Рекорд чемпіонства до того утримувала московська армійська команда ЦДКА, яка теж тричі поспіль виборювала золоті медалі. За неї свого часу виступали й закарпатці: олімпійський чемпіон Йожеф Беца, Федір Ванзел, Степан Варга, Вільгельм Телінгер із Мукачева, Василь Медвідь із Нового Давидкова, Іштван Секеч із Берегова. «Сватали» до цього клубу й мукачівця Василя Турянчика, але той навідріз відмовився. Його навіть викликав на розмову командуючий сухопутними військами, а невдовзі міністр оборони СРСР маршал А. Гречко. Ті феєричні роки ми згадували минулої суботи з Василем Турянчиком, котрий нині обіймає посаду начальника ФК «Говерла».
– Василю Юрійовичу, як готувалася команда до своєї третьої поспіль «золотої» осені?
– До ювілейного 30-го чемпіонату СРСР та свого третього підкорення футбольного Олімпу ми готувалися, як завжди, ретельно. У той час найсильнішими командами країни були московські «Спартак», ЦСКА, «Динамо» та «Торпедо». Для нас найбільшим подразником були, звісно, спартаківці та торпедівці. З останніми ми грали вдома. Це був настільки драматичний матч, що не один уболівальник залишився на кілька днів без голосу. За перші 5 хвилин ми подали чотири кутові, пробили два штрафні удари, попали у стійку та перекладину, а тут звідки не візьмись – Едік Стрельцов під завісу першого тайму забиває нам гол. Отакої! Як тут собі не кусати лікті? Та Маслов не був би геніальним тренером, якби не знайшов у роздягальні слова, котрі потрібні футболістові. Коли ми виходили з приміщення, Маслов підійшов до мене і сказав: «Васю, підтримай хлопців і словом, і ділом…».
– І що з того вийшло?
– Вийшла чудова перемога з рахунком 2:1. А другий гол ми забили вже тоді, коли суддя тримав свисток у роті й чекав кілька секунд, поки не закінчиться наша атака, щоб дати довгий свисток про завершення двобою. Піймавши кураж, ми виграли практично всі наступні поєдинки. У 1968 році ми практично одним складом боролися і за Кубок, і за золоті медалі. Трохи лихоманило, бо від нас вимагали лише перемог, а ми ж живі люди. На кубкову гру з донецьким «Шахтарем» я не поїхав – травма завадила. Після поразки у кубковому матчі з мінімальним результатом 0:1 я відправив телеграму на ім’я Маслова у Донецьк. У ній коротко написав: «Хлопці, тримайтеся, я виїжджаю на наступну гру!».
– І ви поїхали?
– Інакше я не міг зробити! Ця зустріч, яка відбулася через чотири дні, для нас була 750-ю у чемпіонатах країни. На стадіоні – ажіотаж. Жодного вільного місця на трибунах та на… деревах, які хлопчаки обліпили, мов круки...
Віктор Маслов виставив бойовий склад: Банников, Медвідь, Соснихін, Круликовський, Веремеєв, Сабо, Пузач, Серебряников, Хмельницький, Поркуян і я. У «гірників» відразу впізнав наших земляків Васю Грубчака з Мукачева та Сашу Поллака з Берегова. Тобто на поле вийшли відразу 5 закарпатців. Це про щось таки говорить.
«Шахтар» з перших хвилин покладався на стрімкі контратаки, під час яких посилював темп до межі, а ми віддавали перевагу вибуховому ритму. Кияни в залежності від ситуації могли грати на першій передачі і тут же ввімкнути четверту й понестися стрімголов до карного майданчика, де все частіше почали помилятися захисники. Приблизно на 6-й хвилині Хмельницький з Пузачем розіграли красиву комбінацію. Останнього зупинили недозволеним прийомом. Штрафний навпроти воріт: Сабо відкинув м’яч Серебряникову – удар, і Дегтярьов вибив м’яч на корнер. Потім ще два поспіль, і третій став фатальним... Я не витримав і кинувся до штрафного майданчика донеччан. Мені гарну передачу верхом переадресував молодий Веремеєв, а я головою вгатив м’яч у сітку. Йшла приблизно восьма хвилина матчу. Ми захопилися атакою, особливо Федя Медвідь, який не встиг повернутися у свою зону, куди «гірники» й надіслали м’яч, звідки його миттю було спрямовано у наш штрафний майданчик, де першим до нього встиг Глодяніс – 1:1. Більше у першому таймі вболівальники голів не побачили.
У другому таймі першими успіху домоглися господарі. Після подачі кутового не кращим чином зіграв наш голкіпер Банников, але його помилку тут же використав той же Глодяніс – 2:1. Після цього ініціативу взяв Сабо, який зробив довгий рейд із м’ячем з центру поля до лівого флангу. До нього ринулися захисники, а центральна зона у їхньому карному майданчику залишилася вільною. Туди я стрімголов і рвонув. Це побачив Сабо і подав навісну подачу, і я вдруге головою забив гол. Словом, Глодяніс – Турянчик – 2:2.
А тут нам підносить перемогу наш із тобою земляк із Берегова – захисник Поллак. Толя Пузач зробив небезпечний навіс, а Саша замість того, щоб вибити м’яч подалі від воріт або на кутовий, вгатив його у власну браму.
– Як фінішували динамівці?
– По-чемпіонськи. У грі між московськими торпедівцями і нами, яка проходила у Лужниках, був цікавий епізод, коли Едік Стрельцов вийшов сам на сам з нашим «восьминогом» (футбольна кличка Є. Рудакова. – Авт.). У цій дуелі бездоганну майстерність продемонстрував Женя.
8 листопада ми грали останній матч сезону-68 у Ростові-на-Дону. До речі, я за 10 років у складі «Динамо» у календарних матчах забив 12 голів. Але був і … 13-й, на жаль, у власні ворота. І ось у грі проти армійців наш Федя Медвідь теж «відзначився» голом у власні ворота. Благо, що матч завершився внічию. А ось якби він його забив у протилежні ворота, то це був би ювілейний гол для «Динамо» – 1200-й.
Останні три гри, які вже не впливали на турнірну ситуацію, зіграли внічию. У цих матчах на полі грало чимало молодих гравців: Шкляр, Гороза, Левченко, Боговик, Кащей.
У підсумковій турнірній таблиці московські спартаківці, які стали срібними призерами, відстали від чемпіона – ФК «Динамо» Київ аж на 5 очок. Рекорд москвичів було побито!
Після закінчення футбольного сезону-68 керівництво федерації футболу УРСР звернулося до працівників редакції газети «Комсомольское знамя» опитати журналістів для визначення найкращого футболіста республіки у 1968 році. Було використано принцип тижневика «Футбол-Хокей»: кожний журналіст мав назвати трьох, на його погляд, кандидатів із будь-яких команд республіки. На анкету відгукнулися 45 журналістів. Переможцями цього дебютного конкурсу стали двоє гравців київського «Динамо», що набрали однакову кількість балів – по 86. Це – Василь Турянчик та Володимир Мунтян.
«Це символічно, – писав журналіст «Комсомольского знамени», що найкращим названо ветерана, який у цьому сезоні відзначить десятиріччя перебування в складі найсильнішої команди країни, і молодого гравця, який порівняно недавно прийшов у цей самий колектив і одразу став окрасою радянського футболу».
А кращим гравцем тоді таки став Василь Турянчик, адже в нього було більше перших місць.
Василь Гаджега, голова Асоціації спортивних журналістів Закарпаття