Фахівець-винороб та сомельє Наталія Гриценко видала книжку про закарпатську душу

За професією вона тех¬нолог-винороб, але добре знається і на коньяках – неодноразово брала участь у міжнародних конкурсах. Мабуть, недаремно Наталію Пет¬рівну ще у 1991 році обрали почесним лицарем Ордену вина імені Святого Матяша в Угорщині. Тобто вона стала першою жінкою із Закарпаття, яку так високо вшанували за кордоном. І лише цього року прийняли у своє братство берегівські лицарі.

Для тіла – харчі, для  душі – вино 

– Пані Наталіє, що таке лицарський Орден вина і коли він виник?

– В Угорщині такі громадські  організації з'явилися приблизно  30 років тому. Хоча своїми коренями заглиблюються аж у XV століття, коли з Токаю возили чудові вина в сусідню Польщу.  А ось про культуру вина не завжди дбали. Саме з метою збереження традицій і створили Ордени виноробів. Перший було засновано в угорському місті Байа при державному винпідвалі. Назвали його Pax Corporis, що з латини перекладається як "вічний рух". У їх статуті є наступні слова: "Тіло неспокійне, якщо голодне та мучиться від спраги. Душа теж стає неспокійною. На перше є ліки – харчі, на друге – вино".

– Але ж ми звикли, що лицарями стають переважно чоловіки...

– Так, але декілька років тому в Угорщині був організований жіночий Винний Орден імені Жужанни Лорантфі  – це колишня володарка Мукачівського замку. Отже, стать для винороба особливого значення не має. Голов¬не – дотримуватися старовинних традицій. У деяких виноробних краях є гарний звичай – обирати Королеву Вина. Так, в окремих із них до Королеви висувається лише одна вимога – аби була молодою і гарною, а десь обирають більш суворо – дівчина повинна вміти розповісти про нюанси виноробства й із заплющеними очима визначити найкращий сонячний напій, який їй запропонують у бокалі. Я ж брала участь у дійствах, коли збиралися разом лицарі з понад 25 Орденів. Це справжнє свято – з продуманою програмою і неймовірною фантазією щодо оформлення.

– Які вимоги до кандидатів у лицарі?

– Члени Ордену – це борці й пропагандисти "культури пиття вина". Їхнє завдання – нести її у маси, пропагуючи розумне вживання цього п'янкого напою. Звичайно ж, має бути особливий одяг і статут. А ще обов'язково зачитується клятва-присяга. Є в ній, скажімо, такі слова: "Чесно критикую, безпристрасно хвалю, бо вважаю, що краще будувати, ніж нищити". А також – "беру до уваги сам і пропоную іншим, що у вині є радість, дружба, пісня та щастя". 

Від миття пляшок для вина – до аспірантури у Москві

– А для кого ваша нова книжка?

– У 1995 році я випустила у світ "Путівник по винам Бакти", через два роки – "Порадник виноробу-любителю". А це – науково-популярне видання, призначене більше для любителів, а також для туристів, які проходитимуть Закарпатським винним шляхом. Там знайомлю з найкращими приватними виноробами, яких особисто знаю. Думаю, що вино може принести у майбутньому великі гроші нашій області.

– Чому пов'язали своє життя саме з виноробством?

– Виноград обирає собі мальовничі країни, він прикрашає їх краєвид – відомо, що це візитна картка Франції, Італії, Іспанії, Угорщини. Тому виноград – справжня коштовність. Це я зрозуміла давно.
Моє життя в якості винороба – як одна краплина в келиху доброго напою. Увесь мій вік минув у селі Велика Бакта. Вже з дитинства нас привчали до праці і науки. Ми мали змогу на канікулах працювати на дослідній станції – наприклад, сортували трави у відділі кормовиробництва. А в 1965 році доля привела мене до відділу виноробства, тож маю більш ніж 45-літній досвід "спілкування" з виноградом і вином.

Моя мама працювала у марочному цеху на Берегівському винзаводі. Більшість операцій із розливу напою проводилися вручну. Я теж допомагала – працювала на пакуванні пляшок, складала у коробки добре відомі якісні витримані вина – "Берегівське", "Середнянське", "Променисте", які йшли конвеєром без зупинки. Трудилася і на миючому комбайні. Не думайте, що це було легко. Коли вчилася у Мукачеві, то після занять встигала ще на третю, нічну зміну. І там до 6-ої ранку працювала біля конвеєра. Пізніше влаштувалася лаборантом на дослідну станцію сільськогосподарської продукції, згодом стала молодшим науковим співробітником.

– І, звісно, потрапили  у відділ виноробства...

– До речі, у цей відділ брали далеко не кожного. Бо потрібно було відповідати трьом вимогам. Знати назубок таблицю Менделєєва, не курити і не користуватися парфумами та дезодорантами. Адже навички дегустатора, його вміння оцінювати органолептику продукту залежать і від зовнішніх подразників, які здатні деформувати відчуття аромату і смаку вина.

Згодом закінчила Одеський інститут харчової промисловості. І полюбила наукову роботу. Та й за гороскопом я Водолій, а це прямий дороговказ до професії винороба.

– І яких результатів вдалося досягти молодому фахівцю у науці?    

– Крайнє розташування нашої області у географії СРСР відігравало деяку негативну роль – вважалося, що наука може робитися лише у Москві та в деяких інших центрах. Але життя довело інше. Наприклад, наш керівник, кандидат технічних наук Калман Алмаші випустив одну з перших монографій про органолептику сонячного напою "Дегустація вин". А моя дипломна робота полягала у визначенні розкладу амінокислот у вині за різних режимів витримки. Адже у вині знайдено більше 20 амінокислот, деякі з них дуже важливі для організму людини. Впливають вони і на характеристику напою. Згодом дослідження, яке ми проводили разом із колегами з УжДУ, було опубліковано у всесоюзному журналі "Прикладна мікробіологія і біохімія". Саме ця стаття потім допомогла мені поступити до аспірантури в Москві...

– Думаю, зробити це у ті роки було нелегко...

– Це була незабутня поїздка. Варто сказати, що квиток до Москви я придбала заздалегідь, бо у серпні студенти їдуть на навчання, відпускники – додому. Гроші на дорогу позичила. Коли сідала на автобус до Мукачева, на сходинках мене сильно затиснули з усіх боків, ще й хтось ударив ліктем у чоло. І лише сідаючи на місце, виявила, що з кишені зник мій гаманець з грошима і квитком на поїзд. До відправлення залишалося 30 хвилин. Отже, удар в обличчя не був випадковим. Добре, що зустріла знайомих – вони позичили мені гроші. Після стресу забігла до вагона, лягла і непорушно пролежала майже п'ять годин. Попутники навіть хвилюватися почали, чи, мовляв, жива. Я тоді розповіла свою історію, після чого мені запропонували води і трохи горілки, аби заспокоїлася... Вранці вже була на прийомі у Міністерстві вищої освіти. Питання вирішили за п'ять хвилин. Хоча професорові Сергію Авакянцу наукова робота з яблучними винами не надто сподобалася, адже він був "шампаністом". Однак згадав про мою публікацію, назвав її "класною" – і погодився стати моїм науковим керівником. У грудні я склала іспити і мене прийняли в аспірантуру... А ось перший раз зробити це не вдалося – в інституті "Магарач" – через мою трійку з "Історії КПРС". Один професор тоді висловився, що студенти, які не знають такого "важливого" для виноробства предмету, не можуть ганьбити поважний інститут.

Інститутське вино йшло по 35 доларів за пляшку   

– Ви згадали про яблучні вина. Це вже сьогодні призабуте  минуле...

– Так, саме у 1975-80 роках в СРСР небувалого розквіту набуло плодове виноробство, в тому числі на Закарпатті. Яблука завозилися до нас з усієї країни вагонами. А консервні заводи росли в колгоспах як гриби після дощу. Одним із перших сільських заводів із виробництва консервів та яблучних вин було підприємство на Закарпатті у селі Боржава. Господарював тут доктор наук Василь Шепа, голова колгоспу "Червоний прапор" (нещодавно відомий академік та народний депутат відійшов у вічність. – Авт.). Саме він підняв колгосп із колін – за це його всі знали і поважали.

– Але захистися вам не вдалося?

– Дисертація, яку писала чотири роки, у 1985-му раптом стала неактуальною. Оскільки саме тоді вийшла Постанова про заборону випуску плодово-ягідної винопродукції. Почалося практично "полювання на відьом". Але директор наш відділ таки захистив – і ми залишилися працювати, хоча займалися не лише виноробством, а й безалкогольними напоями.

Крім того, наш відділ працював і над цікавою роботою – по лінії "Вино та коньяки" при ООН за завданням UNIDO було впроваджено систему захисту якості харчової продукції. Вона була розроблена нашим відділом для Ужгородського коньячного заводу. До речі, вина, які вироблялися у дослідно-експериментальному винпідвалі інституту, неодноразово брали участь у міжнародних конкурсах. 75 нагород, серед яких 30 золотих медалей – це вже неабиякий показник якісної роботи. Серед останніх – "Експо-2002", де наші зразки здобули золоту і срібну нагороди. А пляшки зі старими радянськими етикетками взагалі розкупили швидко – хоча ціна сягала 35 доларів за штуку!

– А яка ситуація зараз?

– На жаль, ми давно вже не відправляємо наші вина на конкурси. Нині становище на виноградниках Бакти, де у колекції було понад 400 сортів, а на переробку потрапляло понад 20 білих і червоних, викликає лише сльози на очах і сум у серці. Тому зараз надія лише на приватного винороба. Мені здається, що часи глобалізації винної продукції повинні відійти у минуле. Щиро сподіваюся, що так і буде, принаймні на Закарпатті приватне виноробство стрімко розвивається.
Бажаю виноробам та всім своїм колегам, щоб доля і Бог допомогли їм щасливо працювати надалі з Його Величністю Вином!                                      

Олександр Ворошилов, фото автора
 

Теги: книга, сомельє, Гриценко, душа

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати