Ніби не зі світу цього

У "Календарі краєзнавчих пам'ятних дат на 2010 рік", який щорічно готує обласна універсальна бібліотека, моє серце зігріває запис: 23 жовтня – 90-річчя від дня народження Бланки Мейсарош, викладача латинської та французької мов УжНУ, одного з фундаторів Клубу шанувальників угорської культури ім. Гізели Дравої. Народилася в селі Алшоселіште (нині Нижнє Селище) Хустського району (1920-2008). Це йдеться про мою бабку по матері, яку пам'ятаю, люблю, обожнюю і завжди пам'ятатиму, любитиму, обожнюватиму, доки житиму.
  
Била  мене бабка яблуневим прутом

Пригадую  бабку зі свого дитинства. Ми з двоюрідним братом Мітюком лазили під столом, наздоганяючи один одного, а вона, нагинаючись, кликала нас чи обідати, чи вечеряти. Врешті, не дочекавшись, ставала нацапки, подаючи нам тарілки з супом під стіл. Здебільшого діяло. Або в дворі ми часто грали у своєрідний теніс: ракетки – з настільного, м'ячик – із великого. З одного боку воротами слугували двері літньої кухні, з другого – кут будинку і труба, яка підпирала луґош. В азарті уважність притуплювалася, тому ми, промахуючись, ачей, тричі вибивали шибки на вікнах. 

Якось залишила мене бабка на своєму обійсті  самого. Я ж  від нічогоділя почав  цілити камінням у викладені на грядках  пляшки з-під мінералки. Заспокоївся  лише тоді, коли розбив останню. "Боже, хто це наробив?" – жахнувшись, сердито запитала бабка й, зламавши гілку з яблуні, сильно (!) набила мене по гузиці.  "Це цигани", – хлипав я, розуміючи, що за витівку доведеться відповідати ще й перед батьками. Урешті бите скло я акуратно повизбирував, а згодом понатикував у землю нові пляшки.

Здається, в 1983 році ми вдвох відпочивали в  спортивно-оздоровчому таборі "Скалка". З 1 по 20 липня. Відпочинок виявився невдалим, затьмареним, оскільки вже 2 липня я, граючи у футбол, зламав ліву ногу. Звісно, бабку гризло, що не вберегла онука  від, мовити б, маленької біди. Перші два дні я тяжко звикав до гіпсу та гірко усвідомлював, що літні канікули продовжаться не так, як запланував. Пригадую бабчині хвилювання, розради, свій плач, коли батько з підвісного мосту радісно махав мені милицями, мовляв, купив нарешті. Відтоді бабка чи не щодня  супроводжувала  мене до річки, несучи вудочку і спінінг. Через це знайомі моментально охрестили її Зброєносцем, точніше по-російськи Оруженосцем або просто Санчо Пансою. Обидва прізвиська до кінця зміни прижилися. 

А як вона вміла захоплюватися красою природи, навколишніми горами, сходом сонця, дзюрчанням потічка, щебетом  пташок; як постійно милувалася азалією, яка росла біля їдальні; як любила усамітнюватися; як вечорами постійно щось читала; як продовжувала навчати мене латинської і французької мов! З останнього: учнем я був якщо не слабким, то вельми нетерпеливим, правда, на все життя запам'ятав кілька крилатих висловів і французький дитячий віршик про мишку і півника. Тішилася, коли я угорською напам'ять читав "Національну пісню" Шандора Петефі.

Пішла на пенсію рівно в 55

Пригадую, що біографію бабки я чув частіше  певними порціями від батьків. Дитинство  її минуло в Нижньому Селищі і частково в Ясінях, юність – у Дебреценському університеті на факультеті класичної філології. Там, на басейні, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, студентом медфаку Степаном Мейсарошем, котрий, тихо підпливши ззаду, схопив її за ноги. Згодом, побачивши десь коханого під градусом, навідріз відмовлялася виходити заміж. "Якщо не погодишся, то стрибну звідси", – лякав Пішта з підвіконня високого поверху дебреценської альма-матері, одне слово, оригінально.

На  перших порах подружжя трохи жило в селі Крчава (нині – Словаччина) й нітрохи в Середньому. Упродовж рівно чотирьох років бабка народила трьох дітей – Емілію, Ілону й Іштвана. У 1952 році родина переїхала в Ужгород на вулицю Капушанську. Бабка влаштувалася в УжНУ на кафедру іноземних мов викладачем французької та латинської. Володіла ними, підкреслити б, досконало, перфектно. Таких спеціалістів можна було порахувати буквально на пальцях однієї руки. Надзвичайно сумлінно готувалася до пар. Глибоко орієнтувалася  в античній і французькій культурі. Що й казати, коли, приміром, давньоримських і французьких літераторів Овідія й Горація,  Бодлера й Гюго читала в оригіналі. Захоплювалася їхньою творчістю, любила щось процитувати з пам'яті, щиро вважаючи, що ніхто ніколи нічого ліпшого не написав і не напише. Усе життя мріяла побувати в столицях Італії та Франції. "Побачити б Рим і Париж – і вмерти", – казала. Мовити б, скептично ставилася до творчості свого зятя, себто мого батька Володимира Фединишинця. "Нащо, Володю, пишеш вірші про любов? Овідій уже дві тисячі років тому прославився чудовою інтимною лірикою", – іронічно кусала. Додати б: захоплювалася творчістю Льва Толстого. Ага: і особливо раділа, коли я приносив газети зі своїми матеріалами.

Уже в зрілі роки я допетрав, якою ж мужньою і мудрою була бабка, пішовши на пенсію рівно-рівнесенько  в 55 років. Через певний час завідувач  кафедри дуже (!) просив її ще повикладати латину. Погодилася, але витримала лише один семестр. Забігаючи наперед, наголошу: отже, 33 красні літа провела на пенсії. До теми: знайдіть нині бодай двох-трьох викладачів (одного, припускаю, знайдете, але вдень і обов'язково зі свічкою), котрі мали би бодай схожу силу волі або бажання вчасно лишити викладацьку роботу. Та де там вчасно!

Особливо відсвяткувала лише... 69-річчя

Запам'яталося, як бабка  відсвяткувала в ресторані  "Едельвейс"... 69-річчя, запросивши на гостину  рідних, близьких і двох-трьох знайомих. Аргументувала тим, що французи надзвичайно  шанобливо, навіть забобонно ставляться до цієї дати, мовляв, якщо перевернути цифри догори дригом або поміняти місцями, то вийде 96. "Я планую тут зустріти і свій 96-річний ювілей", – своєрідно гуморизувала. Варто зауважити, що загалом жартувати не любила, гумору майже не розуміла. Може б, м'якше повісти: не реагувала. Ніколи в журналах не читала анекдотів, гуморесок, зате спрагло розв'язувала кросворди. З газет і журналів вирізувала фото тогочасних політичних  і культурних діячів високого рангу й вішала на стіни. Роками в кімнаті усміхалися до мене чи й спідлоба дивилися Михайло Горбачов, Рональд Рейган, Білл Клінтон, Елвіс Преслі й Мерилін Монро і, не повірите, Віктор Медведчук, Григорій Суркіс. Інколи я тактовно намагався дещо їй роз'яснити, але марно. Вона, хай як дивно, свято вірила друкованому слову. "Хай як дивно" тому, що й сама мала чимало наукових публікацій у всіляких журналах, збірниках, в яких нині я намагаюся розібратися.  

На  початку 90-их так звана інфляція і анархія в державі проковтнула  бабчині заощадження – 4000 рублів. Не панікувала, не бідкалася, а викручувалася тим, що носила в комісійний магазин старовинні речі. Правда, бувало, коли фінанси співали романси, телефонувала донькам, аби допомогли дотягнути до пенсії. Якось тоді й попросила мене провести їй газ в обмін на дві  великі картини 19 століття нібито якогось голландського живописця. На жаль, підпис майстра був відсутній. Можливо, це  копії, а можливо, й ні. "Оби-сь не продавав їх, доки не помру", – поставила таку собі умову. Так через місяць полотна стали моїми. Газові митарства (виходжування дозволів, пошук майстрів) витягнули з моєї заначки на чорний день 30 доларів. Велика сума: тоді середні зарплати були удвічі-утричі менші.

Коли  понад усе – свобода 

Пригадую, як цінувала свою свободу. Ставши в 1979 році вдовицею, теоретично, за невеличких зусиль  могла здавати частину будинку  дві кімнати мали окремий вхід!) студентам або молодій сім'ї, та... За майже 30 років лише одного разу спробувала тримати квартиранткою далеку родичку. Усілякі причини вплинули на рішення твердо відмовитися підробляти таким чином, правда, головна – це бажання бути вільною, спокійною, насолоджуватися тишею.

Другий  штрих щодо свободи чи то бозна-чого. Наприкінці життя поступово занедбала  город, точніше не використовувала  раціонально його площу. Там на маленькому клаптику росли помідори, там – цибулька, там – часник, там – петрушка, там – квасоля, тобто все, а насправді нічого. Тоді я й вирішив запропонувати: "Бабко, може б цьогоріч посадити на городі лише картоплю? І вам було б добре, і нам". Будь-яку реакцію я очікував – лишень не таку: ставши в позу руки в боки, видала: "Ти що, моєї смерті чекаєш?!" Образитися я не образився, але на город плюнув цілком. Урешті з'явилися майже непрохідні джунглі.

Третій  епізод. Якось моя мама посварилася  з батьком. І зателефонувала бабці, що хоче прийти переночувати. "Чекаєш моєї смерті? Вирішуй свої проблеми сама", – знову звисновкувала й кинула слухавку. 

Четвертий епізод. Вони з чоловіком купили будинок на вулиці Панькевича в 1971 році. Зробили побілку. Як виявилося, це була перша й остання побілка. І мені не дозволяла бодай освіжити дві основні кімнати, підозрюючи, чи не хочу заселитися, приміром, із потенційною дружиною. А стіни на кухні були чорні-чорнющі, і її це абсолютно не хвилювало.

 І, можливо, найдраматичніший випадок  у її житті. Цигани вкотре хотіли її обікрасти у ніч на 30 червня 2006 року. На жаль, тоді бабка прокинулася на легкий шум і ввімкнула світло. Врешті, убити двом покидькам  85-річну стареньку не вдалося. Дивом не знепритомнівши, вона в шоковому стані доповзла до телефону й набрала наш номер. Слухавку підняв я. "Мішку, приїжджай: мене побили бітанги!" – ніби й зараз це чую. Ніколи, ніколи в житті я не кипів таким гнівом, бажанням якоїсь – унікально жахливої! – помсти!.. "Бабко, що вас болить?" – запитав черговий лікар, дивлячись на її розсічене, неймовірно побите обличчя. "Душа", – оцим одним-однісіньким словом відповіла, шокувавши всіх – лікаря, медсестру, міліціонерів, мене. Два чи три шви тоді ж, уночі,  наклали моїй золотій бабці. А через кілька днів, лежачи в травматологічному пункті, звично і легко-легко хвилюючись, укотре водила мене в часи античності.  Засудили рецидивістів на 7 і 8 років. Через рік із гаком старша донька Миціка мусила забрати бабку до себе, в село Тоалмаш, що неподалік Будапешта.

Там і відійшла у засвіти 12 жовтня, не дотягнувши до 88-річчя півтора тижня. Але заповідала поховати себе в Ужгороді, на Доманинському кладовищі, що й виконала донька Емілія-Миціка, привізши її прах в урночці сюди.

Якщо  хтось колись і десь запитає мене, що найдорожчим вважаю на світі, відповім: могили моїх предків.

Михайло Фединишинець (Мейсарош)

Теги: бабка, викладач, УжНУ, ювілей

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати