Адже до такого формату, який поєднав елементи реаліті-шоу і показав нам інше життя людей зсередини, українці ще не звикли. Більшість закарпатців особливо активно переживали за подіями, які розгорнулися під час тижневого обміну між родинами з Берегова та уродженцями африканської Уганди, які нині навчаються та мешкають у Харкові. Без деяких конфліктів таки не обійшлося. Самі учасники програми Сашко і Таміла тепер кажуть, що вони були створені дещо штучно, багато чого залишилося за кадром, однак усі емоції, які побачив телеглядач, були справжніми на всі 100 %.
У другому сезоні українських жінок знову "мінятимуть". У тому числі з парами із Молдови, Білорусі... Шоу має стати ще більш захоплюючим. Однак подробиці поки що не розголошуються. Та й учасники проекту підписують відповідний контракт, який забороняє розповідати про "внутрішню кухню". Лише з наближених до керівництва телеканалу джерел вдалося дізнатися, що у другому сезоні знову візьмуть участь закарпатці.
Нам вдалося поспілкуватися з Мар"яною Бенюк, випусковим редактором проекту "Міняю жінку". До речі, вона донька народного артиста України Богдана Бенюка.
– Мар"яно, як довго ви працюєте на "1+1"?
– Це була моя перша робота, яку я отримала в 2003 році. Спочатку працювала у дубляжному відділі, згодом змінила фах на телевізійного випускового редактора. Дебютною ж моєю роботою стало ток-шоу "Хочу і буду" з Ольгою Герасим"юк. Потім працювала для ICTV, де робила "Лінію конфлікту" з Машею Єфросиніною, після цього була "Фабрика краси", "Один у полі", "Знак якості"... Уже навіть важко перерахувати всі проекти.
– Який із них був найважчим?
– Завжди важко робити ток-шоу: ти продумуєш тему, та й загалом усе до дрібниць. Але ж неможливо все тримати під контролем, бо передача пишеться у "живому" режимі. Тому результат не завжди такий, як собі уявляєш на початку.
– А проект "Міняю жінку" давався важко?
– Він обтяжливий більше фізично – треба багато їздити по країні. Сюжет, що знімався у Берегові, був п"ятим за рахунком (хоча в ефір потрапив другим. – Авт.). На той час я вже мала досвід співпраці з трьома родинами.
– Який принцип відбору сімей?
– Насамперед, ми шукали родини з якоюсь родзинкою: чи-то багатодітні, чи-то з незвичним захопленням, чи просто цікаві самі по собі.
– Як обиралися нові "пари"?
– Звісно, нам потрібно, аби був якийсь конфлікт. Тому ми пішли шляхом протиставлення. Спочатку було "місто-село", "заможна сім"я і надто бідна", потім "схід і захід". Знайшли і бізнес-леді, у якої є власний особняк під Києвом. Саме цю жінку ми вирішили відправити у сім"ю, яка мешкає у занедбаному гуртожитку...
– А у випадку із закарпатцями й угандійцями що було вирішальним?
– Родина із закарпатського Берегова була настільки позитивною, що "приліпити" її кудись виявилося важкувато. Але коли знайшли сім"ю Аіші з Уганди, зрозуміли, що нам потрібен буде перекладач, тобто людина, яка б могла вільно спілкуватися з іноземцями. Саме тому обрали Тамілу, вчительку англійської мови. Звісно, нас лякав і можливий момент расизму. А якби раптом Аіша потрапила у сім"ю, де б її відверто не сприйняли через колір шкіри. Тому сподівалися, що закарпатці сприймуть її нормально і навіть радо.
– Однак телешоу неможливе без конфліктів...
– Так, "драйву" на Закарпатті не вистачало. Однак ми з цим змирилися, адже не завжди можна отримати конфлікт, навіть якщо він штучно створений. Навіть на 50 % ми не спрогнозуємо ситуацію, що складеться під час зйомок. Як, наприклад, у першому сюжеті, який знімали у селі на Чернігівщині, коли батько зібрав дітей і пішов геть, залишивши записку: "Я так більше не можу".
– Цей проект іноземного походження. Чи вдалося адаптувати його на Україні?
– Справді, це англійський формат, який має оригінальну назву Wife swap ("Обмін жінками". – Авт.). Зйомки проходять у багатьох країнах – США, Франції... І кожен проект має свій національний колорит. Американці підбирають "фріків"-диваків, у них є з кого вибрати. Наприклад, підбирають сім"ї готів, які обожнюють тему смерті і мають домовини по цілій хаті, і палких віруючих людей.
– Але ж у нас таких диваків нелегко знайти...
– Вони у нас також є. Однак, наприклад, представники субкультур (хіпі, готи) дуже замкнуті й не бажають публічності, вторгнення у їх особистий простір.
– Чи всі жінки залишаються задоволеними від участі у проекті?
– Важко сказати. Для когось із них це був важкий досвід. А загалом, багатьох українських жінок, які потрапили у проект, мені особисто було щиро шкода. Наприклад, коли столичний "папа" зумів довести до сліз Ярославу з Космача. І навпаки, у Космачі жінці пощастило – їй приносили каву в ліжко, влаштовували щодня свято. Жила як у раю. А іншим просто не пощастило. Як у житті іноді буває...
Андрій Клоц