У 1966-му землетрус зруйнував Ташкент, у Києві 1-го травня вивісили синьо-жовтий прапор, а закарпатці подорожували автостопом

Ц ього року перед усім світом осоромилися  американці: загубили 4 термоядерні  бомби. Молоді хунвейбіни нищили культуру давнього Китаю з легкої руки Мао Цзедуна. СРСР "злітало" на Місяць та прощалося зі Сергієм Корольовим та Анною Ахматовою. Закарпатці ж активно мандрували, колядували і будувалися, а Мукачево стало теплоходом.

І полетіла бомба

Початок 1966 року у світовій політиці ознаменувався підписанням Ташкентської декларації між Пакистаном та Індією, яка мала нормалізувати повоєнні відносини між цими країнами. Зустріч ініціював СРСР. Із боку Пакистану угоду підписував президент Айюб Хан, а з Індії прибув прем’єр-міністр Бахадур Шастри. Формально колишні вороги домовилися, але зустріч закінчилася трагічно: наступного ж дня після візування документа в Ташкенті від серцевого нападу помер прем’єр-міністр Індії Бахадур Шастри.
  А буквально за тиждень після цієї події світ облетіла ще одна приголомшлива новина. В небі Іспанії над рибальським селищем Паломарес американський стратегічний бомбардувальник із термоядерною зброєю на борту під час дозаправлення в польоті зіткнувся з танкером. У результаті катастрофи загинуло семеро людей і… були загублені чотири термоядерні бомби. Три з них знайшли за першу ж добу пошуків. Одна виявилася неушкодженою, а в двох інших частково спрацював детонатор, що призвело до радіоактивного забруднення значної території.

Четверту  бомбу два десятки кораблів ВМС США шукали аж два місяці. Врешті знайшли на глибині 800 метрів.

А от улітку 66-го увага світової громадськості  була прикута до КНДР. Мао Цзедун, голова комуністичної партії Китаю, розпочав "Велику пролетарську культурну  революцію", що супроводжувалася роками найжорстокіших репресій і закінчилася тільки після його смерті в 1976-му. Найактивнішими її учасниками стали хунвейбіни – сумнозвісна червона гвардія, члени загонів студентської та шкільної молоді. Сотні тисяч людей стратили або відправили в трудові табори. Багато художніх робіт, архітектурних споруджень й інших пам’яток культури, що асоціювалися з докомуністичним Китаєм, було знищено.

Увага, показує Місяць!

Позначився 1966-ий і низкою втрат, значних у  міжнародному масштабі. Одна з найбільших – смерть Сергія Павловича Корольова, радянського конструктора ракетно-космічних систем, основоположника практичної космонавтики. Вченого, якого в 40-их роках репресували, неодноразово катували, який, напевно, і помер внаслідок отриманих травм, ховали з помпою на Червоній площі, а урну з прахом замурували у Кремлівській стіні.

На  жаль, знаменитий академік пішов із життя, не доживши трьох тижнів до чергового тріумфу радянської космонавтики. "3 лютого 1966 року о 21 годині 45 хвилин за московським часом автоматична станція "Луна-9" здійснила м’яку посадку на поверхню Місяця в районі океану Бур..."

Однак буквально через місяць після  цієї радісної для Радянського Союзу  події країна знову впала в  жалобу. Спочатку 7 березня Всесоюзне радіо передало звістку про смерть видатної поетеси Анни Ахматової. 

А затим Союз вразила жахлива звістка: землетрус страшної сили майже зруйнував  Ташкент. Понад 35 тисяч одноповерхівок було повалено. Одразу після катастрофи до міста з цілого Союзу почали прибувати ешелони з будівельниками, технікою, будматеріалами.

Прапор  із жіночих шалей 

10 листопада 1966 року головою Президії  Ради міністрів СРСР був назначений  Анатолій Косигін. Він встановив  не побитий донині рекорд: пробув  головою уряду 16 років, найдовше  в усій історії Російської імперії, СРСР і Росії. До речі, восьма п’ятирічка з економічними реформами Косигіна стала найуспішнішою в радянській історії й отримала назву "золотої".

1966-ий, зокрема, запам’ятався запуском  у серійне виробництво найбільшого  в світі літака "Антей" (АН-22) конструктора Олега Антонова, відкриттям першої черги найбільшого в СРСР заводу штучних алмазів та інструментів із них. Крім того, завершенням видання 17-томної "Української радянської енциклопедії", виходом на екрани знаменитої кінокомедії "Бережись автомобіля". До речі, ця стрічка Эльдара Рязанова і Юрія Дєточкіна стала лідером прокату в СРСР, зібравши в кінотеатрах 29 мільйонів глядачів!

А от український кінематограф пам’ятає 66-ий як рік глибокої перевірки "окремих питань творчої роботи та фінансово-господарської діяльності" кіностудії ім. О. Довженка, результатом якої стала закрита постанова політбюро ЦК Компартії України "Про окремі серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії імені О. Довженка". 
 

Ці  недоліки члени політбюро ЦК побачили, зокрема, у "Криниці для спраглих" ("серйозні ідейні помилки") і "Звірте свої годинники" ("антирадянський присмак"). Критикуючи сценарій та відзняті сюжети незавершеного параджанівського фільму "Київські фрески", автори постанови були ще категоричніші: стрічка страждала "викривленням, подекуди патологічним сприйманням дійсності, прагненням ствердити людську самотність, показати маячіння, душевну безвихідь". 

Проте, як відомо, натиск породжує спротив. І  от у Києві сталося небачене диво: Георгій Москаленко та Віктор Кукса вночі проти першого травня 1966-го встановили над Київським інститутом народного господарства жовто-блакитний прапор із зображенням тризуба та написом: "Ще не вмерла Україна. Ще її не вбито". 

Прапор, зрозуміло, швидко опинився в КДБ. Його віддали на експертизу й описали. Полотнище виявилося зшитим вручну із двох жіночих шалей. Причому жовтий колір мав дещо коричнюватий відтінок: радянська влада старанно пильнувала, щоб тканини "націоналістичних кольорів" у продажу не з’являлися. Посередині стягу було нашито чорний тризуб.

Негайно відкрили кримінальну справу, однак  шукали "злочинців" аж 9 місяців. Заарештували обох одночасно 21 лютого 1967 року. Ті опиралися  недовго. Як з’ясувалося, вони зшили  прапор у своїй кімнаті, коли третього співмешканця не було. З купюри номіналом 50 карбованців УНР скопіювали герб. Після суду Георгія Москаленка та Віктора Куксу разом етапували в Мордовію…
  
Радянські колядники

Закарпаття  прожило цей рік спокійно. Упевненості  ще на початку року краянам навіншували  тогочасні колядники – бригади  з Діда Мороза, Снігуроньки, ведмедів, зайчиків, ланкових, робітників, доярок і космонавтів. Хочете вірте, хочете ні, але в одному тільки Хусті у новорічний вечір щедрували 20 таких зібрань. От тільки співали не "Ой радуйся, земле". Ні, тоді треба було підганяти під ритм щедрівок нав’язані пропагандою куплетики на зразок такого: "Хочуть чи не хочуть вороги лукаві, ми до Марса стежку перші прокладем"…

Згадуємо  далі. 1966-го року наше Мукачево прописалося  на назві океанського теплохода. З нагоди спуску корабля на воду Мукачівський міськвиконком і міськком партії надіслали екіпажу вітальну телеграму. Нагадаємо, що танкер "Ужгород" на той час уже кілька років плавав океанами.

 Закарпаття  ж завдяки виноробству ставало  все ріднішим для українців. Особливо для мешканців столиці. 1966-го року на самому Хрещатику відкрили фірмовий магазин ниших вин "Троянда Закарпаття". Торгівля йшла успішно, лиш за перший рік реалізували понад 7000 тисяч декалітрів напою і багато сувенірів. Газети писали, що поруч із "Трояндою Закарпаття" планували відкрити ще одну крамницю – "Закарпатська гурка". Але не відомо, чи цей план врешті втілили в життя. 

Поки  на столичних пагорбах відкривали родзинки Закарпаття, самі горяни пізнавали  світ. "Закарпатська правда" писала, що 1966-го року краяни туристами побували у 16 країнах Європи. Найвідвідуванішими були, звичайно, братні Чехословаччина, Польща, Угорщина, Румунія та Болгарія з її Золотими Пісками. У прикордонних пунктах товаришу з Радянського Союзу дозволялося придбати готівку для особистих витрат під час поїздки у розмірі до 100 крб. Незалежно від кількості днів перебування за кордоном.

Особливо  цінним робітникам, службовцям та колгоспникам нашої області 1966-го року навіть пощастило  здійснити державним коштом 25-денний круїз навколо Європи на теплоходах. Подорож включала відвідини Туреччини, Греції, Італії, Франції, Англії, Данії, Норвегії, Швеції і Фінляндії. Ті ж, кому не вистачило путівок на моря, мали можливість відпочити від тяжкої праці, пізнаючи рідну країну. Саме того року з нашої області відправився так званий поїзд "Закарпатець" – автоколона з 12 автобусів. На його пасажирів чекали Москва, Кремль, мавзолей, ВДНХ, музей Леніна, концерти, театри, далі Ленінград…

Усіх  інших агітували подорожувати по СРСР автостопом. Так, маючи спеціальний  талончик, можна було доїхати із Закарпаття до Києва за… 2 крб. Цікаво й те, що автівки мусили (!) зупинятися і підбирати попутників. До цього їх зобов’язувала відповідна постанова.

На  завершення додамо, що саме 1966-го року на Латориці побудували три насосні  станції проти паводкових вод, в обласному центрі Закарпаття на вулиці Духновича відкрили кафе "Ужгород" на 150 місць, а біля Кам’яниці спорудили транспортний міст через Уж до відкритої в цьому ж році автотурбази "Невицьке". І, нарешті, в мукачівські магазини завезли… апельсини. Щоправда, аби скуштувати заморський фрукт, треба було обов’язково купити ще застояне повидло або цукерки "Буревісник". Отаким от був маркетинг по-радянськи. 

Лариса Романюк

Теги: культура, вандалізм, автостоп, прапор

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати