За плечима першої вчительки Марії Пантелеймонівни Кривської – 15 випусків

Символічним є те, що вона все життя мешкає на вулиці Криничній: для чималої когорти учнів – нині відомих лікарів, художників, учених, письменників – свого часу їй судилося стати криницею мудрості, своєрідним духовним знаком якості. Марію Пантелеймонівну Кривську знає пів-Ужгорода. Що й казати: перша вчителька!

"Сільські діти – працелюбніші, у міських  – кругозір  ширший"

– Маріє Пантелеймонівно, така деталь: часто діти у першому класі не могли чітко вимовити ваше рідкісне по-батькові...

– На початку педагогічного шляху  з цього приводу я часто  мимоволі хвилювалася, але згодом звикла. Так, абсолютна більшість дітей  відразу зверталися до мене правильно, без запинок, інших доводилося виправляти, а інколи й терпляче вчити. Останнім просто потрібен був час. Та що там діти, коли бувало навпаки: син може, натомість у батька язик заплітається. (Сміється).

– Тут, мабуть, доречно згадати про  ваших батьків.

– Мій тато Пантелеймон Сергієнко був підприємцем. У 1918 році емігрував із Київщини на Закарпаття. Тут зустрів мою маму – Юлію Кашку, котра родом із Перечинщини. Батьки ростили чотирьох дітей – трьох синів і мене, наймолодшу. Тата я, на жаль, не пам"ятаю. Він помер, коли мені виповнилося 5 років. Зрозуміло, тягар відповідальності цілком ліг на мамині плечі. Вона працювала техробітницею, тому в хаті рахувалася кожна копійка. Брати, я – ми всі мали свої обов"язки. Мама ніколи ні з ким не конфліктувала, виховала нас порядними, чесними. І – уяви собі! – усім дала вищу освіту.

– Приємна іронія долі, що наші ролі помінялись: наразі я вас прошу розповісти про себе.

– Народилась я в Ужгороді восени 1935 року. Спочатку ходила навчатися до черниць, до речі, туди, де нині музучилище. Звичайно, там робили акцент на релігійному вихованні. Добре пригадую, як ми щоранку молилися. З приходом радянської влади пішла в СШ № 2. Після закінчення школи мріяла вступити на географічний факультет у Львів – мама не пустила. Я ще дуже любила математику, але врешті опинилася на філфаці УжНУ, на російському відділенні. Як заочниця, відразу отримала направлення в село Буковець Воловецького району. Там я викладала російську мову і, заодно, хімію та фізику. Часто засиджувалася над книгами й підручниками до ранку. Я навіть сама зробила макет двигуна внутрішнього згорання. (Сміється). Я там пробула чотири роки. Відтоді вважаю, що кожному міському вчителю бажано скуштувати й сільський хліб, щоб глибше розуміти життя

Спадає  на гадку кумедний випадок. Ми читали російську казку, а діти не розуміли слово "фартук". Я їм усе гарно пояснила, коли хтось запитав: "Як то буде по-нашому?" Ясна річ, їхню гірську говірку я слабо знала. І відповіла, що "кестеман" (хустка) замість "катран". Словом, розвеселила клас.

 – Порівняйте, будь ласка, сільських і  міських дітей.

– Якщо стисло, то сільські загалом працелюбніші, знають багато чого робити по господарству, натомість у міських – кругозір ширший.

"За 45 років я п"ять  разів була на  лікарняному"

 – Буковець Буковцем, а коли ж про славну СШ № 1 імені Т.Г.Шевченка, чи то пак ЗОШ № 1?

– Повернувшись 1957 року в Ужгород, я  не змогла знайти вчительської вакансії. Задовольнилася місцем піонервожатої  в СШ № 11. І лише через два роки – 1959-го – влаштувалася в першу  школу. Директорка Галина Ілляш взяла мене за умови, що працюватиму в початкових класах і не вимагатиму уроків у старших. Минув час. Директорка, познайомившись зі мною ближче, запропонувала перейти в старші класи, але я відмовилася. Причина – на поверхні: так, за якийсь рік я прив"язалася до дітей, полюбила їх. 

 – Маріє Пантелеймонівно, як то воно –  бути  першою вчителькою?

 – Я всю себе присвятила школі, адже надзвичайно любила дітей. Завжди намагалася знайти в дитині ту жилку, яка їй дарована природою. Не треба від учня вимагати бозна-що, треба робити акцент на тому, що йому до вподоби, до чого лежить душа. Приміром, був у мене учень, який погано вчився, але мав хист сам усе робити. Прийшла я до нього додому і надивуватися не могла: малий сам зробив оригінальний дзвінок для дверей, клітку для кроликів, змайстрував курятник. Саме в небуденній обстановці я  глянула на дитину по-іншому. Мій візит благотворно вплинув і на того ж учня – майбутнього майстра на всі руки.

Учителька не повинна бути лише вчителькою, а  й другом дитини. Щоб та їй вірила, любила її, не боялася; щоб дитина любила вчитися, ходити до школи. Я ніколи не мала проблем із батьками, ми завжди знаходили спільну мову. Їм імпонувало, коли я говорила щось погане про дитину тет-а-тет, а не на батьківських зборах.

 За 45 років я п"ять разів була на лікарняному. Заради дітей завжди жертвувала собою. І легшало на душі. Приміром, одного разу в п"ятницю, йдучи  сходами в школі, впала й зламала  руку. Уже у вівторок із гіпсом на руці проводила уроки. Тоді я мала перший клас. "Боже, як вони там без мене?!" – увесь понеділок крутилося в голові. Та й загалом мене дуже мало заміняли.

І таке. Приходила я до школи рано – за 45 хвилин, а то й за годину до початку уроків. Це була  звичка. Я розвішувала наочний матеріал, готувала дошку, журнал, підручники, кожного  учня чекав індивідуальний матеріал. Дитина, переступивши поріг класу, відразу здавала для перевірки зошит. Я щодня перевіряла зошити, часто і ночами. Жодного разу не дозволила собі не принести їх наступного дня, знаючи, що діти хвилюються. Хороші оцінки завжди ставила в щоденник. Це стимулювало дитину до праці. Двійками не захоплювалася – старалася навчити. Регулярно, в кінці тижня проводила маленькі самостійні роботи і виявляла, хто і що не зрозумів. Дитину можна злегка за щось присоромити, але не дай Боже за незнання принизити: дитяче серце надзвичайно вразливе. Варто учня інколи зайвий раз похвалити, ніж недохвалити.

 – Чому вкрай необхідно першій вчительці  навчити дітей?

 – Читати, писати, рахувати. Це основа основ, усе інше – похідне. Я вчила  дітей історії Закарпаття, Батьківщини, шанувати традиції предків, розповідала  про Конституцію. Про останню бувальщина. Батько вдома наказав своєму синові, тобто моєму учневі, щось зробити, а той не виконав прохання. Результат – дістав ременем. Малий, ревучи, кричав батькові: "А в Конституції не записано, що дітей можна бити!"... Я також плекала в дітей почуття дружби, взаємодопомоги, милосердя, впевненості у власних силах. Цьому особливо сприяла позашкільна робота – різні екскурсії, зустрічі з відомими людьми.

"Це нині проблеми з набором. А я завжди мала по 40-47 учнів у класі"

 – Як ви познайомилися зі своїм чоловіком?

– З Іваном (Іван Кривський – доктор фізико-математичних наук, професор, академік Нью-Йоркської академії наук, відомий громадський діяч. – М.Ф.) мене познайомила подруга-однокурсниця Едіта, точніше, її чоловік Іван. Мій Іван упадав за мною півтора-два роки. У 1959-му ми одружилися. Тобто терпимо один одного вже півстоліття. (Сміється). Я його завжди морально підтримувала в написанні і кандидатської, і докторської дисертацій. Свого часу Іван викладав і в Німеччині, а саме у Франкфурті-на-Майні... Він у мене дуже любить солодощі. І природу. У нашому городі, як в аптеці: які лише овочі не ростуть! Яких лише нема в саду фруктових дерев! У нас один син – Саша, математик. І два онуки – Себастьян і Сергій. Я пишаюся своїм чоловіком, сином, онуками.

  – Ваше хобі?

 – Пекти тістечка, робити заварювання, загалом крутитися на кухні. Я  люблю, щоб мої рідні завжди були ситі. Ми ніколи не ходили в їдальні, ресторани, хіба що коли запрошували  на весілля, дні народження, зустрічі. Я щаслива, коли збираю гриби. Нема такого року, щоб не йшла за ними. Буде один гриб у лісі – я його знайду. Улюблені місця – на Перечинщині, Великоберезнянщині. Найбільше радію червоноголовим та білим грибам. Люблю їх сушити, а потім роздавати. Захоплювалася подорожами. Об"їздила пів-України, чимало міст колишнього Радянського Союзу, пів-Європи. Вражена архітектурною красою  Праги. Знаєш, бувало, чула в Празі, Будапешті: "Маріє Пантелеймонівно!.." 

 – Як відомо, нині існує серйозна проблема набору першокласників, адже дається взнаки демографічна криза другої половини 90-их років. Ви стикалися з такою проблемою?

 – На щастя, я – ні, причім жодного  разу. Завжди мала по 40-47 учнів у класі.

– Тоді напрошується наступне питання: чи є нормальною така кількість?

– Коли в класі понад 40 дітей – це забагато, хоча уже й 40 немало. Кожен учень по-різному схоплює матеріал, тому вчителю просто доводиться більше додатково працювати. Вважаю, що оптимальним варіантом є 28-30 чоловік. Тут зауважу за першу та другу зміни. Дитина зранку заряджена енергією вчитися. На обід іде додому, грається, відпочиває, робить уроки, лягає спати. А друга зміна в основі – хибна. Приміром, батьки поспішають на роботу – дитина спить довго, потім ліниво йде до школи, а після уроків почувається втомленою. Тобто порушений природний ритм організму...

– Маріє Пантелеймонівно, скільки  ви мали випусків?

 – Мінімум – 13, максимум – 15. Це залежно  як рахувати. А інакше за спиною – 45 років педагогічної роботи, з яких 39 –  вчителькою початкових класів.

 – Ого! Це, ачей, можна створювати легіон пантелеймонівців.

– (Сміється). А якщо серйозно, то часто мої учні, ставши батьками, приводили до мене і своїх дітей. Оце бачиш реальну зміну поколінь. Хоч я вже 13 років на пенсії, та все одно школа в мені живе. Щороку ходжу і на перший, і на останній дзвоники. Милують око врочисто одягнуті учні, та й просто цікаво... Рідко коли вийду в центр і щоб когось зі своїх вихованців не зустріла. Буває й таке, що не впізнаю окремих, а хлопець чи дівчина чемно вітаються. За нагоди можу зупинити й перепитати: обличчя ж міняються... Приємно, що мене щороку учні, їхні батьки запрошують на різні вечори, зустрічі, постійно вітають із тим чи іншим святом, днем народження. Дуже приємно, що тебе не забувають.

 – На многая і благая літ! 

А на десерт я, учень Марії Пантелеймонівни,  хочу засвітитися своїм "в"умом". Я мінімум десь п"ять класів сприймав скорочення "М.П." (місце для печатки) на табелі не інакше, як "Марія Пантелеймонівна". Причім, часто в собі обурювався, чому на Марію Пантелеймонівну ставлять печатку, мовляв, це некультурно...

Михайло Фединишинець

Теги: вчителька, випуск, Марія Кривська

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати