Із самого дитинства Наталі не всміхнулася доля. Коли їй було всього 8 місяців, від неї відмовилася мама, а невдовзі бабуся віддала у дитячий будинок. Згодом її удочерили чужі люди, які так і не зуміли стати справжніми батьками. Мало того, ще й перетворили життя маленької дівчинки у справжнісіньке пекло.
Наталія з переказів бабусі знає, що її біологічна мама родом із Закарпаття. Разом з чоловіком вона поїхала на Херсонщину, де й народилася Наталка, а невдовзі ще й братик. Батько її ще й нині мешкає там, працював у міліції, вже давно має нову сім’ю. Наталя із сумом каже, що він одружився з жінкою з двома дітьми, а свої – рідні – кинуті напризволяще.
Коли Наталі виповнилося 8 місяців, рідна ненька привезла її до бабусі (батькової матері), а сама кудись подалася. Згодом бабуся через суд позбавила горе-матір батьківських прав, а онучку, коли тій виповнилося три рочки, віддала у Виноградівський дитячий будинок, який колись був санаторієм для дітей із вадами серця. Тут дівчинка виховувалася до шести років. Її молодшого братика також оформили у цей же дитбудинок, але згодом перевели до Перечинської школи-інтернату. Дівчинка каже, що за весь період її перебування у закладі рідна мати лише раз навідалася до неї, і то на кілька хвилин.
Та от, здавалося, доля нарешті змилостивилася: Наталію захотіли удочерити поважні люди – бездітна пара. Коли вони дізналися, що у дівчинки є ще й братик, вирішили усиновити і його. Щоправда, згодом вони знову повернули хлопчика в інтернат. Як зауважує дівчина, не мали права так чинити, адже за Законом розлучати брата й сестру не можна.
Дівчинка пригадує, що їй дуже хотілося, аби її взяли у родину. Проте батьки із самого початку не сподобалися їй. Але там, в інтернаті, дітей не питаються, подобаються їм їхні прийомні батьки чи ні. І перше враження не підвело: уже з перших місяців прийомна мама прямо казала дівчині: я не так тебе люблю, як своїх племінників.
Батько ставився до дітей нормально, але особливо не займався ними, бо не мав для цього часу. Тож «вихованням» займалася мама. Перші тижні, здавалося, усе йшло добре. Проте коли дівчинка пішла до школи, її жорстоко побили дротом. Мати била за все: за те, що не виконала те, що наказували, за те, що негарно написала домашнє завдання у зошиті, за кожен неправильний крок. На руках її були шрами. А ввечері мати часто ставила дівчинку на коліна в куток, аби та цілу ніч вчила уроки.
Дівчинка каже, що розповідала про це подружкам, скаржилася вчителям, але ніякої реакції не було. А вдома її змушували робити буквально всю хатню роботу – прибирати, мити посуд, машину, закривати банки, працювати в їхньому магазині (уже з 12 років). До брата ставилися так само.
Наталка дуже боялася прийомної матері. Вона кричала, сварилася, закривала її у підвалі. А коли були свята, дівчинка постійно перебувала у своїй малесенькій кімнатці на першому (цокольному) поверсі, куди ледь вміщалося ліжко та столик із стільцем. Тут було холодно, доводилося спати одягненою. Вони навіть спеціально батарею перекривали, аби не гріла. Батьки ж вранці зайдуть, поставлять їжу, напишуть, що треба зробити. Так тривало, доки дівчині не виповнилося вісімнадцять. Наталя каже, що зрозуміла: її прийомним батькам потрібна була безкоштовна хатня робітниця, аби прибирати триповерховий котедж та поратися по господарству.
Після закінчення 11-го класу вона вступила у технікум на спеціальність «Фінанси й кредит», проте на платне відділення. На це батьки сказали, що вона й так не буде вчитися, і не пустили на навчання. У школі Наталя навчалася на «відмінно». Каже, що могла б і краще, але через домашню роботу у неї просто не було часу. Коли Наталі виповнилося 16, мати взяла її працювати у свій магазин. І якщо інші люди продавали у закритому приміщенні, то їй наказали працювати надворі. За роботу у магазині вони їй не платили. Вона ніколи не мала кишенькових грошей.
Через місяць після повноліття дівчина вкотре посварилася з батьками і вирішила втекти з дому. Її подружка саме працювала у Львові і запрошувала до себе. Проте у Львові її ніхто не зустрів. Вона зателефонувала братові і розповіла про все, а той відразу ж подзвонив батькові і переказав, де Наталка. Батько приїхав за нею і забрав додому. Наталя зверталася до львівських міліціонерів, проте тут теж ніхто не звертав уваги на благання дівчини. Вдома її жорстоко побили.
А потім мати дала їй 30 гривень і сказала: будеш жити на них цілий місяць, а з наступного місяця платитимеш за газ та електроенергію.
Дівчина пішла працювати на завод, де зустріла свого нині вже колишнього чоловіка. Їй так хотілося вирватися із свого пекла, що вона вхопилася за це кохання, як за соломинку, і відразу ж перейшла до нього жити. Вона розповіла його батькам свою історію, і ті дуже добре поставилися до дівчини. Але щастя тривало недовго – чоловік ударив Наталку, і від того вона втратила дитину. Відразу вирішила – терпіти не буде. Ледь вирвалася з пекла, а виявилося – потрапила в інше. Потім чоловік зателефонував її прийомним батькам, сказавши, що вона зробила аборт. Ті знову жорстоко побили доньку. Через якийсь час молоде подружжя розлучилося.
Після розлучення дівчина пішла в суд за рішенням, аби поміняти прізвище, а там побачила своїх прийомних батьків. Вони сказали Наталі, що прийшли на судове засідання: виписують її з будинку…
Наталка була у відчаї – доля знову познущалася над нею. Тепер вона залишилася без даху над головою, без родини і засобів на прожиття. У бабусі, яка її тимчасово прихистила, жити ніде – там живе старенька, двоюрідна сестра Наталки і її двоє дітей.
5 вересня цього року відбулося судове засідання, яке ухвалило рішення про виселення дівчини з батьківського дому. Наталка каже, що не бачила судову повістку, а батьки замість неї підписалися в її отриманні. Батьки захотіли терміново виписати її ніби через те, що вона розлучилася з чоловіком. А мати висловилася, що вона пішла, то ляже і під її чоловіка... Звинувачують її у тому, що вона там «бомжує», дебоширить, водить кого завгодно і т.ін. Кажуть, що й свідки на це у них є. Дівчині не віддають документи на земельну ділянку, яка оформлена на неї, свідоцтво про народження.
Мати заявляє, що хоче переписати все майно на свого племінника. А Наталя залишається ні з чим. Хоча за законом прийомні діти набувають таких же прав, і майнових у тому числі, як і рідні. І батьки мають певні (і майнові) обов’язки перед дитиною, навіть якщо вона й прийомна. Наталка каже, що їй не треба їхніх будинків чи ще якогось майна, але дах над головою десь треба мати.
Дівчина розповідає, що їй неодноразово погрожували, залякували фізичною розправою, аби тільки вона виписалася з будинку й не претендувала на житло.
Саме у той момент вона зустріла людину, яка уважно її вислухала і пообіцяла допомогти. Та не тільки пообіцяла, а й справді взялася до діла: допомогла стати на облік на біржі зайнятості, де її направили вчитися на кухаря. А ще – допомогла знайти адвоката, котрий наразі захищає інтереси прийомної доньки у судах, які наразі ще тривають.
Наталка каже, що не тільки добивається отримати хоч якийсь дах над головою, але своєю історією хоче захистити й багатьох інших прийомних дітей, які у нових родинах зазнають принижень та знущань. Адже, як і в її випадку, жодна особа від державних органів опіки, соціальних служб, яких не бракує у кожному районі, жодного разу не поцікавилася, як живеться дівчинці у прийомній родині. А це обов’язково треба робити, бо чимало дітей зазнають насилля, і допомогти їм нікому.
Оксана Дудаш
P.S. У статті не названо справжніх імен та прізвищ із етичних міркувань. Проте редакція газети стежить за перебігом подій та ходом судових засідань. Ми звертаємося до прийомних батьків: якщо ви удочерили дитину, то повинні нести й відповідальність за виконання своїх батьківських обов’язків, які чітко прописані в чинному законодавстві. Ми вислухаємо й протилежну сторону, і позицію Апеляційного суду, який, дуже хочеться сподіватися, нарешті винесе справедливе рішення, а не «замовне».