Закарпатець побував в одній з найглибших печер світу – Генріховій Безодні

Справа у тому, що хлопець уже понад 10 років займається спелеологією. За цей час він встиг відвідати близько півсотні печер на Закарпатті, Тернопільщині, у Криму... А цього літа, як єдиний представник краю, приєднався до української експедиції на Кавказ в одну з найглибших печер світу – Генріхову Безодню. Під час нашої бесіди молодий ужгородський інженер-спелеолог спробував поділитися відчуттями людини, яка спускається на кілометрову глибину. Проте справжні "печерні" емоції, все ж вважає Денис, можна відчути лише самим спробувавши побувати у підземному світі.

Курс  на Кавказ. Під землю...

– Денисе, розкажи, як розпочалася твоя експедиція до Генріхової Безодні?

  – Традиційно. Як завжди "завантаження" спелеологів у потяг стало неординарною подією на київському залізничному вокзалі. Уявіть собі: 23 людини, 2 кілометри мотузки, перфоратори, сонячні батареї, понад півсотні транспортних мішків, особиста поклажа команди... У результаті – 4 купе від підлоги до стелі завантажені речами, не на жарт розгнівані провідники та пасажири і... затримка потягу "Київ-Адлер" більш ніж на 15 хвилин. Останні речі вже просто закидували нам у навстіж відчинені вікна. 
 
 – Із таким вантажем подорожувати залізницею, напевне, є ще одним окремим випробуванням?
 
– До цього потроху звикаєш. Найважче ж нам було на російському кордоні. Довелося простояти на спеці близько шести годин, чекаючи на завершення паспортного контролю та огляду вантажу. Варто зазначити, що росіяни навмисне дуже затягують усі процедури, тим самим стримуючи потік охочих їхати відпочивати в Абхазію. Їм вигідніше спрямовувати туристів на відпочинок у російське місто Сочі. Абхазький же кордон ми пройшли за кілька хвилин. Там усі раді туристам, бо розуміють, що це додаткові фінансові вливання та розвиток регіону.
 
– Чи швидко вдалося призвичаїтись  до умов кавказького високогір'я?
 
– Акліматизація для всієї групи  відбувалася надзвичайно важко. Кілька перших днів ми провели на морі, а згодом вантажівка доправила нас  на гірський масив Арабіка – висота більше двох тисяч метрів. Зупинились ми на початку долини Орто-Балаган – велетенського гірського цирку, перерізаного кількома хребтами. Майже вся команда страждала гострою формою отруєнь: головні болі, блювота, діарея, слабкість, – ось якими "приємними" були для нас перші дні у горах (на щастя, згодом усі одужали). Версій про причини "пошесті" побутувало кілька – від банальної гірської хвороби, неакліматизованості до місцевих отруйних рослин та специфічного мінерального складу води. До речі, про воду. Її у долині Орто-Балаган немає. Немає у звичному для нас вигляді струмків, річок та озер. Єдине джерело води у цій місцині для спелеологів – льодовик. Із нього й натоплюють необхідну рідину. До речі, неподалік знаходиться найглибша (на сьогоднішній день) печера світу – Крубера-Воронья (-2191 м). Експедиція до неї прибула на два тижні пізніше, ніж ми. На той час із льодовика практично нічого не залишилося, почалася посуха. Тож російській команді з водою було дуже сутужно...

Паводок у печері

– Для нас же вода стала причиною найбільш екстремальної ситуації за весь час експедиції, – розповідає далі Денис. – Оскільки практично вся команда злягла від уже згаданого отруєння, в печеру для організації навіски довелось іти нам удвох із новокаховцем Максом. Коли ми почали спускатися у вхідний 120-метровий колодязь Генріхової Безодні, на небі яскраво світило сонечко й нічого не віщувало небезпеки. Проте вже менш ніж за годину, працюючи на глибині 60 метрів, ми раптом почули звуки грому. Це був недобрий знак... А вже за кілька хвилин ми зрозуміли, що потрапили у серйозну біду... На нас, пристебнутих до мотузки і неспроможних ухилитися від струменів води, зверху почав литися справжній водоспад. Усього за якихось три секунди ми промокли до нитки, шум від потоку був такий, що його можна було порівняти з гулом турбіни літака... Деякий час ми висіли спантеличені, під болісними ударами води, не в змозі докричатися один до одного. У голову починали лізти усілякі недобрі думки...
 
 – А ваші товариші на поверхні не хвилювалися  за вас?.. Не робили спроби надати якусь допомогу?
 
– Напевне, хвилювалися. Тільки-от якби вони полізли у такий паводок у  печеру, то могло бути, замість двох трупів, у кілька разів більше...  За таких умов їм залишалося тільки чекати і вірити у наш професіоналізм. За іронією долі, саме на цей вихід ми з напарником не взяли з собою телефонів для перемовин із поверхнею, тому залишалися геть відрізаними від решти команди. 
 
– Те, що ти розповідаєш, справді моторошно. Радує, що ви таки зуміли знайти вихід  із тієї надзвичайної ситуації...
 
 – Так, нам із напарником вдалося все  ж налагодити комунікацію, і ми вирішили спуститися на саме дно вхідного колодязя. Там нам пощастило знайти шматок поліетилену. Ми залізли у невеличку  "кишеньку" – відносно сухе та захищене від струменів води місце. Скинули з себе увесь мокрий одяг (інакше б на нас неминуче чекало переохолодження), змайстрували невеличкий тент із клейонки та розпалили таблетки сухого спирту, намагаючись хоч якось зігрітися. От так нам довелося понад дві години перечікувати паводок. Згодом до нас спустилися двоє хлопців, повідомивши, що буря скінчилася і можна підніматися. І яким же було наше здивування, коли вже на поверхні ми побачили... яскраве сонце та чисте небо!.. Усе виглядало так, немов якісь вищі сили жорстоко пожартували над нами...

Життя на дні. "Картопля-ровесниця"

Генріхова Безодня – це печера глибиною 1100 метрів. Для спуску на дно таких  глибоких "тунелів" зазвичай попередньо доводиться проводити підготовчі роботи. І цей етап триває приблизно стільки  ж, скільки й саме перебування  під землею. Підготовка полягає в організації навіски та проміжних підземних базових таборів (ПБТ), куди переноситься спорядження, ліки, провіант, обладнання. Саме з ПБТів буде здійснюватися штурм дна.
 
– У нас ПБТи були розташовані на глибинах -500 та -900 метрів, – каже Денис. Облаштування їх зайняло багато часу та зусиль. Адже Генріхова Безодня – складна печера з великою кількістю меандрів, вузостей, крізь які надзвичайно важко транспортувати вантажі. Кілька ходок туди-назад через важкопрохідну щілину з транспортним мішком – і ти вже геть виснажений. Саме тому ми дещо вибилися з намічених термінів "підкорення" дна.
 
– Що робила команда, коли найглибшої точки  було досягнуто?
 
– Коли ми нарешті опинилися на кілометровій глибині, то потрапили у велетенський похилий зал висотою понад 100 метрів. Там нас оточували такі грандіозні розміри, що наші ліхтарі просто недосвічували до стін, і складалося враження, що там легко би міг літати невеликий гелікоптер. На два тижні це неймовірне місце стало нашою домівкою. Звідси ми виходили на розкопки, шукали нові ходи печери, вертикальні сходження стінами залу до витоків водоспаду, який стікав згори... І все для того, щоб знайти продовження печери, відкрити її нові, раніше невідомі частини, а також збільшити її глибину.   
 
– Що найбільше запам'яталося з періоду підземного життя? Траплялися якісь незвичні випадки, цікаві відкриття? 
 
– Останні кілька діб перебування  на дні були досить важкими. Харчі  практично закінчилися. Виснажливі роботи в печері забирали багато енергії, а поповнити запаси було нізвідки, попереду ж нас ще чекав нелегкий підйом на поверхню. От тоді нам трапилася незвичайна рятівна знахідка. На колишній стоянці експедиції 80-их років ми знайшли запаси провіанту, залишені командою з розрахунком на те, що вони повернуться наступного року. На щастя для нас, та запланована експедиція так і не відбулася (Посміхається. – Авт.). Серед припасів ми знайшли суху картоплю-пюре. Спершу з великою пересторогою взялися до її приготування – відварили, потім підсмажили... Скуштували... і все було гаразд! Згодом уже сміливо варили з неї супчик, а ще пізніше – наминали ложками! Ми назвали цю основну страву нашого раціону "картопля-ровесниця", оскільки більшість із команди були 1987 року народження. Така ж сама дата зазначалася і на упаковці продукту. Щоправда, виявилося, що це була не дата виготовлення, а дата закінчення терміну придатності! (Сміється. – Авт.). 
 
– Запаси провіанту на дні, залишки  попередніх експедицій... Загалом, людина, входячи у підземний світ, сильно впливає на його уклад?
 
– Зараз мінімально... Але мене вразив ступінь засмічення у Генріховій Безодні. Складалося враження, що попередні покоління спелеологів зовсім не думали про майбутнє, про те, куди усе те сміття, яке вони протягом багатьох експедицій там залишали, має дітися. Тому для збереження екобалансу в печерах усі залишки доводиться виносити на поверхню нам. Для цього планується організація окремих експедицій. У наш час спелеологи набагато більше дбають про екологію печер.
 
 – Мабуть, під кінець експедиції всім страшенно хочеться на поверхню...
 
 – Наше бажання побачити небесне світило  було таким сильним, що підйом із дна  зайняв якихось 6 годин (!). Для порівняння, спуск тривав два з половиною  дні! (Сміється. – Авт.).
 
Загалом, підсумками експедиції я задоволений: ми зробили повну топозйомку ходів печери, склали точні карти, а також провели підготовчі роботи для наступної експедиції. Планую побувати на Кавказі у складі однієї з українських експедицій і наступного року.

Наталія Тернавська

Теги: печера, спелеологія, експедиція, підземний

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати