За щастям – до країни ківі поїхала тячівська родина

  – Усе сталося напрочуд швидко, – згадує пані Еріка. – Ми без особливих зусиль отримали візи до Нової Зеландії. У вересні 2006 року чоловік почав збирати документи, а 5 грудня був уже на новому місці.

Глава сім'ї Андрій Козуряк потрапив до країни ківі як іноземний студент. Візу відкрили на півроку, хоча з часом документ можна було продовжити. За цей час він опановував мову та шукав роботу. На батьківщині мав невеличку майстерню з ремонту авто, тож знайти робоче місце досвідченому автоелектрику було неважко. Це ж і дозволило змінити візу на робочу. Тільки після цього Андрій почав оформляти документи на виїзд для дружини та дітей.   

– Через дев'ять місяців ми вже були у Новій Зеландії, – продовжує моя співрозмовниця. – Хоча спочатку і не вірилось, що це буде настільки швидко, адже така далечінь! Мені дуже подобається Окленд. Тут завжди багато туристів, студентів. А природа у цій країні просто дивовижна – справжній рай! Різноманіття дерев, квітів, пальм – і все це буяє на вулицях міст цілорічно. Однак за цією красою – праця людей. Нещодавно спостерігала, як тут обтинають дерева. Обрізані гілки потрапляють до спеціальної машини, де їх одразу перемелюють на тирсу. А потім цими відходами удобрюють поля.

– І як влаштувалися на чужині? – цікавлюсь.

– Спочатку було важко – і нам, і дітям. Але потроху якось втерлися у це життя. Я теж нещодавно влаштувалася на роботу. Працюю на австралійську компанію, що займається пошиттям дизайнерського одягу для бізнес-леді. Завжди зустрічаю цікавих людей, спілкуюся. Якщо на перших порах було важко порозумітись з оточуючими, то зараз уже можу вільно теревенити на будь-які теми.

– Як тамтешні люди ставляться до емігрантів? 

– В Окленді – дуже добре, бо приїжджих у цьому місті майже 70 %. А ось на південному острові є містечко Крістчерч. Воно менше за площею, і там люди здебільшого знають одне одного. Тож і ставлення до чужинців не дуже. 

– Новозеландці знають щось про Україну? 

– Небагато. Про справи на батьківщині можна поговорити з такими ж емігрантами, як ми. До прикладу, серед моїх знайомих є індуска, котра вчилася у Львові. Нещодавно на роботі довелося поспілкуватися з туристами з Ізраїлю, котрі побували в Україні. 

– Нова Зеландія вважається однією з кращих країн за рівнем життя у світі. Ви вже встигли у цьому переконатися?

– Так, люди тут на зарплату можуть цілком достойно прожити. Платня нараховується погодинно. Мінімальна складає 12,75 новозеландських доларів (1 долар дорівнює 0,8 американського), середня – 25. Більшу платню отримують лікарі, адвокати, стоматологи, ба навіть ветеринари.

– А який статус має наразі ваша сім'я? 

– Ми є жителями Нової Зеландії, тобто можемо без перешкод виїжджати та повертатись до країни у будь-який час. Звичайно, більші привілеї мають резиденти – особи із видом на проживання. Скажімо, деякі медичні послуги надаються їм безкоштовно (однак є і платна медицина). Здоров'ям кожної родини опікується власний сімейний лікар. Раз на рік діти проходять медогляд: до школи навідуються окуліст і стоматолог. До речі, для дітей до 18 років послуги зубного лікаря безкоштовні.

– Чи не важко дітлахам дається навчання у незнайомій країні? 

– Як на мене, новозеландська школа дає не такі ґрунтовні знання, як українська. Тут усе простіше, примітивніше. У місцевих школах на партах нема підручників, навіть домашні завдання діти надсилають учителю в електронному вигляді. Син і донька навчаються у католицькому коледжі імені Святої Марії (Sancta Maria College), тож ми відвідуємо богослужіння у церкві при школі.

 – За рідним Закарпаттям не сумуєте? 

– Це таке болюче питання! Ми завжди будемо за ним сумувати, бо це наша рідна земля! 

– Як відзначили новорічно-різдвяні свята?

– Зимові свята у Новій Зеландії – це взагалі щось незвичне. Найперше, тому, що тут зараз літо у розпалі, і так не вистачає морозного повітря, аромату ялинки. Але святкуємо так само, як удома – по-закарпатськи. Дуже хочу, аби мої діти не втратили цієї традиції.

 До святкового столу обов'язково готую вареники, закарпатські голубці. Неподалік є російський магазин, де завжди купуємо звичні нам продукти, які не знайдеш у жодному іншому супермаркеті.

Як  зізнається Еріка, вони з чоловіком не замислюються над тим, чи повернуться коли-небудь додому:
  – Ми просто живемо, вчимося, набираємось  досвіду. А як буде далі – покаже час.

Наталія МАДЖАРА, Тячів

Теги: Нова Зеландія, подружжя, закарпатці, родина

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати