Не китайська експансія, а прививання позитивних загальнолюдських принципів

Минулого тижня в Буківцьові на Березнянщині пройшов такий собі фестиваль майстер-клас із ушу, голов­ним гостем і наставником якого був знаний майстер Му Юйчун.

Саме ця подія й наштовхнула написати більш розлогий матеріал про ушу як вид спорту й філософію, про його розвиток у краї та про заходи-фестивалі, що додають нашому краю додаткового колориту. Про все це ми спілкувалися з головою Закарпатської федерації ушу Юрієм Гецком.  

– Коли ушу з"явилося на Закарпатті й хто був ініціатором руху його прихильників?

– Десь наприкінці 80-х років минулого сторіччя. Хоча варто відзначити, що наш патріарх, кра­янин, котрий привив цей вид спортивного мистецтва в області, нині почесний президент обласної федерації Петро Ганчак, ще на початку 80-х серйозно займався ушу. Утім правильніше називати початком розвитку все ж кінець цього десятиріччя.

– Як сприймалася новинка, адже офіційно бойові мистецтва до 1987 року в СРСР були заборонені...

– Не зовсім усі східні єдиноборства були під табу. Просто влада навіть не намагалася розібратися в термінології й численних видах. У кримінальному кодексі протягом 1978–1987 рр. була стаття, яка забороняла займатися... карате! Але нікого не цікавило, хто є хто: каратист, ушуїст, айкідист – однаково становиш потенційну небезпеку. Тобто чесали всіх під один гребінець, і навіть ушу, позиціонуючись як оздоровча гімнастика, не почувалося комфортно. Хоча інтерес людей уже було не зупинити. На хвилі ейфорії та розквіту популярності фільмів на кшталт "Монастир Шаолінь", "Хон Гіль Дон", "18 бронзових бійців" тощо по всій країні стали з"являтися люди, які оволоділи певними бойовими мистецтвами й намагалися знайти однодумців. У нас на Закарпатті все починалося з аматорських підвальних секцій, згодом сформувалися гуртки. А з 2005-го офіційно діє федерація.

– Що таке ушу і з чим його їдять, адже на відміну від чітких спортивних меж карате, у вас усе складніше...

– Вважаю, що ушу – це стиль життя, мистецтво воїна, яке дуже багатогранне й непросте. Якщо бути конкретнішим, то всі стилі ушу поділяються на дві великі категорії – зовнішні та внутрішні. У зовнішніх на перший план виходять сила, швидкість, спритність – власне, все, що потрібне для бою. У других на чільному місці естетичний, філософський бік питання: починаючи від правильної осанки й дихальних вправ і закінчуючи життєвою філософією. Також ушу поділяється на традиційне і спортивне. 

– А в області які з цих глобальних категорій більше популярні?

– Ми прихильники традиційного ушу й більше схиляємося до внутрішніх видів. Адже більшість членів не мають першочергової мети стати всесвітньо відомими спортсменами, а радше прагнуть до самопізнання, до якісних змін у своєму тілі й духовному житті. Зрозумійте, навіть у термінології сказано "східні єдиноборства" – не двобій! Адже той, хто намагається оволодіти одним зі східних стилів, бореться передовсім проти себе, а не з суперником, проти власної недосконалості, проти недоліків, гартує дух тощо. Ушу ідеально підходить для комплексного заняття східними бойовими видами, адже включає й філософію, і практику. 

 – Вважаєте, що це така собі панацея для тіла й духу?

– Ну, не так уже кардинально! Не стверджую на 100 %, що ушу зцілює незрячих і гоїть душевні рани, тож варто бігцем бігти до нас. Просто багато знайомих і теперішніх колег за допомогою ушу справді поліпшували своє самопочуття, скидали зайву вагу, зміцнювали психіку, переборювали хвороби тощо. Крім того, коли ти став майстром ушу, це передбачає й те, що оволодів навичками дієтолога, масажиста чи мануального терапевта – залежно від спеціалізації.

– Де нині в краї можна знайти осередки ушу? Це заняття для дорослих чи долучаєте й дітей?

– Загалом в області 5 цент¬рів ушу: Ужгород, Мукачево, Тячів, Чоп та Букіцьово, що на Великоберезнянщині. Серед них  дві секції мають і дитячі гуртки (Ужгород і Чоп). Люди й з інших райцентрів були б не проти мати в себе такі осередки, але, на жаль, нині немає в краї зайвих тренерів, здатних якісно викладати ушу. Загалом цим видом в області займається близько 100 чоловік, з яких понад 30 можна вважати сформованими спортсменами. Серед наставників найдосвідченішим майстром і нашим натхненником є, звичайно ж, Петро Ганчак (непересічна людина – відомий майстер східних єдиноборств, мандрівник, філософ, ідеаліст), котрий займається й пропагує ушу понад 30 років. Серед наставників і спортсменів чимало тих, хто захопився цим мистецтвом ще 10–12 років тому. Зокрема Барнабаш Шомоді – головний інструктор федерації. Ваш покірний слуга також уже понад 5 років в ушу і намагається всіляко пропагувати заняття на теренах Закарпаття.

– Чи проводяться якісь зма­гання в області та Україні?

– Традиційно в краї проходять фестивалі майстер-класи, на яких і міряємося силами. Зазначу, що в традиційному ушу поєдинки є, але це більше нагадує гімнастику, бойовий танок. От і визначають судді переможця, нараховуючи бали, наприклад, за точність виконання елементів, за техніку, за артистизм тощо. Щодо виходу на всеукраїнську арену, то ми небез­успішно виїжджаємо на різноманітні змагання. Приміром, 2007 р. в Чернівцях команда із Закарпаття посіла першу сходинку в одному з видів вправ (так званих парних комплексах). Наприкінці серпня плануємо поїхати на всеукраїнський фест до Одеси, а ще за місяць – виставити колектив області на перший офіційний чемпіонат України з традиційного ушу.

– Чим так полюбилося майстрам ушу Буківцьово: один оселився там, інший їде півсвіту, щоб побути на фестивалі...

– Щодо Петра Ганчака, то це його улюблені краї, і він недаремно залишається в тому мальовничому селі й донині. Адже у внутрішніх стилях дуже важлива душевна рівновага, спокій. Тож ідеальним часом для заняття є ранок і вечір, коли природа або ще не прокинулася, або вже готується до сну. Щодо майстра Му Юйчуна, то він цілком поділяє погляди Петра Ганчака, додаючи, що село віддалене від цивілізації, – навіть її подиху не чути! До того ж там неперевершена природа, чисте повітря й кришталева цілюща вода. Тож це просто ідеальне місце для наших семінарів чи фестивалів.  

– Чому Му Юйчун так цікавиться Україною, адже пік популярності східних єдиноборств, на жаль, давно минув...

– По-перше, його ще 20 років тому запросили в Крим, і він знайомився з країною поступово, не раз буваючи в Україні. Врешті, навіть одружився тут із нашою співвітчизницею. Він завжди був бажаним гостем в українських поціновувачів ушу ще й тому, що є універсалом, який знається на більшості стилів і володіє досконалими методиками лікувального масажу й акупунктури. До того ж, Му Юйчун безкорисливий і не марнославний: просто намагається передати традиції ушу, еститику цього заняття. Боїться, аби давнє мистецтво не зникло, адже навіть на батьківщині виду, в Китаї (та й загалом у всій Азії) йде деградація й збайдужіння, захоплення Заходом, де панує філософія "бери все й одразу", тоді як для вдумливого мудрого Сходу це неприпустимо... Додам (це буде цікаво для молоді), що Му Юйчун кілька років був тренером відомого актора бойовиків Джета Лі.

– Дехто каже, що східні єдиноборства – лише частина планомірної азійської експансії...

– Не погоджуюся! Якщо говорити про китайські вироби – так. Але східна філософія – не ширужиток! Це традиції, що йдуть у глиб віків. Як історик стверджую: слов"яни завжди були перехідною ланкою між Європою і Азією, тож за прадавніх часів ми мали глибокі східнофілософські знання, але чомусь їх утратили. Саме тому нам ближче до Азії духовно – а прагматичні європейці видаються чужими. До того ж у нашій державі дуже бракує світлої думки, філософської чи національної ідеї, яка б могла стати підґрунтям, опорою для простої людини. А ушу – це саме такий стрижень!

Ростислав Рогожа

Теги: китайська експансія, фестиваль, ушу, єдиноборства

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати