За неповні три місяці розійшовся двотисячний наклад нового роману Мирослава Дочинця "Вічник. Сповідь на перевалі духу". Щойно видрукувано додатковий, з оновленою обкладинкою. Книжку жваво замовляють гуртівні, книгарні Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Києва, Чернігова, Одеси, Дніпропетровська, Сум, Харкова, Севастополя і просто сотні читачів, у тому числі й з-за кордону.
На прохання міжнародного товариства духовної культури "Сенсей" за переклад книжки російською мовою взявся відомий прозаїк, лауреат Шевченківської премії Микола Рябий.
Чим "Вічник" викликав такий інтерес? На це відповідають читацькі відгуки, окремі з яких подаємо тут.
"Вічника" проковтнула за два дні й дві ночі. І єдине бажання було, коли дочитувала останні сторінки, – почати спочатку! І вдруге читала, і втретє – диво-дивне цей роман. Я вже гадала, що мене ніщо не зможе так зачарувати. А ця книжка зачарувала. І не тільки тому, що Природа, Ліс – моє найбільше, моє істинне щастя. А ще й тим, що тут нікого не судять і не звинувачують, хоча, здавалося б, герой мав би це робити на кожному кроці.
"Вічник" – книжка планетарного рівня, це нова література, нова філософія – філософія мудрості і великої сили духу. Це те, що є глибинно закорінене в Україні і незнищенне. Я знайома з останніми романами Марії Матіос, Ліни Костенко, Василя Шкляра, Оксани Забужко. Безперечно, талановиті й, можливо, потрібні книжки, але перечитувати їх не хочеться, і жити теж – пригнічують. А після читання "Вічника" виростають крила і хочеться жити!
Низько вклоняюся також за чудову мову і шляхетний стиль – читається легко, з насолодою, навіть до словника закарпатських слів не заглядала".
Людмила Журавська,заввідділом Житомирського краєзнавчого музею
"Мирослав Дочинець написав видатну книжку. Я читав і весь час радів, що в нашій літературі з'явився такий роман. Радів мистецькій перемозі молодшого колеги із Закарпаття. З якою проникливою силою узагальнено збірний образ нашої непереможної людини, нашого часу і простору! Такі образи, такі герої – це надбання нації.
У ці дні мусив пережити шарварок, пов'язаний із моїм 75-річчям. І зізнаюся, що від обтяжливих публічних заходів, від осоружної метушні мене рятував "Вічник".
Василь Захарченко, письменник, лауреат Шевченківської премії, Черкаси
"Скажу, що я не надто в захопленні від українського чтива новітніх часів. Пишуть, милуються калиною, переспівують пісні, скиглять про голодомор, скрушаються над недолею, в кращому випадку похваляються козаччиною і княжою добою. А де ж той стержень духу, який не дав нації вмерти, привів її до своєї державності?! Я несподівано знайшов його у "Вічнику". Ця книжка в моєму оточенні передається з рук у руки. Навіть російськомовні читають її із захопленням, всотують "аромат карпатської енергетики".
У цій книжці є головне: хто ми, звідки і куди йдемо. А ми – від світлого Бога, і до нього повинні йти. Гадаю, що такі твори мають бути надбанням усього слов'янського світу, довкола них повинні гуртуватися люди доброї волі і діяльної позиції. Щоб книжка дійшла до масового читача, слід створити на її базі спеціальний інтернет-ресурс".
Сергій Мороз,керівник гурту "Простір музики", Київ
"Вічника" прочитав із великим задоволенням. Це безумовний успіх мого побратима по перу. Якщо у творі є дев'яносто відсотків переконливості, то це вдалий твір. А тут читаєш і віриш кожному рядку. Занурюєшся в дивовижну стихію закарпатського фольклору, співпереживаєш за трепетні стосунки двох, насолоджуєшся пружним, струнким і барвистим рядком письма. Окремо хочу відмітити лінію Людина-Природа. Мені доводилося читати про життя людини в лісі в багатьох відомих письменників. Та Мирославу Дочинцю, гадається, це вдалося передати найпереконливіше. Органічно, стильно, повчально. Так вибудовано життєво-світоглядну формулу "Я – це моя Природа, внутрішня і зовнішня".
Василь Кухта, поет, лауреат премії ім. Павла Тичини, Ужгород
"Висловлюю незмірну подяку за книжку "Вічник". Сказати, що вона мені сподобалась, – нічого не сказати! Я читала її півночі, бо не змогла відірватися. Це якийсь новітній Робінзон Крузо, але незрівнянно вищий, могутніший силою духу. Бо той Робінзон боровся тільки з природою, а цей – ще й із ворожими режимами".
Олена Гордієнко, математик, Львів
"Я називаю книжку "Вічник" не інакше як ліками. І настійливо рекомендую читати її всім своїм пацієнтам".
Олександр Кагарлицький, керівник оздоровчого центру "Асклепій", Київ
"Перечитавши новий роман Мирослава Дочинця, і справді ніби стаєш духівником, почуваєш себе тим єдиним, кому довірили сокровенне. І якщо відгукується своїм словом, то лише тому, що слово почуте, прочитане проростає вже своєю думкою, досконалою, філігранною і глибокою. Герой же до останньої сторінки так і залишається втаємниченим, притягально загадковим настільки, що сам у собі не може до кінця розібратися, як і ми: в молодості нам усе зрозуміло, а роки зрілості додають мудрості, але й запитань ставлять більше. І не завжди на них є відповіді, які б нас удовольняли.
Вічник іде не просто крізь час, а через історичні епохи, бере участь у подіях, переживає державно-політичні режими. Їх свідки ще є поряд із нами, якщо не в чиїйсь родині, то в рідні – обов'язково.
Ідеш назирці за Вічником – від слова до слова, рядок за рядком, зі сторінки на сторінку, – а здається, що від роси до ріки, від трав'яного стебла до лісової просіки, – а ми дивним чином переносимося долею Вічника із Карпат на Колиму, із тундри чи тайги на Кавказ, із прибережних горбів – на грецький Кріт, а то й на Святий Афон. Де б він не був – залишався самим собою, пагоном того дерева, про яке автор пише: "Як би нас не іменували – русини, руснаки, рутени, угрини, – походимо з давнього і щирого київсько-руського кореня. І є ми добре школованою і боголюбною часткою народу. Бо ще в кінці XVIII століття, коли просвітництво досить низько стояло і в Галичині, і в Києві, і в Росії, закарпатські українці вже мали латинські школи, де здобували освіту, рівну західноєвропейським землям. Ліпші їх вихідці розійшлися вчителями по слов'янському світу".
Михайло Ісак, держслужбовець, Іршава