Миле сиве подружжя Чиркових, що ні на що не скаржиться

У горах уже серйозно війнуло холодом. Спіл¬ку¬юся зі старенькими під акомпанемент, себто безперервне гавкання, пса, який ні за що не хоче мене сприймати. "Доки не сядете на лавицю або ґанок, буде злий, буде брехати (гавкати. – Авт.)", – пояснює господар. Сідаю – Боско відразу загинає хвіст й ховається в будку.

"Мої батьки мали п'я¬теро дітей, межи якими я була найстарша, – пригадує баба Анна. – Айбо троє – двоє хлопчиків і одна дівочка – вмерли. Пак (потім. – Авт.) няньо пішов у мадярське військо, був там два го́ди. Як вийшов, мама знов затяготіла – і так ся найшла сестра Марійка.

"А як вашим батькам велося?" – звертаюся до діда Юрія. "Мої восьмеро дітей кохали, з них двоє вмерло, – наголошує. – А з шістьох, що лишилися, – чотири хлопці і дві дів¬ки. І за чехів, і за мадярів жили 'сьме добре. Наша родина вшитко держала – корови, вівці, кози. Доки руські – ґута би їх побила! – не прийшли й колхоз не організували".

Познайомилися Юрій та Анна на весіллі в сусідів і далекого 1947-го своє зіграли. Та не встигли відчути смак самостійного ґаздування: радянська влада всіх, як череду, у колгосп загнала. "Я дуже плакала, коли ня (мене. – Авт.) чоловік записав. Не хотіла'м іти, айбо то насилу в людей відбирали худобу, погрожували".

І довелося подружжю майже все життя пропрацювати в колгоспі, так звані трудодні заробляти. Окрім того, Юрій Кіс і вів¬чарив сім років. Часто, каже, на землі спав, коли дощі лили, "ниґда  сухим не ходив". "Якось так подеревів (замерз. – Авт.), – деталізує дід, – що місяць уколи брав. Після того й хромлю на єдну ногу. Пак ще й голову простудив і осліп на око".

Та найтяжчим періо¬дом у житті старенькі вважають той, коли довго, 18 років, Бог не посилав їм дітей. "А знаєте, як тото на селі – каждий звідав: "Чом дітей не маєте?.." – уточнюють співрозмовники. Але врешті, 35-річною, Анна Кіс таки народила сина Ілька (на жаль, як пішов хлопець 1986 року на заробітки в Прибалтику, так і досі доля його невідома), а в 42 роки й доньку Оленку.

"Ниґда (ніколи. – Авт.) ня Юра не бив, н贬да шуга за 63 го́ди його рука на мене не знялася", – серйозно резюмує баба Анна. Натомість дід: "Я тепер маю єдну корову, єдну козу та бабу (сміються обоє). Не можеме ся жалувати. Завжди жили 'сьме в достатку, усе в нас не переходило і тепер не переходить, слава Богу. Айбо головне, оби 'сьме здорові були..."

Михайло Фединишинець

Теги: подружжя, Чиркові, Міжгірщина

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати