Іван Андрусяк: «Що цікавіший текст, то менший він має резонанс»

Відомий письменник про дитячу книжку, сучасний літпроцес та ...зайців

Іван Андрусяк: «Що цікавіший текст, то менший він має резонанс»

Перекладач, критик, журналіст, літредактор видавництва: Іван Андрусяк –людина універсальна та обдарована. Його поезії перекладалися англійською, німецькою, польською, білоруською, сербською, чеською, азербайджанською, португальською мовами.

Сьогодні він, крім того, ще й один із провідних авторів сучасної української дитячої літератури. Цього року навесні Іван Андрусяк став лауреатом  Міжнародної премії "Карпатська корона" та завітав до Ужгорода. Письменник погодився дати ексклюзивне інтерв'ю ЗІА "Простір".

Про Стефу та її зайчиків

– Коли й чому Ви почали писати книжки для дітей?

– Усе почалося вісім років тому, коли народилася моя найменша донечка Стефа. Доти життя добряче мене помотало й погармидерило, тож про якісь речі навіть згадувати тепер соромно. А тоді попустило – і я ніби зовсім іншими очима глянув на світ! І разом зі Стефою наче наново став його відкривати.

Отак ніби заново й писати почав: спершу якісь "домашні приколи", які здавалися абсолютно контекстуальними, тож лише рідні й могли зрозуміти, про що там ідеться, і всміхнутися. Але потім виявилося, що їх нормально сприймають і мої старші діти, і їхні друзі, і Стефині товариші в садочку, і діти моїх приятелів... Так і не зогледівсь, як написав чимало віршів, які відтак лягли в основу збірки "М"яке і пухнасте".

Або розповідаю Стефі на ніч казочку, а старші діти й собі слухають. Це вони лише роблять вигляд, що дуже дорослі й ті казочки їм уже ні до чого – я ж добре знаю, що слухають... Ну, а щовечора одне й те ж розказувати нецікаво – то й починаєш вигадувати, часто й сам не знаючи, куди та уява заведе. Іноді всяка дурня фантазується, а деколи й щось цікаве виходить. Так із того й написалися і "Стефа й Чакалка", і "Зайчикова книжечка", і "Хто боїться Зайчиків"...

А потім Стефі час літери вчити – і пишеться "Звіряча абетка".

А потім дітлахи й самі починають у різні історії вляпуватися – і пишуться "Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому".

А потім починаєш згадувати, яким малявкою був сам – і пишеться "Вісім днів із життя Бурундука"...

– Що самі читали в дитинстві?

– Я в дитинстві – принаймні в свідомому – був нетиповим і в чомусь навіть неправильним читачем. Одного разу відкрив собі Франка – і той надовго визначив моє читання як дуже доросле. До шістнадцяти років я старанно проштудіював усі перші 25 томів його академічного 50-томника, у яких були художні тексти й переклади, а перші три томи з вір¬шами взагалі зачитав до дірок. А ще класу з шостого намагався регулярно, принаймні раз на місяць, "утекти" в Косів, де в обидвох тоді книжкових крамницях на зекономлені на обідах гроші скуповував усю поезію, яка лише там була... Провадити такі експерименти я рекомендував би лише тим діткам, яким це справді цікаво і які певні, що з них відтак виростуть поети чи літературознавці – я й нині знаю кількох таких. Зате сам тепер із величезним задоволенням читаю й перечитую Жуля Верна, Фенімора Купера, Всеволода Нестайка, Лесю Воронину – надолужую проґавлене в дитинстві...

– У Ваших дитячих книжках багато зайців – звідки така любов до вухатих?

– Це теж від Стефи: у неї зайчик – улюблена тваринка, тож удома ціла хмара іграшок-зайців та ще й декоративний кролик Мелетій, якого ніхто кроликом і не називає, лише зайчиком. Із ким, як то кажуть, поведешся...

Узагалі, зайчик – така істота, яку просто неможливо не любити! Є в цьому світі два типи людей, яких я, власне кажучи, за людей і не вважаю: політики (за вкрай поодинокими винятками) і мисливці (усі без винятку, хіба про Остапа Вишню і Максима Рильського чемно промовчу). Бо якою ж мерзотою треба бути, щоб убивати зайчиків! Вони ж, поранені, плачуть, як немовля...

– Ви ще й орнітолог-лю¬битель. Чому саме птаство, а не, наприклад, комахи?

– І сам не знаю... Усе почалося з того, що я кілька років тому редагував дуже цікаву книжку про птахів мого доброго приятеля, письменника й біолога Олеся Ільченка. І був вражений тим, наскільки це цікаво і як мало я знаю про пернатих. Отак захопився – і втягнувся. Тепер для мене величезне задоволення ловити очима пташку, визначати, хто вона, розуміти її поведінку... Навіть коли, відриваючись від роботи, просто виходжу на кілька хвилин на балкон подихати свіжим повітрям – очі мимоволі шукають когось у небі чи в гіллі найближчих дерев.

Не хочу йти в політику

– У Вас троє дітей. Хтось із них уже хоче, як батько, писати?

– Найближче до цього підступала Ліза, моя старша донька. Вона навіть написала дуже непогану, як на її вік, повість – "Через міст перейти". Проте ми з дружиною ставимося до цього хоч і приязно, але дуже обережно. Ми переконані, що діти самі мають визначитися, чим у цьому житті цікаво буде займатися власне їм, а не мордуватися, тому що цим заробляють гроші мама й тато.

– Київські пагорби замінили Вам Карпатські гори?

– Та ні, це неможливо! Це дві різні любові, й обидві на все життя. І ще третя – Слобожанщина, батьківщина моєї дружини. Я гуцул з роду, з виховання, багато в чому за світовідчуттям і способом мислення, але не можу бути "чисто" гуцульським поетом, як і "чисто" київським – мене хвилює ширший український простір, який включає і одне, і друге, і третє...

– Іван Андрусяк нині містянин чи селянин?

– За способом життя містянин, звісно. Але світовідчуття в мене значною мірою залишилося селянське – це те, що всмоктане з молоком матері й що змінити неможливо. Мене страшенно дратують ті з роду селяни, які, переїхавши до міста, невідомо чому починають соромитися самих себе. Це так огидно!

– Із точки зору літредактора видавництва як би Ви оцінили ситуацію з сучасною українською літературою?

– Їй треба ще пережити багато дитячих хвороб. Але вона їх дуже швидко долає, тож я всерйоз сподіваюся дожити до того часу, коли в нас поруч із прекрасною поезією буде така ж чудова романістика.

– Чого їй сьогодні найбільше бракує?

– Того, чого й усім нам: здорового, "устояного", притомно мислячого українського суспільства. Бо лише в ньому будуть здатні системно продукуватися, прочитуватися, осмислюватися серйозні тексти. Нині ж у нас, за поодинокими винятками, що цікавіший текст, то менший він має резонанс – а це неправильно, так бути не повинно.

– Вам сподобалося б ще за життя стати класиком?

– В Україні класиками за життя, як правило, не стають. А ті, які стають, відтак чомусь ідуть у політику, і там дуже швидко втрачають увесь свій авторитет. Я в політику йти не хочу – тому краще вже після смерті (сміється)...

– Як журналіст Андрусяк уживається з поетом Андрусяком?

– Дуже просто й легко. Журналістика для мене – робота, а література – щось значно більше. Роботу треба виконувати чесно й професійно, але при цьому не брати надто близько до серця, бо слід берегти себе для отого більшого. Звісно, справжні журналісти мене б не зрозуміли, адже вони в журналістські тексти вкладають душу – я ж лише розум.

– Як вважаєте, літературної критики в Україні вже немає чи ще немає?

– Вона є настільки, наскільки обставини дозволяють їй бути. Коли в нас з"явиться притомніший книжковий ринок і розгалуженіша система періодичних видань, які пишуть про книжки, тоді рівень критики дуже стрімко зросте.

У житті найбільше  доймає падлюцтво

– Є щось таке, що дуже хочеться зробити, але часу не вистачає чи руки не доходять?

– Дуже багато такого! Передовсім чимало хороших текстів хочеться перекласти – але це серйозна системна праця, якою слід займатися постійно, а не фрагментами, уриваючи час від роботи, родини та інших нагальних справ.

– Ви справляєте враження спокійної, урівноваженої людини... Що в повсякденному житті та літературі може Вас дійняти?

– Коли щось капає на мізки довго й методично, то в якусь мить я вибухаю! І зазвичай не після чогось справді серйозного (тоді якось мобілізуєшся і реагуєш адекватно), а після дрібнички, яка просто переповнила чашу терпіння. Однак ненадовго: вибухаю, і мені тут же стає соромно... Це в житті, а стосовно реакції на якісь громадські чи довколалітературні подразники – тут найдужче доймає падлюцтво. А з різноманітними дрібницями чи помилками завжди треба миритися, бо ніхто з нас не святий, у кожного свої казуси.

– Чому деякі жанри, наприклад, наукова фантастика, майже не представлені в українській літературі?

– Здається, наукової фантастики нині взагалі не існує – цей жанр вимер, поступившись примітивнішому й убогішому фентезі, де ідеї не кореспондуються з наукою, а банально висмоктуються з пальця. Зрештою, це закономірна трансформація жанрів, залежна від естетичних орієнтирів історичної доби.

Ось нині є великий суспільний запит на хорошу дитячу літературу – і одразу ж з"явилася ціла низка цікавих дитячих письменників. Направді, мені тепер набагато цікавіше читати Лесю Воронину, Володимира Рутківського, Марину Павленко, Оксану Лущевську, Сашка Дерманського та багатьох інших моїх дитячих колег, аніж колег дорослих! При всій моїй щирій повазі до Андруховича чи давніх дружніх почуттях до Жадана – я прекрасно знаю, чого від них чекати. А коли Степан Процюк написав прекрасну повість для підлітків про перше кохання "Марійка і Костик", або Дзвінка Матіяш – дивовижну збірку "Казки П"ятинки", або Андрій Кокотюха – цикл "хлопчачих" пригодницьких повістей, я був неабияк по-доброму здивований!

– Назвіть 10 книжок, які, на Вашу думку, годилося б прочитати кожній освіченій людині.

– Боюся, що це неможливо! Десяти геть мало! Почнімо, звісно, із Біблії, а відтак і Коран та інші священні тексти бодай основ¬них світових релігій. Як мінімум Платон з Аристотелем для світоглядного орієнтування, а відтак і засадничі духовні тексти, як-то "Сповідь" св. Авґустина й "Четьї Мінеї" св. Дмитра Туптала. Сковорода в будь-якому випадку! Тоді як мінімум по одному потужному поету з кожної приступної національної літератури, із найрозвинутіших і сусідніх до десяти, а з рідної принаймні двадцять – і вже добігає до двох сотень...

Лариса Романюк, ЗІА "Простір"  

04 серпня 2010р.

Теги: Іван Андрусяк, книга, казка

«П’ятиповерхівки ще нема, а квартири обіцяні і Погорелову, і Ратушняку»
/ 8Закарпатці організувалися у партизанський загін
/ 4Батьки дитини, яка померла в пологовому будинку Ужгорода, вважають, що немовля підмінили
Архієпископ Феодор: «Ми готові духовно підтримати наших військових у Криму»
/ 6Закарпатський інтерн оперував поранених на Майдані
/ 1З церкви в Мукачеві вкрали мощі святих, яким дві тисячі років
/ 3Чеські медики досі не наважуються вийняти з тіла уродженця Ужгорода картеч, "отриману" на Майдані
Подорожі чоловіка-мізинчика Сабоніса
«Виношу дитину за 30 тисяч доларів»
Заробітчанські поневіряння ужгородки
На Закарпатті послуги детектива поки що не надто популярні
/ 13На Закарпатті болісно відреагували на погрози "регіоналів" закрити УГКЦ
/ 3В Ужгороді прокуратура досі не знає, чи законно влада продала аптеки
Від новорічного похмілля допоможуть швидкий секс і контрастний душ
/ 1Люди захистили від дерибану футбольне поле у Горянах
Одержимий кухнею
/ 3Новий Рік в Ужгороді, або Стриптиз Снігуроньки – від 600 гривень
Розлучені, геї, ігромани – «клієнти» закарпатських психотерапевтів
Ужгород: Замість туалетів – заіржавілі дірки
/ 13Повернулася лікарка, яка продавала дітей
Скульптурний трудоголік. Роботи ужгородця Юрія Максимовича купують попи і прокурори
У Мукачеві Будинок офіцерів руйнується, бо казначейство не дає грошей
Презервативи, Ленін і цуцик за 10 «штук»
/ 1В Ужгороді "забули" відновити покриття пішохідної частини транспортного мосту
Отрутою і ґумовими кулями. Доґгантери в Ужгороді вбивають щомісяця 5–10 собак
» Всі записи