Уривок із нового роману Мирослава Дочинця про живу історію нашого краю

Відомий мукачівський письменник Мирослав Дочинець готує  до друку свій новий роман, а поки він ще не вийшов, автор пропонує читачам "Замку" ознайомитися з  його уривками. 

Якщо  світова людина вийшла з моря, то людина карпатська, вочевидь, вийшла з  лісу. А може, нігда з нього  й не виходила. Бо тут нам дихається  волею, тут живе наша краса, наша казка, тут наші скарби.

Та  мене у втечі з дому ніщо не тішило. Йшов, як у дурмані, йшов у безвість, правлячи на румунський Марамуреш. Ще не знав, як буду перебиратися на той бік, гадкував на контрабандистів, що носили звідти миндру-спирт. Ніч передрімав, як заєць, у покинутій стаєнці. Підкріпився ягодами, напився студениці, від якої ломило зуби. Збиті про ярках ноги самі збочили на возову колію. Людей не було чути, і я дибав не криючись. Коли раз підсік збоку мене оклик:

 "Стій!"

Я завмер, спустив на землю тайстрину.

"Ні руш ні руками, ні ногами!" – скомандував  по-чеськи другий голос. Крізь листя черленіли бинди жандармських шапок. Мить – і я вчув на ребрах холодок сталевих цівок. Коли мої документи й цуря були перебрані, скували мені зап'ястя ланцком і погнали вздовж Тереблі назад.

Сонце пражило на полудень, коли мене завели в кам'яну хижу з дротяним визором без скла. Обабоки стояли тесані лавиці, а посередині вкопаний у землю дубовий ковбан замість стола. Звисав іржавий ланець із каріками. До них тут уже не приковували, вже й не вішали нікого на дворовій шибениці. Тепер замість неї на горбі бовванів чорний трираменний хрест. Попри нього, бувало, ми їздили з дідом за ропою в Шандрово. Дідо брав уліво, бо коні сахалися того кургану, кусали вудила.

Закля – так називали се місце, закляте  місце. А моя темниця тоді була судовою темницею. Сюди звозили конокрадів, опришків і тих, хто переступав віру. Тут вони дочікувалися суддів з Хуста чи Мукачева. Тут же, на вулиці, їх вішали на конопляному мотузі. Бубнар скликав на церемонію людей, у церковці дзвонило. Коли злодіїв не було, хижа стояла без замка, бо подорожні туди боялися ступити, навіть коли їх заскакувала буря.

Я був у розшуку, і тепер мав  чекати тут, коли з поліційної управи прийде рішенець по моїх документах. Нічого доброго не чекав. Залишалося хіба покласти свою журу в руки Господні. Принесли півхлібини і кендир води. Та їсти я не міг. Заважав сморід, кисло-нудний душок. Може, то був запах арештантської туги й одчаю, якими просяк глиняний піл, стіни й дерево. Запах душевної агонії, в якій доживали останні дні ворохобні люди. Тому я не міг спати лежачи. Здавалося, щока тулиться не до дошки, а до студеного мерця.

Сяк-так  пересидів я довгу ніч. Удень  мої гіркі мислі якось розвіювали голоси возарів, що долинали з битої  дороги, і гугнява "песнічка" жандарма на сторожі під тюрмою. Світ жив, галайкали діти, цвірконіли птиці. Я підкріпляв себе думками про любимого мудреця Сократа, якого світ теж запхав наприкінці життя в темницю. 

Та  знову запала ніч, темінна, липка, напарена близькими старицями ріки. Лише комарі і подзвін моїх кайданів будив мертвотну тишу. Нараз я й не вчув, що поряд дзенькнуло инше залізо. Місяць, як медова диня, стояв у прорізі вікна. Я побачив залізного павука, що вчепився в штаби вікна, і від нього, як павутина, тягся на вулицю шнур. Тихо заіржав кінь.

"Цурік, Пішто! Ді, здихляку! Ану ді!" – глотив на вулиці сердитий голос. Решітка знадвору видулася і вирвалася з клинців. У пройму влізла чорна голова.

 "Вставай, каранику! Доста гнити".

 Я став на підвіконня і скочив у порошану траву, що ще не встигла спити роси. Збоку, без шапки, непорушно сидів оглушений вартівник-жандарм. Мене штовхнули у воза, і колеса заскрипіли ріновищем. 

Люди  в возі їхали мовчки, як неживі тіні. На другому селі двоє зіскочили на землю і розтанули в сутіні. Нас лишилося троє. Дорога забирала все вгору. Волога свіжість із лісових верхів обтяжувала одежу, глицями шпінкала відкрите тіло. На якомусь дворі ми лишили коня і рушили пішки мокрою отавою. Скоро затріщав потік. Хлопи поклали гвери, напилися з рук. Старший підсвітив сіркачем мою твар. Його жовтуваті зуби під закрученими вусами. Владно притяг мої руки до пня і двома замахами топірця розсік ланцок.

"Чи знаєш, хто я?" – запитав позіхаючи.
  "Шугай", – несміло виповів я.
  Він хіхікнув:
  "Чув  про мене?"
  "Хто  не чув".
  "Добре  кажеш. Боїшся мене?"
  "Не знаю. Нащо я тобі?"
  "І  я ще сього не знаю", – знову  хіхікнув. Силувано, не по-доброму.

Далі  ми йшли без слова. За годину стали, під ногами хруснуло паліччя. Збоку  бовванів стрішок із настеленим сіном. Шугай витягнув пляшку з кукурудзяною гичкою, смачно глитнув.
  "А тепер – спати, братове", – зморено видихнув і заліз під овечу кожушину.

Пробудився  я голодний, як крадений кінь. Тріщала  суха ламань  у ватрі і десь на Менчилі трубів олень. А може, то голосила вівчарська трембіта. В казані над вогнем моркотіло вариво.

"Дим  тягне долом, – сказав Шугай, –  буде дощ. Юро, принеси мнясо з  потоку".

Буцматий  дітвак років чотирнадцяти, його брат, відсунув валун і витяг із крижаної води баранячу лабу. Старший Шугай  курив тонку піпу зі срібною покришечкою. Я крадькома поглядав на нього, таячи розчарування.

 З людських поголосів і страхів  жандармських поставав витязь, що міг  на плечах винести вола в полонину, бив ворону на льоту, а сам був  заворожений від кулі. Коли в нього  поціляли, то на очі являлося опудало, а не живий челядник. По сім ножів  у нього стирчало з кожного ока – так його малювали ті, хто стрічав. Міг паном убратися і пити з нотаром у ресторації, міг по базару ходити в жіночому сукмані і зі скляним монистом. Мав на чоботах оленячі копита, аби сліди ховати. Половинив багаті скотарські стани, роздаючи маржину худобним людям. Тряс лихварів, розбивав жидівські бовти і корчми, оббирав на дорозі замогливих базарників. Якщо не корилися, міг із братчиками перевернути їх вкупі з возом і кіньми в ріку. Щедро гостив жеброту, вдовиць наділяв харчем і шматтям. Зате як збиткувався з жандармів! Було, що розсипав медову кригу і приводив із хащі ведмедя на їх засідку. Кому страх смертний, а кому сміх.

 Поліція просила уряд вирубати всі кущі вздовж дороги з Хуста до Колочави, а  в лісах нарізати просіки, щоб не було приволля шугайовим збуйникам. У кожному сільці клали жандармський пост, протягали телеграфний дріт. А й се не помагало. Мукачівські новинки гриміли, що з Праги, Братислави й Брна направляють летючу сотню жандармів, аби пантрували Миколу Шугая (в селі його кликали Никола Сюгай) і його чорних хлопців. Ще й готували до обльоту гір аероплани. Цілу війну оголосила влада сьому заклятому бескиднику.

Тепер він стояв переді мною: невисокий, коренастий, набитий, як дубовий гриб. Вже не леґінь, ще не поважний ґазда. До повнявого лиця прилип брезклий осміх, ніби чоловік оцту лизнув. У бистрих, уважних, очах сіклися то скалки льоду, то білі бритви. Випнуті порослі вилиці виказували тверду, затяту, свавільну натуру. Одна половина лиця виділася мені сірішою, блідішою. Може, через те, що коло ватри сидить за одним боком, подумав я. Мав він на голові солдатську шапку, навернену на вуха. Під довгим гумовиком блищали м'які шкіряні постоли. Брудні кощаві пальці стискали, як птиця галузу, чубук. Мулька тривога повнила простір довкола сього чоловіка.

 "Можеш  мені не розказувати про себе, я  й так усе знаю. Мені кожний листок шепче. Мені вітер пошту носить. Мені доста раз глипнути на хлопа, аби  спізнати, що то за потя, – говорив  він ніби не до мене, а до своєї люльки-файки. – Чому ти на жандарма напав?"

 Я все йому розповів.

"А, песся кров! З'їли би'го воші! – кляв  Ружічку. – Хочеш, я спущу'му кишки?"

 Я не хотів, сказав, що перегоріла в мені хіть мстити.

"А  даремно. Помста – солодка страва. Люди плещуть, що ти мій поплічник, що покликаєшся моїм іменем. На людський роток не навісиш замок. По всій Верховині, підкарпатській Гуцулії й по долинах я на язиках. Шугай – злодій, Шугай – збуйник. Хе! А такого шовкового, як я, ще поглядати. Та раз із мене людський поговір зробив злодія, мушу потрафляти сій брехні. Кажуть, злодій! Ти видиш мої статки: німецький гвер і пазуха патронів. Я не те, що своєї, а й няньової хижі вже не маю під Сухарем, бо спалили її за мої гріхи. Все, що настарав, – постіль під корчем, ліщинові обороги, а маржина – олені й дикі свині. Шугай – злодій, Шугай – ворог держави!"

 Далі  буде...

Мирослав Дочинець

Теги: Дочинець, уривок, роман

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати