукру в крові діабетиків. Також передбачені певні бонуси від страхових компаній. За зароблені кошти Ґабрієлла орендує приміщення амбулаторії, видає зарплату працівникам, купує обладнання.

Побували ми і в амбулаторії іншого сімейного лікаря – Сілке Ріссом – в одному з районів міста Штоках – Ціценгаузені. Амбулаторія пані Ріссом дещо менша, ніж у Ґабрієлли. Влітку лікарка виходить на пенсію й готова через "Товариство допомоги народу України" передати все обладнання, умеблювання для лікувальних закладів нашої Пе¬речинщини.

Сімейні лікарі при потребі скеровують пацієнтів до вузьких спеціалістів на поліклінічний прийом або ж у стаціонар. Одна з таких лікарень  є й у Штоках. Вона вважається маленькою – 40 ліжок терапевтичного профілю, 30 хірургічних. Зі 110 працівників – заледве півтора десятка лікарів.

Служба швидкої допомоги в Німеччині перебуває у віданні Червоного Хреста, але привозять хворих до лікарень.

Палати для недужих – щонайбільше для двох осіб, у кожній – душ і санвузол. У лікарні свої лабораторія, рентген, реанімаційна, комп'ютерний томограф, блок реабілітації. Кухня, на яку заборонено вхід навіть керівникам установи, готує їжу не лише для хворих і медперсоналу, а й для міських шкіл.

Доктор Рудгер Бек нарікає, що люди дедалі менше днів проводять у стаціонарі, все більше операцій з мінімальним втручанням, безкровні, лікування амбулаторне. Розповідає, що, коли він учився, після видалення грижі пацієнти в лікарні перебували 14 днів, а тепер ідуть додому вже за кілька годин після втручання. Відтак їхній лікарні не вистачає коштів, – за минулий рік збитки сягнули близько 200 тисяч євро. Зарплати й видатки зростають, а страховики не хочуть давати грошей більше. Обладнання можна купувати лише за зароблене або ж пожертвування. До речі, існує товариство підтримки цього закладу, яке збирає благодійні внески. Держава виділяє певні кошти лише на капітальні видатки.

Однак... усе наше захоплення чистотою, сучасним обладнанням, забезпеченням лікарні геть скисло, коли дізналися, що, наприклад, звичайне видалення апендициту обходиться пацієнту в Німеччині приблизно у 2 тисячі євро...

Лариса Подоляк

Теги: медичний, інвалід, Німеччина

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати