Сповідь на Перевалі духу. Уривок із нового роману Мирослава Дочинця про живу історію нашого краю.

У минулому номері "Замок" запропонував шанувальникам  творчості письменника Мирослава  Дочинця уривок із його нового роману. Сьогодні ж до вашої уваги продовження:
 
  ... Він розпалювався, і ліва вилиця  його ще більше біліла, аж мертвіла.
 
 "Се я до них прийшов порядкувати  чи вони приперли в мої гори? І  зачали чесати мене залізною щіткою, як паршивого вола. Спершу мадяри загребли на фронт. Там кулаком у писок – така їх вояцька наука. Овва, ще ніхто Шугая не вдарив, аби йому так зійшло. Я капрала довбенкою по голові – і тягу! Прихопив два карабіни і ташку патронів. Мені в хащах се придасться на звіра. Та вони з мене самого звіра зробили. Раз піймали, ще раз – і на фронт. А я і вдруге повернув голоблі, і не з порожніми руками. Вівчарю собі тихо на Дьордяві, городжу сіно, дичину добуваю... Тут румуни зайшли і стрекочуть з порогу: "Есте бань? Маєш гроші? Тоді давай худобу, фураж армії, а солдатам – сир, яйця". Се кажуть ті, що мене злодієм називають. Понапивалися дармової горілки, дівок по городах ловили, паскудили. Як твій жандарик. То скажи: як з такими без патронів говорити?!"

  Що  я міг на се сказати? А він далі правив, підігріваючи злість ковтками зі скляниці:

  "Відсидів я і в румунській цюпі, скусив глевкої мамалиги. Прийшли треті  – чехи. Жидам правду дали, а верховинців  загнали в ліси дерево для них  тяти. За весь білий день хіба на сухий  хліб заробиш. Землиця закладена, податок – як зашморг. У хижі одна сорочка на всіх, зате гертика майже в кожного. А вони ще ходять і переписують добро, аби не дати бідноті спасенний пайок – тайстрину мелайної муки. Насміхаються, в бочки з капустою мочаться. Біда би їх побила! То що, мав я служити їм вірою-правдою? Мав чекати, доки мене дерево в лісі сокрушить чи дараба на крутому розвороті переламає руки-ноги? Чи смиренно гадкувати, коли ще й четверті прийдуть з польського чи руського боку? Ходьте, потопчіться й ви на вошивій русинській гуні... Го, го, не народився ще той пан, ні свій, ні чужинський, якому б Шугай дав собі на голову накласти! Агі, не я, а вони переді мною колінкують, кулі моїй кланяються. Своїми писками нечестивими мою святу землю цілують. Чуєш, цімборику?"

  Я чув. І шкіра мені бралася морозом. Та враз Шугай звернув на инший тон:

  "Маю  для тебе роботу. Гія мені стулити  файне письмо. До самого губернатора, а може, й до президента в Прагу. Добрі гроші голосять за мою голову – 3000 корун. Але я більше можу дати за свою свободу. Я при собі по двісті тисячок ношу. Де куля не вцілить, там золотий трафить. Не жандармів я боюся, не шибениці, а людської слабости. Знаєш, скільки за Шугаєм ротів ненаситних? На мої гроші п'ють, гуляють, ґаздівства збивають. Мені на крейцер поможуть – сто дістануть. Та ще й гріхують, що мало, що чести в мене не мають, а самі обзираються, аби тінь Шугаєва на них не впала. На  смітті й когут гордий. Моїй довірливій Ержіці голову баламутять, шепчуть про мене всяку паскудь. Писячки!"
  Ми  наїлися кулеші з бринзою і  м'ясом. Життя випогоджувалося. Зате погода показилася, як і провістив Микола. З буків зацяпало. Шугай стягнув плаща і подав мовчкуватому Юрі, кудись його виряджав у долину. Широкий черес перехоплював його гнучкий стан. Такі ремені сокотять лісорубові поперек і можуть захистити ребра від падаючого бервена. З череса звисав золотий годинник. На сорочці яскріли скляні ґудзики. Вузькі вовняні гаті обвивали ремінці постолів дорогої роботи. Щось середнє між панком і циганським війтом було в його парсуні.

  Коли  Юра відійшов, Микола задумано мовив:

  "По правді намірився я сам здатися  владі".

  "Як?"  – вихопилося в мене.

  "А  так. Напишемо просто і коротко: Шугай  сам прийде з каяттям, кедь дадуть легітимацію, що карати його не будуть, а призначать служити в жандармерію, де він користи принесе за десятьох. І тоді запанує спокій і порядок на Верховині".

  Я не вірив вухам: що говорить сей чоловік?

  "І  ти не віриш. Я сам собі не вірю, але  чинити мушу саме так. Вовк чує напасть. А чехи пристануть на моє слово. Кого бояться, того шанують. Такого жандарма ще не було в Підкарпатті, яким я стану. Я два фронти пройшов, я крейцер у воздусі поціляю, я на ведмедя з ножем іду, я кожний камінчик пізнаю від Вігорлата до Говерли і знаю, хто чим дихає. Вір мені, хлопику: прокляті найщирішими святими стають, недруги – найліпшими слугами. Шугай себе ще покаже вивернутим боком. А кедь не дадуть на се згоду, рознесу судову кафедру в Хусті, пущу на вітер, як пір'я. З гранатами піду на Прагу й Будапешт. Так і запишеш".

  Видобув із-за череса шкіряний гаман, витяг складений папір і простяг мені. Поки я писав, він нерухомо сидів поряд, склавши побожно руки на грудях. Коли я читав супліку, Шугай зубато всміхався:

  "Люблю  вчених людей, по писаному все так  красно виходить, як у попівському  казанні. А я лише два слова знаю писати. В мадярському війську більше не вчили – нащо русинській свині грамота! За короля можна й так умерти". І він натужно вишкрябав під письмом: "Шугай Міклос".

  Ми  сиділи під дашком відкритої колиби ("Двері боюся класти, все мушу видіти, чути, як заєць у траві"), слухаючи шемрання дощу. Стояли напоготові приперті два кріси. На прикладах мали вирізані великі хрести. Хрестик був випалений і на стовпі, що підпирав стріху.

  "Перед  тобою дві дороги, – сказав Шугай. – Або до мене у ватагу, або  на румунський бік. Там серед циганоти легко загубитися. Аби лише жандармам не лізти в зуби, бо для них двадцять п'ять палиць на гузицю – як добрий день".

  Я сказав, що в лісі не звикнуся, піду на румуни.

  "А  я хащею похрещений, я без неї  не годен, – потеплів він голосом. – У нашій родині переказ такий, що прабабка не мала дітей і пішла до ворожки; та каже: діти народяться, але такі, що волітимуть лише в лісі жити. Так і пішло. І діда, і няня все в бутин тягло. А я з хащі й не виходжу. Вона дражнить мене, як звірина стрільця, як риба рибаря. Мені на ширіні дихати нічим, народ геть завонявся. Пожирають одне одного гірше, як тварі в лісі. Душа Божа ціну втратила По всьому Волівському окрузі убивства чиняться. На дорогах по трьох кладуть, кишки випускають, ночами до хиж лізуть, де на якусь коруну міркують. Сокири, ножі, кров. Жінці в коліно гвізд забили. Аби їм з кісток м'ясо відпадало... І все на Шугая вішають. І вбивцям, і поліції се на руку. А Шугай, куди править – туди цілить, ще ні разу нікому в черево не стріляв, не зняв топір на хрещеного. А як стріляв, то лише обороняючись.
Се добре знають чеські офіцери, та лукавлять, хитрують. У круте дерево кривий клин б'ють. Вони коло мене в сметані купаються. Чи знаєш, кілько держава вділила на мою ловлю і на підкуп різний? Чотириста вісімдесят тисяч! Є з чого поживитися жандармському кодлу, матері їх хрін!"

  Дощ густішав, репіжив по шатру бучника. Шугай угомонився, задрімав. Та скоро  щось хруснуло в зворині і він  прохопився. Дослухався, стискаючи  гвинторіза. А далі тихенько затяг:

  "Ой, жалю мій, жалю, що тя много маю..."  – Коли скінчив, нехотя промимрив: "Жура душу точить. Чую, що тім'я моє до моху клониться. Як увижу вивернуту смереку, гадаю, що то моя могила. А я ще й не жив по-людськи. Лише двадцять третє літо топчу ряст, а серце вже так висушив, так вистудив. Руки залізом пахнуть, а не сиром, не жоною..."

  Я здивувався, що він такий молодий. Мені кортіло розрадити його.

  "Як я віддячуся, Миколо?"

  "За що?"

  "За те, що витяг мене із Заклі".

  "Заціпи язик таке казати, – злобно сіканув  очима. – Воля не має порахунку. Я  добре знаю, що се таке – не одну тюремну лавицю обтер. А ось ти за файне письмо дарчика заслуговуєш. Проси собі щось, заки я добрий".

  "Не треба нічого. Але скажіть, чи правда, що маєте заворожену рісочку, яка  кулі відхиляє?" – спитав я.

  "Маю, – відрізав незворушно. – Дев'ятисил або стрільчик називається. Три стебла із землі ростуть, схожі на траву-псяйку. На Іван-день їх треба знайти й заворожити. Мені відунка  із Зворця до плеча прив'язала. Та кулі – дурниця. Страх тебе з'їсть скоріше, як  кулі. Я від сього маю надійний рятунок. Коли ляк бере верх і серце тріпоче, як заячий хвіст, я так чиню, – посягнув рукою в пазуху під пахву і  підніс пучку до носа. Запах його поту був гостріший за запах умиленого коня. – І нараз мозок урівноважиться, стаю супокійний, як камінний міст".

  Було  видно, що любить похвалитися, але за тою хвальбою крилося немало й  насущної правди. Я поглядав на Шугая  і думав: либонь, се і є оживлена душа мого народу, мого маленького гірського  окрайця Європи – сплутана душа, що, як птиця-мрія, б'ється у сліпій своїй убогости, неуцтві та забобоні і вибухає помстою і жаданням справедливости.

  Вернувся  Юра, щось шепнув братові, і той спішно почав збиратися. Я теж підвівся.

  "Дощова година найліпша, аби перейти Тису, – сказав Микола дорогою. – Румунські  готарники сидять у будах. А як і втямлять, то в сльоті й темноті не поцілять. Зв'яжи собі сніп і прав на порослий берег. І затям: з честю підеш через світ, а без чести ані до сусід".

  Тепер він ступав нашироко в тяжких солдатських  боканчах. Ураз став, відгорнув папороть, нахилився:

  "От і ти маєш дев'ятисил, цімборику. Раз  у році сироті празник. А нині ж  Іванів день!"

  Він простяг мені травину, буцнув кулаком  у груди і коротко попрощався:

  "Будь здоровий і дужий. Нічого не бійся, нічим  не журися, але всього сокотися".

  Ми розійшлися, але я довго ще думав про Шугая. Про його дивну правду, гірку, смертельну правду.

  Я зробив усе так, як він радив. З  кукурудзяного бадилля зв'язав  плотик, поклав на нього одежу й  торбу з книжками, дочекався першої звізди і відштовхнувся від берега. Коли вже був посеред річища, з румунського боку почулися рвані голоси. На мене направили лампи. По тихому плесі щось хлюпнуло. Кулі, догадався я. Та одразу ж зігрів себе рятівною думкою: зі мною дев'ятисил! З берега блимали спалахи, пухкали стріли, по моєму снопу, по клунку цьвохкали кулі. Надто видка мішень, зрозумів я і пірнув у глибінь Тиси. Все моє добро пішло за водою, а з ним і образок Терки, і золотий хрестик Ружічки, і розрив-трава від Шугая.

  Лишився я без нічого, голий і гнаний, між двома неприязними берегами.

  За  кілька місяців я стрів на сиготському  базарі познаймого семінариста. Від  переповів мені новини з вітцізнини. Про мене писали новинки, що Шугай  з тюрми мене витяг і зробив своїм поплічником. А самого Миколу Шугая вбили. Юру теж. Уся Чехословацька Республіка про се гула. Зарубали сокирами їх же братчики. Повитягали гроші і зголосили на жандармерію. Загребли Шугаїв під цвинтарним тином, на нехрещеній землі. Коли Микола вмирав, переповідали, то пара з нього струменіла. Виходить, замість душі в того перебойці пара була...

  Я не вірив казці про пару. Була в того чоловіка душа. Сутемна, бентежна, грішна, але була. З оповідей мого краянина виходило, що згинув Шугай  за кілька днів по тому, як ми розійшлися. Тепер мені знову навернулася  на гадку твар того лісового чоловіка. Половина її, як і належиться живому, – жива, а половина – ніби попелом присипана, мертвотна. Мені гадалося, що друга вилиця бакуном прикурена, а то смертна пелена лягла на нещасника. По правді, я вздрів її вже тоді. І серце моє вістувало щось недобре. 
 
Коли  несли долі селом потятоє тіло,
Не  в одної білявини серце заболіло.
  ..............................................
По  високу сонце сходить, а по низу зайде,
Ти  не знаєш, леґінику, де тя біда найде.

Такі  тоді склали про нього співанки.

Мирослав  Дочинець

Теги: Дочинець, уривок, роман

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати