Закарпатські митці з «Поп-Трансу» почали наступ на Україну

Українську експансію учасники ужгородського мистецького гурту "Поп-Транс" розпочали у львівській галереї Гері Боумена. Далі за планом – виставки у столичному "Карасі" та львівській "Дзизі".

Як зазначається в офіційному прес-релізі, учасники формації, а це Вадим Харабарук, Павло Ковач, Роберт Саллер, Андрій Стегура, Марсель Оніско та Наталія Шевченко, "у своїх роботах зображають побутові предмети, різні технічні засоби, силуети людей, власні враження від емоцій, ритуалів, вчинків".

Утворився цей творчий гурт ще у 1994 році, а "Поп-Транс" означає – "популярна трансформація". Молоді закарпатські митці одразу категорично відмовилися "малювати ялинки" і почали з дослідження тоталітарної культури радянської епохи та елементів західної "популярної" культури. Шукали між ними взаємозв'язок, черпали натхнення навіть у товарах широкого вжитку. Тобто пішли шляхом всесвітньовідомого експерименталіста, нашого земляка та русина за походженням – Енді (Андрія) Ворхола.

Засновник поп-арту своїми роботами показував, як речі побуту згодом стають предметами культу. А потім і сам став "культовим". Але процес "сакралізації" буденних благ сьогодні і в нашій країні набув шаленої масовості. Телевізор замінив людині олтар. А покупка нової норкової шуби чи авто іноді стає сенсом життя для багатьох...

Ужгородських митців, як вони самі ж зазначають, цікавить реакція глядачів на їхні роботи. Останні мають повне право не лише споглядати, а й брати участь, активно замислюватися над побаченим і формувати власне ставлення до навколишнього життя. Звісно, це експериментальні роботи. На Закарпатті таку творчість досі сприймають із певною обережністю. Різких заяв-протестів не роблять, але й не дуже схвалюють. Тому "пробиватися" на рідній землі завжди важче, адже жодних нових "пророків" тут просто заведено не помічати. Тому крокували митці повільно, але, як мовиться, у кайф...

А все почалося ще у 1988 році, коли основні фігуранти сьогоднішнього "Поп-Трансу" відмітилися виставкою "Ліве око", яка на той час стала досить революційною для патріархального Закарпаття. У 1994-му цих, на чиюсь думку, "анархістів" із проектом "P.S." запустили навіть у Закарпатський обласний художній музей ім. Бокшая – бастіон не встояв. Далі були андеграундні (напівпідпільні) акції не для самопіару, а скоріш для самореалізації. Пам'ятається мені, зокрема, їхня виставка у приміщенні дитячого садка, де працював тоді Павло Ковач та арт-перформанс "Китайське небо", який Роберт Саллер провів для друзів у Підзамковому парку. Займалися активно і самвидавом – їхні журнали Я1 та ШО можна було знайти у кишені чи не кожного студента із небайдужим ставленням до нетривіальної думки та сучасного мистецтва. Марсель потім взяв ці ідеї на озброєння і вже кілька років разом із друзями видає міжнародний проект – повнокольоровий арт-часопис "Panic Button", який продається навіть у Нью-Йорку.

Кожен із митців пройшов досить непросту школу життя. Роберт Саллер відправляється у навколосвітню морську подорож в якості звичайного моряка на судні, але й там пробує долучити всю команду до мистецтва – бере участь у проекті Message in a Bottle (його презентували згодом у Парижі). Павло Ковач займається реставрацією старих закарпатських церков, Стегура та Харабарук нестандартно підійшли до оформлення багатьох ужгородських барів та ресторанів. А тим часом пробували десь "засвітитися". Окремі їхні роботи уже побачили глядачі у галереях Німеччини, Франції, Мексики, США, Словаччини. І ось, нарешті, їх помітили і в Україні.

Можливо, сплеск інтересу пов'язаний в нашій країні з відкриттям помпезного "ПінчукАртЦентру" і активною пропагандою його діяльності у пресі. Але факт – саме у сучасне мистецтво сьогодні вкладається більше грошей, аніж будь-коли. Тому й у "Поп-Трансу" є зараз усі можливості стати другими після Енді Ворхола відомими закарпатськими авангардистами?

"Ні, ми не "діти Енді", хоча деякі так вперто вважають, – каже художник Вадим Харабарук, який сам зовнішньо дуже нагадує засновника поп-арту. – Плюс до того, ми не авангардисти, бо ця течія в мистецтві з початку XX століття. А сьогодні трохи інші реалії..."

Я завітав до нього додому саме перед черговою виставкою. Картини готові – і висять на своїх місцях. Сторонньому спостерігачеві вони можуть видатися трохи дивними і безсюжетними. Виявляється, що це зовсім не так.

"У кожній із них прихований певний таємний смисл, – каже митець. – Питання – чи потрібно про нього знати всім?" 

Я прошу розтлумачити сенс картини, де зображені портрети чоловіків та дітей. Виявилося, що це відомі німецькі терористи 1970-их років та перемальовані обличчя з німецького рекламного каталогу "Неккерман" тих самих років. Отже, певна загадка вже присутня: чи знайдете ви подібні аналогії, провокації, залежить уже від вас самих... Іноді це досить важко зробити, і сенс прихований десь на рівні підсвідомого, однак ця гра згодом справді захоплює!

Цікаво, що не залишаються осторонь мистецьких пошуків навіть люди цілком звичайних професій. Як розповів Вадим Харабарук, до нього в майстерню одного разу завітав електрик, який мав перевірити справність проводки та лічильника. Однак побачив роботи – і ненадовго завмер просто роззявивши рота. А потім обережно запитав: це, мовляв, усе продається? І пообіцяв, що обов'язково купить одну картину. Дізнавшись про ціну, він не передумав і вже наступного дня таки купив малюнок. До речі, дуже нестандартного змісту...

Пройшовши довгий час "трансформацій" та життєвих випробувань, наші митці довели, що мають право на визнання. З цього приводу треба лише радіти – закарпатці таки мали рацію! А сприйматимуть їх або ні у рідному краї, митців із "Поп-Трансу", здається, самих не надто турбує.
"Це в радянський час мистецтво створювалося лише для широких мас, – каже Вадим Харабарук. – Коли на виставках потрібно було "приобщаться" до чогось високого. Ми таку мету для себе не ставимо – у нас небагато шанувальників, головне, що вони нас розуміють..."

Олександр Ворошилов, фото автора
 

Теги: Енді Ворхол, Поп-Транс, митці

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати