Як я став патріотом провінції. Постстоличний синдром

Нарешті я побував на славнозвісному столичному «корпоративі»! "Ну-ну, і як там ці кияни відтягуються після напружених робочих буднів?" – гриз мене черв’ячок цікавості. Але результат перевершив усі очікування. Далебі, все було не так, як у провінції.

Коротка промова шефа на дві хвилини, і всі дружно на дві години схилилися над тарілками, перешіптуючись з найближчими сусідами. Ніхто не порушував цю майже мертву тишу, окрім лунких кроків офіціанта, який підносив чергову страву. Десь на третій годині хтось згадав, що ми – найспівучіший народ і несміливо затягнув пісню. Через кілька співанок усе знову затихло і "корпоранти" почали прощатися, дякуючи один одному за чудовий вечір. Усе виглядало чемно, виховано, стримано і... абсолютно нецікаво.

Властиво, можна було пошкодувати за ці втрачені кілька годин, якби не повний шлунок і знайомство із симпатичною сусідкою за столом. "Мені так пощастило на цікавого співрозмовника", – делікатно усміхалася вона. О, а як пощастило мені!

Цікаво, що б вона сказала про корпоративну гулянку в провінції – з нестихаючими тостами, відвертими жартами, гарячими поглядами і дотиками, сороміцькими піснями, запальними танцями і ще казна-чим на не зовсім тверезу голову?

Ось де буяє життя! Ось де українська ода радості! Чогось ніякої радості у нашій столиці я не виявив. Так, одна метушня, забіганість, задьорганість, засушеність, показна діловитість. Люди з футлярами, люди у футлярах.... Футляри, футляри, футляри...  Цікаво, і як вони там всередині дихають?

Кілька днів, проведених у Києві, змусили по-іншому подивитися на нашу столицю. Постійна тіснява (народе, дай хоч ковток повітря!), натовпи, які валять у метро і з нього, хронічна квапливість, півкілометрові пробки, нервове глипання на годинник, втомливе добирання на роботу, спальні райони без жодного дерева, бо зелень не встигає за темпами будівельників.

Місто, в якому навіть працівники редакцій по року не бувають у театрах. Бо не мають часу, сил, партнерів, фінансів чи ще чогось там.

Місто, яке висмоктує з вас гроші, наче порохотяг. Сто-двісті-триста гривень зникають у кліп ока. "Так, -- невпинно пульсує в голові думка, -- треба негайно  їхати додому, а то й без штанів можна залишитися". 

Але мені заперечать, що й зарплати у Києві – ого-го! Справді, місячна платня в тисячу-дві доларів для столиці – не дивина. Але як доводиться за неї крутитися!  Та й все одно її пожирає ненаситний монстр під назвою "столиця". Тож виходить: чим більше заробляєш, тим більше витрачаєш. У підсумку виходить на одне й те саме, що в Ужгороді.

Щоправда, вдома витрачаєш значно менше енергії, часу і сил. А відповідно – дивишся на світ розслабленішим взором. Тому й отримуєш від життя більшу насолоду. Нікуди не квапишся. Не витрачаєш щодня на добирання дві години. Маєш час попити пива з колегами чи позаглядати на по-літньому роздягнених красунь. 

В Ужгороді можна стати філософом. У Києві – нікОли. Тому що – нІколи. Іноді здавалося, що в киян, які зі мною розмовляли, в очах не зіниці, а долари. І мешканців мегаполісу можна зрозуміти.  Оренда однокімнатної квартири – від 350 баксів. А ще треба гарно виглядати, добре харчуватися, вчасно приїжджати і т.д.  Тож думати про заробіток доводиться вдень і вночі. Ось так народжується "Місто жовтого диявола".

"Вибач, ми сьогодні з тобою не домовлялися про зустріч...", "треба найняти психолога, бо в нас на роботі його мають усі...", "я можу це зробити, але це буде коштувати...".

І раптом ти бачиш перед собою місто нещасних людей, які, аби вижити (чи жити за найвищими мірками), змушені втрачати щось дуже суттєве, щось таке, що робить нас, зрештою, людьми, а не машинами для добування грошей.

І тоді ти повертаєшся до Ужгорода, де ходиш пішки, а відповідно жодні пробки тобі не страшні. Де все і всі на відстані простягненої руки. Де власне не ходиш, а прогулюєшся. Де можеш взагалі вийти без годинника, бо, зрештою, для чого він? Тут можна навіть по сонцю орієнтуватися. Ніхто не вимірює час на секунди. Де по дорозі зустрічаєш десятки знайомих і для всіх знайдеться кілька слів. І жодну зустріч з колегами не треба узгоджувати через секретарок за кілька днів наперед. Де властиво, ти  є тим, ким хочеш бути. Людиною, яка живе не для того, аби їсти. А їсть для того, аби ЖИТИ.

Олександр Гаврош,  з Києва

13 вересня 2010р.

Теги: столиця, провінція, Ужгород

Коментарі

KK 2010-09-13 / 17:46:00
Олександр- Ви ще забули згадати всі ті сумні лиця де скрізь рекламують їхний внутрішний стан. Але, й справді є багато причин чому так багато людей рипаються бути у 'столиці'? Мені також подобуються більш провинційні міста як Камєнець-Поділск або Чернівці, але якщо би жив на україні, то також чомусь би притягало до Київа? Бачу що є гарний гурток закарпатців у Києві якій часто зустрічаються, і по за пана Ороса то не знаю чи ще якісь там моліонерів належуть? Якось вони там собі жити дають ради? Було б цікаво ще почути від інших закарпатців які живуть у столиці на цю тему.

2010-09-13 / 14:36:00
2аня
Ну с вас прямо и прет культура! В родном Киеве набрались?

аня 2010-09-13 / 14:04:00
звикли закарпатці до бидляцьких гостин. Ну не сприймає їхнє нутро культуру - не цікаво. Але при чому тут кияни? Чому їх треба обгадити?

ярослав орос 2010-09-13 / 14:00:00
до гавроша (за володимиром висоцьким):
"ты, сань, на грубость нарываешся"

саддам 2010-09-13 / 13:22:00
Да разве можно так! Люди пол жизни недоедали, отказывали себе во всем, унижались, лишь бы оказаться в желанном ими Киеве;) Согласен с автором.

Урзус 2010-09-13 / 12:54:00
Київ - то повний відстій, мало схожий на європейську столицю, перенаселений, та ще й вщент руралізований (рагулізований).

Нормальні, розумні люди залишають Київ і їдуть жити в провінцію. Одного такого (якраз професійного філософа) особисто знаю. І він - тільки перша ластівка...


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 8Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи