Ремонтник кісток

Життя часом безжально коригує плани. Чим також цікаве. Доля познайомила мене з професіоналом своєї справи – ортопедом-травматологом Ужгородської центральної міської клінічної лікарні 58-річним Олександром Товтом. І вкотре усвідомлюєш, що бути лікарем – це не лише престижно, благородно, це ще має текти в крові.

"Вихід один – якнайшвидше переходити на страхову медицину"

– Отже, як воно – бути травматологом? Що, скажімо, є найтяжчим?

– Якщо лікар знає свою роботу, любить її, цінує, то вона не є тяжкою. З іншого боку, цінність професії травматолога полягає в тому, що порівняно скоро бачиш результат своїх дій, кінцева мета яких – людина знову повинна стати працездатною. А нині ми застосовуємо такі методики, що дозволяють повернути пацієнта до роботи удвічі-втричі швидше, ніж, приміром, у 70-ті роки. Банальний приклад. Якщо в ті часи перелом стегна або гомілки лікувався переважно на скелетному витязі, відтак – у гіпсових пов"язках, то при умові, що в травмованого не виникало ніяких ускладнень, він міг стати до роботи мінімум через півроку. А при переломах кісток таза або суглобів

– не раніше, ніж через рік. Натомість нині лікування займає 2–4 місяці. Але, знаєте, як на світі нема двох однакових осіб, так само нема двох однакових травм. У кожному випадку є нюанси, тому лікар повинен індивідуально підходити до всякого хворого, а не за догмою "так треба".  І при підготовці до операції, і під час неї.

-А що є найважчим у моїй ро­боті (задумався)?

-Мабуть, психологічне навантаження, яке по­в"язане часом не з тяжким ушкодженням у людини (переді мною може лежати пацієнт із політравмами – багатьма переломами, травмами суміжних органів, приміром, огруддя, серця, головного мозку), а з проблемою забезпечення хворого сучасними металоконструкціями, ліками. Чимало пацієнтів не мають грошей, а про державну програму, яка б передбачала все необхідне, – годі й казати. Із міського бюджету на лікарню виділяється мізер.

– Який вихід?

– Очевидно, у якнайшвидшому переході на страхову медицину. Тоді з"явиться можливість частково за рахунок держави, частково коштом застрахованих хворих суттєво поліпшити фі­нансування медицини. Бо нинішнє становище можна охарактеризувати як катастрофічне. А рентгенні, ультразвукові, наркозні апарати, комп"ютерні томографи – це ж усе завдяки гуманітарці з Англії, Бельгії, Німеччини, Америки...

Парадокс полягає і в тому, що лікарня залишається державною установою, аптеки ж – приватні. До речі, порівняйте зарплату нашої медсестри, санітарки із зарплатою прибиральниць у приватних аптеках. Останні отримують удвічі-втричі більше.

"У нас хірурги роблять і по кілька операцій на день, а за рубежем – по дві-три... на тиждень"

– Скільки операцій на вашому рахунку? Чи бачили роботу колег за кордоном?

– Лікарем працюю вже 37 років. У рік виконую близько 250–270 операцій... Ясна річ, цифра вийде умовна, адже є складні, є прості втручання. До слова, за неофіційними світовими стандартами, хірург вважається кваліфікованим, якщо робить не менше 100 операцій на рік. Мені довелося спостері­гати за практикою травматологів Італії, Німеччини, Америки, Канади. Наші методики, технології лікування майже не відрізняються від їхніх. І в кваліфікації спеціалістів різниці нема. Але, безперечно, умови роботи – що небо і земля. Приміром, зарубіжних травматологів коли не шокує, то дуже дивує факт, що наші хірурги можуть робити й по п"ять-сім операцій на день, а там у десятки, а то й сотню разів більша зарплата при двох-трьох... на тиждень. Окрім того, за кордоном, як відомо, не існує проблеми забезпечення пацієнта медикаментами, металоконструкціями.

– Які операції особливо запам"яталися?

– На все життя запам"ятав першу операцію під керівництвом Едуарда Рулли. Допомагали 8-річній дівчинці зі вродженим звихом стегна. Інших стільки – безконечно можна згадувати. От років шість тому оперував пацієнта з Оноківців. На флексі працював чоловік, а камінь,  зірвавшись, майже ампутував йому ліве передпліччя. До того ж мав поранення черева, кишківника. Тобто оперували паралельно дві бригади. З кістки передпліччя травмованого залишилася приблизно третина. Решту довелося замінити трансплантантом. Тепер чоловік чи не щороку приходить вітати нас із Днем медика.

Оперував гарну дівчину зі Сваляви з тяжким переломом таза. Зазнала травми у шляховій пригоді: авто перекинулося з моста в річку. Батьки пацієнтки і не сподівалися, що донька ще буде нормально ходити. А та незабаром вийшла заміж, згодом прийшла по довідку, що може стати матір"ю.

Запам"ятався хлопчик, якого привезли сюди зі Львівщини, оскільки там ніхто не брався йому зарадити. Пацієнт мав уроджену ваду – так звані крилоподібні лопатки, тобто такі, що містяться на рівні шиї, їхні верхні краї – біля мочок вух. Спочатку зробили дитині операцію на одну лопатку, пізніше – на другу. Минуло років десять, коли мама приїхала зі здоровим симпатичним юнаком по довідку, бо того хотіли забирати в армію.

Оперував дитину зі вродженою лійкоподібною деформацією грудної клітки, коли передня її частина майже провалюється до хребта. Це одна з дуже складних операцій, адже відкривається огруддя і перед тобою ще й легені, серце.

Двох байкерів оперував. Один поламав руку, стегно. Переніс два втручання. Через три місяці з такими ж травмами лежав переді мною його товариш. Наїхав мотоциклом на легковика так, що машина не підлягала ремонту. То ж фантастичної потужності японські мотоцикли: здається, й злетіти здатні. Одне слово, гріб на колесах. До речі, перший байкер відмовився вже сідати на мотоцикл, на другого аварія не вплинула... Мав пацієнта, котрий через три місяці після пригоди знову сів за кермо. І знову зламав ту ж праву ногу. Привезли його до нас із зігнутим фіксатором, який уже важче витягнути, ніж поставити.

– Наймолодший ваш пацієнт і найстарший.

– (Задумався) Наймолодші – це діти, яким був рік, рік із гаком. Оперував їх через клишавість. Технічно складна операція і реабілітаційний період доволі важкий з огляду на вік. Найстарший – 92-річний дідо з переломом шийки стегна. Знаю, що після операції ще ходив зо два роки.

"Завтра нас чекає клонування суглобів, м"язів, сухожилля"

– Як налаштовуєтеся на операцію?

– Я людина побожна. Мій батько був ще й священиком, причім у часи заборони гре­ко-католицької церкви правив службу і підпільно. Перед кожним операційним днем молюся і прошу Бога сприяти мені й пацієнтам. Я ж відповідальний за здоров"я людини. Знаєте, під час операції чи опісля бувають ситуації, коли усвідомлюєш, що Бог є чи був у тяжку хвилину поряд. Ця робота виснажує і морально, і фізично. Цікавий факт: хірург за п"ять-шість годин праці втрачає до двох кілограмів ваги. Тут хочу підкреслити, що психологічний стан лікаря залежить і від колективу, в якому він працює. Важливо радитися з колегами і визнавати свої помилки. Адже коли перед тобою хворий, амбіції треба відкласти вбік.

 – Що найтяжче, мовити б, з"єднувати?

– Що дрібніший сегмент і обширніша травма, то важче. Скрупульозні операції – на пальцях рук. Коли вдається врятувати палець, а ще й відновити його функцію – це одне зі свідчень майстерності хірурга. 

– Які кістки на дотик?

– (Усміхнувшись) Теплі.

– А за який час зростаються?

– Це залежить від віку потерпілого: що молодший, то скорше. Приміром, стегнова кістка в однорічної дитини зростається за один місяць, у 2–3-річної – за два, у 8-річної – за три, у дорослого – за чотири.

– Хто більше панікує – жінки або чоловіки?

– Перші, десь 70, а може, й 80 %. Хоч так звана сильна стать далеко не втекла – десь половина. Аксіома: лікар зобов"язаний бути і добрим психологом, має вміти переконати пацієнта, що нема приводу панікувати, не треба боятися ні операції, ні реабілітаційного періоду.

– Чи стикалися з летальними випадками, безвихідними ситуаціями?

– Таких ситуацій нема. Це спочатку здається, що безвихідь. А грамотний хірург має добру і теоретичну базу, і належний практичний досвід. Просто треба орієнтуватися на загальний стан пацієнта. Етапність і першочерговість заходів відіграють вирішальну роль, адже на першому плані – завдання врятувати людині життя. І лікар повинен визначити, що треба робити негайно, що через добу, через дві, через тиждень, місяць.

Ясна річ, бачив і смерть пацієнтів. Для будь-якого лікаря – це моральний удар. На це існує  холодне формулювання – "травма, несумісна з життям". І нічого не вдієш.

– Які травми сьогодні переважають?

– Найчастіше трапляються ускладнені ушкодження, політравми, пов"язані з транспортом. Стан доріг, їхнє перевантаження, недисциплінованість як пішоходів, так і водіїв даються взнаки... Далі йдуть виробничі травми, побутові. Кількість їх залежить і від пори року. Звичайно, зима – попереду всіх.

– Які перспективи в травматології?

– Завтра нас чекає клонування суглобів, м"язів, сухожилля. Скажімо, нові штучні суглоби на основі дорогоцінного каменя сапфіру (а не з полімерів, металу, як нині), який майже не зношується, тобто при певній обробці має нульовий ступінь тертя. Зрештою, це вже є, але дуже дорого коштує. Коли ж буде поставлено на конвеєр, тоді й стане набагато дешевшим.

Михайло Фединишинець

Теги: хірург, травматологія, перелом, Олександр Товт

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати