Скульптури і рельєфні роботи Юрія Максимовича позначені Божою іскрою

Ми півгодини не могли зустрітися. Виявляється, у Дравцях, що під Ужгородом, за адресою вулиця Жатковича, 78 – два будинки, які знаходяться один від одного на... півкілометровій відстані. Тому, аби я даремно не петляв, 50¬річний скульптор і живописець Юрій Максимович виїхав за мною на велосипеді. Сивочолий чоловік відомий тим, що його дерев"яні роботи прикрашають чимало ужгородських і крайових популярних корчм, кафе, барів, ресторанів, готелів, турбаз...

При вході на обійстя митця зліва стоїть хрест. "Се єден із майстаріших хрестів в околиці, 106 років має. Колись тут були попівські землі, означені по углах чотирма хрестами. У 60-х, вже за Брежнєва, власть усі планувала знести, але люди не дозволили, перенісши два на територію церкви, за ще один промовчали – нині лежить зруйнований у лісі. А за наш отець-небужчик казав міліціонерам твердо: "Ви не клали хреста – ви його і виймати не будете". Побоялися перечити. Ісуса зробив-им нового, старого зберігаю на поді, піп так просив. До речі, в церкву ходжу лише на Різдво й Великдень", – простодушно розповідає скульптор, а я водночас захоплююся старою-престарою товстою черешнею. Заразом знайомлюся з його 82-річною матір"ю – Ребеккою Павлівною.

"Обставини змусили зосередитися на дереві"

Юрій Максимович – представник другого покоління галичан на Закарпатті, натомість по-нашому так колоритно говорить-рубає, що в мене серце співає (щоправда, мушу дещо олітературнювати). Захоплює і його непересічна звичка ніби підсилювати мовлене підморгуванням лівого ока. "Муй дідо прийшов зі Львівщини в Горяни, а отець перебрався в Дравці. Збудував хижу, тут я ся й родив. Знаю, що ми є далекі непрямі родичі вченого, історика й етнографа Михайла Максимовича", – приємно дивує. Розглядаю майстерню. На стіні, зокрема, портрет Миколи Гоголя, рельєфні роботи тризуба, Невицького й Ужгородського замків, кафедрального собору, ікони. Підіймає настрій плакат, де зображена п"яна фізіономія, а напис говорить: "Пам"ятай: матюки перетворюють тебе в москаля".

У дитинстві Юрій Максимович відвідував знакову художню студію Золтана Баконія. Потяг до мистецтва в хлопця укріпився і завдяки стрикові Георгію Товтину, котрий підказав вступати до художнього училища на відділення обробки дерева. З учителями пощастило: Василь Свида, Йосип Пал, той же Товтин. "Много однокурсників почали солярку возити за границю, сигарети, стали даішниками, пожежниками – словом, забули про свою спеціальність. Урешті лиш Емеріх Сивохоп із Барвінкоша, Цаство йому Небесне, Іван Мочерняк із Лазещини і я зосталися їй вірні", – акцентує співрозмовник.

Служив юнак у показовій роті піхотних військ в Івано-Франківську художником. Ніколи не забуде, як перед демобілізацією старшина попросив створити два великі панно "Оборона Севастополя" і "Василь Тьоркін". "Та й загалом начальство пообіцяло, що чим швидше зроблю, тим швидше буду вдома. Намучився я доста. Чи не півтора місяці! То ж серйозне завдання, і я не міг, не хотів халтурити. Так дембель постійно переносився з тижня на тиждень", – пригадує.

Далі – бажання навчатися у Львівському інституті прикладного мистецтва. Не судилося. "Стою, Мішку, після невдачі на вокзалі й позерам (дивлюся. – Авт.) об"яву: Львівський політехнічний інститут, архітектурне відділення, набирає абітурієнтів. Мені нічого було втрачати, тому й ризикнув. Склав лиш один екзамен із малюнка, і мене зарахували. Через півтора року, зрозумівши, що математика, тригонометрія – се не моє, кинув навчання. В Ужгороді влаштувався на "Мехзаводі" в сувенірний цех. 11 років штампував там орлів, ведмедів, снігурочок, шкатулки. Коли все розпалося, довелося крутитися самому. Помалу-помалу і замовлення посипалися. Відтоді й тримаюся на плаву (Постукав пальцем по дереву. – Авт.). Давно требало таку майстерню мати! Займався я колись і малярством, розписом церков, фасадів, але обставини примусили зосередитися на дереві. Та й живописців – чортзна-скільки, а скульпторів – мало. Але свого сина Василя спрямовую на малярство: легший хліб!" – упевнено резюмує.

"Цілу зиму вирізьблював із липи двох коней у натуральну величину"

Цікавлюся буденним днем Юрія Максимовича. "О восьмій я вже в майстерні. Якщо в ударі, натхненний чимось, то можу й забути про обід. П"ю другий і послідній кавій (каву. – Авт.). Продовжую творити, причому зазвичай під молодіжну або народну музику. Після вечері відпочиваю. Я веду денний спосіб життя. Різьблю, тешу до півночі хіба тоді, коли шатую (поспішаю. – Авт.). О 22-ій виключаю мобільний телефон, аби мене ніхто не тривожив", – ділиться творчою кухнею.

За плечима митця – тисячі замовлень: від найпростіших до найскладніших. Приміром, від оригінальних вивісок до архівідповідальних царських врат, іконостасів. Географія робіт також пристойна – від Росії, Чехії, Словаччини, Угорщини до Мексики й Казахстану. Як і контингент замовників – від побожних бабок до попів, високопосадовців, прокурорів, підприємців. "Тяжко однозначно виокремити якусь роботу, у кожну намагаюся вкласти частку душі, фантазії. Три роки тому для ужгородського "Кантрі-клубу" цілу зиму вирізьблював із липи двох коней у натуральну величину. З рана до вечора! Зізнаюся чесно: просили з дуба, але я не погодився. Просто загнув би-м ся! Не кажу, що інші замовлення требало завалити. Єдного коня з двору виносило шестеро хлопів. Серйозною, філігранною роботою вважаю і декоративну ногу орла на земній кулі для одного куштановицького бізнесмена. Е-е, се й годину можна пригадувати. Головне, що криза мене майже не зачепила. Без роботи не сидів-им і дня. Даколи мушу й відмовляти, бо не встигаю", – скромно зауважує.

Наразі Юрій Максимович чаклує над метровими фігурами зайця, сови, ведмедя й білки для дитячого майданчика в Конча-Заспі. "Найбільше люблю працювати з липою. Легка, ніжна, приємна. Це трагедія, що її вже майже не залишилося. Пропала при бумі будівництва саун. Тяжко дістати вже вільху, лісову тополю. Якщо говорити про текстуру дерев, то найгарніша в горіха. Матеріал привозять мені з Солотвина, Усть-Чорної, Дубриничів, Лютої, Чорноголової", – перераховує.

На першому місці в Юрія Васильовича – робота, на другому – робота, на третьому – робота. Утім обожнює ходити по гриби. Буківцеве, Анталовці – улюблені маршрути. "За останні роки грибних місць у наших лісах поменшало. А чого чекати від безконтрольних рубок, нищення землі тракторами?! Де вчора-позавчора з року в рік росли білі, нині лише опеньки", – констатує скульптор. Колись він захоплювався і реставрацією меблів, розведенням зайців елітних порід – щоправда, кілька епідемій поспіль звели нанівець рідкісне хобі.

Теги: скульптор, Юрій Максимович, майстер, митець

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати