У Берегові діти-сироти доглядають за військовими могилами

Музеї бувають  різними. На Закарпатті, наприклад, триває хвиля відродження етнографічних закладів, у яких можна побачити предмети побуту наших предків, народний одяг та інші предмети з далекого минулого. Це подобається туристам.  

На  жаль, деякі такі культурні заклади (разом з експонатами) зникли назавжди. Пам’ятаю, був колись в Ужгороді музей атеїзму на Православній набережній. Ми, школярі, коли йшли туди на "обов’язкову" екскурсію, навіть не відали, який це цинізм – розташувати у справжньому освяченому храмі спочатку склад, а потім – із 1979 року – атеїстичний пропагандистський штаб... Нині тут знову православна церква Покрови, збудована на честь воїнів, які загинули у Першій світовій війні.

Чи  потрібні ще нині такі музеї...

Потрапивши  на святкування Дня Перемоги у  школу-інтернат у Берегові, можу ствердно відповісти на це запитання. Тут дивом  зберігся музей "Бойової слави, який нині має назву "Народної пам’яті". Заходиш – і ніби потрапляєш у минуле. Стенди з портретами героїв громадянської, Великої Вітчизняної, кулі й гармати, муляжі танків, навіть мініатюрний "вічний вогонь" зі свічкою. Такі кімнати у 80-их були чи не у кожній школі. Тут проводили зустрічі з ветеранами, навчали патріотизму. Але навіть тоді нам, школярам, такі уроки здавалися не надто цікавими, дуже багато було в них чогось штучного, несправжнього. Тепер дивлюся на все це інакше.

У цей пам’ятний день сюди завітали ветерани війни. Їх у Берегові залишилося усього 39 чоловік. Лише за рік померло п’ятнадцятеро фронтових товаришів. А скільки доживе до наступного Дня Перемоги? Їх не зламала війна, але перед часом усі ми безсилі.

Ось тільки ставлення до ветеранів у нашому суспільстві якесь двозначне. Як у наших державних діячів, одні з яких возвеличують героїв війни, а інші ледь не називають їх загарбниками. 

А тоді, під час війни, ці дідусі й  бабусі були звичайними підлітками. На фронт деякі з них потрапляли навіть у 16-річному віці. Що вони знали? Єдине – потрібно захищати свою землю, своє місто та сім’ю від ворога. І захищали як могли, іноді навіть без зброї, гинули під кулями сотнями, тисячами... Невже даремно?
Де  знайти патріотів?

А чи готові наші сучасні підлітки захищати свою рідну землю, якщо знадобиться? Адже навіть саме слово "патріотизм" стало для багатьох архаїзмом. Сумно, але справжніх відданих синів і дочок Батьківщині сьогодні знайти не так і легко. А ще важче відрізнити їх від несправжніх.

Світлана Фещенко, яка завідує музеєм "Народної пам’яті" при школі-інтернаті, впевнена, що таки виховує патріотів України. Щоправда, це діти-сироти, які навчаються тут. Їх покинули власні батьки. А діти хочуть приносити користь, бути комусь потрібними. В них відчувається нестримна енергія, яку треба кудись спрямувати. Разом із керівником районного товариства Червоного Хреста Оксаною Маргітич на базі інтернату було створено бригаду волонтерів, гурток "Милосердя". Ідея виявилася вдалою. Тепер цю команду знають у Берегові дуже добре. Вони переможці багатьох творчих конкурсів. А ще вихованці інтернату регулярно відвідують немічних пенсіонерів, ветеранів війни і праці, співають для них, допомагають по господарству...

"Наша база – цей музей, – розповідає Світлана Данилівна. – Тривалий час ним завідувала  Октябрина Панова, яка нині на пенсії. Тут зберігаються понад тисячу експонатів. Їх упродовж десятиліть збирали і діти, і вчителі. Основним завданням були пошуки відомостей про тих, хто визволяв Закарпаття від фашистів у 1944 році. Цих свідчень і фотокарток у нас багато – у день, бувало, відправляли по кілька десятків листів по всьому Союзу". 

Однак "червоні слідопити" (як їх тоді називали) вже не в моді. Живих свідків  залишилося мало. Та й, здається, ніхто  ними у нашій державі не переймається. Проте музей в інтернаті зберігся, і тут досі відбуваються зустрічі з ветеранами війни, учасниками бойових дій. І не тільки...

Благородна  справа

"Якось  ми пішли з дітьми на кладовище  – там, де ховали військових у 1945 році, – розповідає Світлана Фещенко. – Я жахнулася, адже вважалося, що за цими могилами хтось доглядає. Насправді ж ми побачили зовсім іншу картину – усе заросло бур’яном і деревами. Вдалося відшукати усього 34 могили радянських воїнів. Вирішили навести лад. Діти зраділи такій можливості. До "групи милосердя" записалося тридцятеро дітлахів. А у 2007 році ми почали прибирати і на угорському військовому цвинтарі. Тут 99 солдатських і офіцерських могил. Колись вони були ворогами, а тепер усі рівні перед небом. І ми знаємо, що за могилами наших воїнів доглядають в Угорщині, Словаччині. Значить і ми зобов’язані це робити... Дуже засмутилася, коли почула, що під Москвою зносять військові цвинтарі, аби звести там приватні будівлі…"

На  моє запитання, чи потрібні нині такі музеї, Світлана Фещенко відповіла:

– Якщо ми забудемо минуле, то воно незабаром  повернеться до нас, причому не найкраще, і нагадає нам про все. Наслідки масштабних людських трагедій не повинні  стиратися з пам’яті. Коли мої  вихованці бачать на фотографіях  печі концтаборів, то в один голос кажуть: ні, ми не хочемо війни, ніколи... Якщо ж забудемо про те, що було, то ризикуємо втратити людське обличчя. Пам’ять має бути вічною... Насправді всі ці музейні експонати – мертві без діла. Тому і влаштовуємо час від часу зустрічі, конференції, відвідування ветеранів. І саме через це наш музей живе. Сподіваюся, що житиме і пам’ять, аби ми і наші діти не знали, що таке війна!

 На  початку травня музей "Народна пам’ять" у школі-інтернаті отримав високу нагороду – зайняв перше місце  в області серед подібних культурно-просвітницьких закладів у рамках всеукраїнської акції "Шляхами подвигу та слави". Перемогу в конкурсі здобули лише завдяки тій роботі, яку регулярно проводять за підтримки Червоного Хреста та Будинку народної творчості.

Сироти, яких тут виховують, вважаються "важкими" дітьми. Але якщо до них ставитися по-людськи, вони відповідатимуть взаємністю і теплом. Їм хочеться бути корисними суспільству, людству... Однак, коли виходять з інтернату, держава про них уже не піклується.  Лише небагатьом вдається відшукати свою стежину в житті.

Олександр Ворошилов, фото автора

Теги: музей, діти-сироти, могили

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати