За одного битого...

Рішення Конституційного Суду про скасування реформи 2004 року було цілком прогнозованим, добре підготовленим, але аж ніяк не зміцнило стабільності в країні. І проблема не в тому, що терміново треба приводити до ладу, за підрахунками В.Литвина, понад 40 законів, які регулюють діяльність Кабінету Міністрів, Верховної Ради, суду, прокуратури, виборчий процес та інші важливі функції держави. Бо все це при нинішніх владних можливостях Партії регіонів зробити не так важко і буде формально врегульовано. І навіть не в тому, що збурить опозиційно налаштовану частину суспільства, позаяк насправді конституційними процесами цікавиться не більш ніж 10 % населення. А в тому, що такі "легкі" ходи все більше віддаляють державу від статусу правової, а політичну доцільність перетворюють на єдиний регулятор суспільних процесів. Таким чином, суб'єктивні, вузькоегоїстичні інтереси владних мужів стають домінантою політичних процесів, загострюючи до крайнощів боротьбу за повноваження, а зміна влади веде до кардинального перегляду всіх поперед­ніх рішень. І так по замкненому колу.

Колись Наполеон заявляв: "Моє завдання – завоювати територію, а потім знайдуться сотні істориків, які обґрунтують, чому я мав це зробити".

За таким же принципом діє нині й В. Янукович, захоплюючи один за одним владні бастіони, а тисячі юристів доводять законність і державницьку потребу в таких кроках. Однак, як свідчить та сама історія, конструкції на такий кшталт надзвичайно крихкі й розвалюються при першому-ліпшому соціальному струсі. Так було з імперією Наполеона, така ж доля очікувала диктаторські режими в усі часи й у всіх народів.

Звичайно, буде цілковитою неправдою, що руйнація правової системи в державі почалася з нинішньої влади. Якщо бути точним, то її в Україні майже ніколи не було, а спроби створити тут же розхитувалися, причому одними й тими самими особами. Так Л. Кучма, один із творців Конституції 1996 р., буквально відразу намагався перекроїти її під себе, що закінчилося сумнозвісним референдумом 2000 р. і затяжною політичною кризою. Без великого пієтету до чинної Конституції ставився й В. Ющенко, а спроби змінити її в законний спосіб через парламент або Конституційну асамблею наштовхувалися на глухе несприйняття політикуму й нерозуміння суспільства.
Надзвичайно легковажним та суб'єктивним ставленням до права вирізняється також Ю. Тимошенко. Спочатку вона різко критикувала зміни до Конституції 2004 р., відтак на повну потужність використовувала нові повноваження Прем'єра для боротьби з Президентом за особисту владу. Вона запросто дозволяла собі не виконати цілком законний указ про дочасні вибори парламенту й активно йшла на змовини з Партією регіонів, щоб зовсім скасувати прямі президентські вибори й перекроїти Конституцію, поділивши владу на двох. А її "вміння" працювати з судами й кавалерійські наскоки на конкурентів на кшталт "РосУкрЕнерго" цілком можуть увійти в підручники як приклади повної дискредитації права на догоду корупційним зв'язкам і політичній доцільності. Навіть О. Мороз, як творець і першої Конституції, і змін до неї, намагався переробити її під себе. Саме його легковажні заяви про створення конституційної більшості навесні 2007 р. породили політичну кризу, що спровокувала дострокові парламентські вибори й остаточно розвернула країну з еволюційного шляху пошуку консенсусу на шлях непримиренної боротьби всіх з усіма за абсолютну владу. Тому В. Януко¬вич на такому тлі виглядає нічим не гіршим, але й не кращим за інших, а його суперечливі позиції у 2004, 2007 та 2010 роках цілком відповідають приказці яке місце сидіння, таке і глядіння.

Проте небезпека загравань із Законом значно більша, ніж тепер її усвідомлюють політики й широкий загал. Бо супроводжується руйнацією довіри на всіх щаблях і в усіх сферах громадського життя, а без неї здоров'я суспільного організму неможливе. Прикладів можна наводити безліч. Це великий бізнес, де приватизація "Криворіжсталі", "Луганськтепловозу", Одеського припортового скасовувалися. Потім люди витрачають мільйони доларів на адвокатів, хабарі, боротьбу за депутатський мандат, щоб захистити свій бізнес або захопити інший, і вся кипуча енергія, замість розвитку інвестиційних проектів, пошуку нових творчих ідей, витрачається на взаємопоборювання на догоду зовнішнім конкурентам. Подібна система відтворюється на всіх рівнях, аж до боротьби за місце на базарі, й породжує загальну атмосферу нетерпимості й ненависті.

Брак довіри до правоохоронної системи й судів (Конституційний Суд, здається, тут забив останній цвях) відчужує людей від держави та атомізує суспільство на дрібні групки, бо, виходить, крім родичів (та й то не всіх) дові¬ряти нікому не можна. Так закріплю¬ється кланова система, яка нездатна мислити більшими масштабами, крім середньовічної вотчини, і розвиток там же й закінчується. Тому не дивно, що Україна за всіма показниками конкурує якраз із країнами Африки та "братами" по СНД.

Однак на цьому процес не закінчується. Ми не віримо чиновникам, банкам, страховим компаніям, лікарям, учителям, сфері обслуговування, журналістам тощо. Таким чином створюється культ відвертого цинізму. Формується психологія, коли і в студента, і в підприємця, і в держслужбовця виникає бажання чимшвидше та побільше вкрасти, щоб потім мати, чим відмазатися. Мовляв, поцупиш мільйон, а з нього 500 тисяч віддаси на хабарі – й станеш бізнесменом, а перейдеш до¬рогу багатому дядечку, то й у тюрмі можеш опинитися.

Хоча велика наївність – сподіватися, що хтось від неї у такій системі убезпечений. Приклад Росії, модель політичного устрою якої прагне копіювати нинішня влада, здається тут дуже доречним. Спочатку притиснули Березовського, Гусинського, а Ходорковського з Лебєдєвим навіть посадили – і народ задоволений. Мовляв, так їм і треба. Потім придушили свободу слова – ну то й навіщо вона нам. Тепер уже дійшли до народного улюбленця Ю. Лужкова, за якого голосувало близько 90 % москвичів. Бо в столиці у свою чергу оберталося близько 2/3 усіх національних фінансових потоків і власне Москва в імперській свідомості асоціюється з усією Росією. Паралельно Кремль показово розправляється з найвідданішим зовнішнім союзником О. Лукашенком, бо той дозволив собі дещицю самостійності. І мова тут не про те, щоб захищати названих осіб, на яких із морального погляду, справді, ніде тавро ставити. А в тому, що саме вони є стовпами і фундаторами неправової імперської системи і, як зазвичай, стали її першими жертвами.

Чи є оптимістичний вихід з нинішньої ситуації? Можна впевнено стверджувати, що правового – немає, оскільки взагалі знівельована система права. Більшість експертів чудово розуміє, що рішення Конституційного Суду було політичним, тому й відповідь на нього має бути політичною. Однак найсумніше, що проводити нині дочасні парламентські вибори, по-перше, нереально, а по-друге, даремно, бо справжньої правової опозиції в країні не існує, тож замінити чинну владу нема ким. Потрібен час, аби правові стосунки сприйняла громада. Щоб вона створила й проголосувала за відповідні партії й політиків. Аби взяла на себе відповідальність за їх контроль. А поки втішає лише те, що за одного битого двох небитих дають. Та ще сподівання на реальність іншого прислів'я: те, що нас не вбиває – робить сильнішим.

Віктор ПАЩЕНКО

Теги: Право, громада, Лужков, Наполеон

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати