88-річний Степан Молдавчук із Лазещини всі свої співанки тримає у голові

 Рахівщина, неділя. До  старожила мене при-тягнув колоритний кептар. "Його ще мій  нєньо (батько – М.Ф.) носив, а сесю сорочку мати вишила. Одягаю їх лише в неділю та на свята", – так акуратно, ніби випадково зав"язую з дідом бесіду. Життєвою мудрістю, врівноваженістю, непересічністю віяло від гуцула. Чимало горян на заробітках у Чехії, Росії, Італії, натомість Степан Молдавчук за все життя ні разу не гнув спини за кордоном. "Дуже тяжко інколи було, але з Божою поміччю все якось минало", – зауважує співбесідник.

"...І так моє учителювання затяглося на 20 років"

– Діду, будь ласка, про себе.

– Я закінчив вісім класів у Ясінях. Мій нєньо Степан і мати Берта мали 5 дітей – троє дівок і двох хлопців. Я змалку любив грати на різних інструментах, співати, складав вірші, коломийки. А в 19 років мадяри (угорці) забрали мене у військо в Будапешт. Дали звання сержанта взводу. Тямлю (пам"ятаю), як із нашими хлопцями робили-сьме на лінії Арпада, бункери копали-сьме. А восени 1944 року в Закарпаття зайшли руські, котрі прорвали фронт у Ясінях. Тоді нас відпустили додому. Після того я пішов добровольцем у Червону Армію. Воював у Німеччині. Раз прийшов єден (один) полковник до нас у роту і зазвідав (запитав): "Ребята, кто владеет иностранным языком и каким?" Я і вповів, що вмію по-німецьки, по-чеськи і по-мадярськи. Німецьку мову  я добре знав ще зі школи. Та й мій нєньо служив в австро-угорській армії, де командували по-німецькому. За гортіївських мадярів німецька лишилася, але треба було її вчити вже по-мадярськи, а не по-чеськи.

 – І ви не розгубилися, не спасували...

– А до мене всі мови хапалися! Тоді єден старший лейтенант перевіряв  мене, як уповім по-німецькому "Сдать оружие!" або "Сдаться в плен!", або "Прекратить огонь!" Я то все файно переклав. І вже рано мене повезли на передову. І там на річці Одер я був поранений. Лікувався у військовому шпиталі в Казахстані. Коли повернувся в Лазещину інвалідом ІІ групи, то про це випадково довідався мій шкільний учитель із німецької. "Слухай, Степане, у Ясінях треба вчителя німецької мови, тимчасово", – вповів. Я довго не думав і погодився. І так се затяглося на 20 із гаком років. А десь на початку 70-их вийшов наказ, що всім учителям іноземних мов необхідно мати вищу освіту. Всюди ж підпирала молодь. І я мусів іти здобувати диплом в Івано-Франківськ. Заочно або стаціонарно – не мало значення.

"Зняти  калап готовий лише перед Масариком і Брежнєвим"

 – Що – не захотіли стати "дипломованим"?

– Знаєте, я, старий легінь, перед тим ся женив на молодій дівці, діти ся найшли, треба  було не вчитися, а ґаздувати, ставити  їх на ноги. "Та нащо я буду далі мучитися в школі?!" – гадаю собі. І  так відмовився від учителювання. А пак підвернулася робота в сільраді. Діловодом я був десь 20 років. Як фронтовик, і пенсію добру мав, і зарплату. Ми з дружиною сімох дітей виростили. На жаль, троє вже вмерли. Але радію чотирьом правнукам, двом правнучкам...

Я вже пережив 14 генсеків і президентів  – Масарика, Бенеша, Волошина, Горті, Булганіна, Маленкова, Хрущова, Брежнєва, Андропова, Черненка, Горбачова, Кравчука, Кучму, Ющенка і вже майже Януковича. (Усміхається – Авт.). Горті був підлим чоловіком.  Мав за дружину єврейку та й грабував усе для євреїв. А  калап готовий зняти лише перед Масариком. І Брежнєва  дуже поважаю. Люди мали роботу, файні зарплати, чесно жили...

 – (З гумором). Ді-і-ду... Але пам"ять у вас нівроку!.. 

– Ні-ні, вони за народ думали – не за себе. (Задумався – Авт.). А ще я трумбітав (трембітав – Авт.) довго, годи (роки – Авт.), але вже не годен. Та й зуби не честував замолоду. Гет (цілком – Авт.) повипадали! А не маєш зубів – трумбітати не будеш. Бо трумбета притискається до зубів. І коли чоловік дує,  з-межи зубів трумбета дає мелодію. Айбо ще граю на гармошці, цимбалах. Кличуть мене  чи на хрестини, чи на весілля заспівати. Я співати коломийки можу півдня – і про горду гуцульську натуру, і про гуцульських відьом, і про високі гори. Доки годен, доти буду вивчати співанки, складати. Бо від того велику насолоду маю, молодію. Слава Богу, ще й корову годен подоїти, води худобі наносити та й на дівок дивитися.

Ще  мені Степан Молдавчук чи не півгодини  співав коломийки, зокрема і власні, причім дуже оригінальні. "Я то все  в голові тримаю, нікуди не записую", – розчарував трохи гуцул. Щоправда, пізніше витягнув із торби папку зі співанками. Якщо відверто, я поспішав, тому тактовно розпрощався з дідом. До речі, наразі всі коломийки з диктофона сумлінно списав. Ось  хоча б дві:   Напишу  я коломийки на дубовім листу,   Перше моє привітання: "Слава Йсусу Христу!"   Або:   Та  ци буде вівця біла, та ци буде сива,   Аби дала п"ять кіл вовни, десять кіло сира.

Михайло Фединишинець. Фото Сергія Гудака  

Теги: коломийки, Лазщина, Рахів, Степан Молдавчук

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати