Земля, де Дунай бере початки. Погляд закарпатки на німецьку глибинку

Отож усі півтори тисячі кілометрів шляху Угорщиною, Австрією і майже всією Німеччиною не відривала погляду від вікна. Безкраї простори угорської низовини змінили високі Альпи, відтак знову поля й переліски, маленькі ошатні містечка і села та великі промислові центри Австрії і Німеччини.

Земля Баден-Вюртемберг має багато спільного з нашим Закарпаттям: так само межує з чотирма країнами – Австрією, Францією, Ліхтенштейном і Швейцарією. До речі, місто Констанц, неподалік якого ми й гостювали, розляглося на самому швейцарському кордоні: одна частина – власне Констанц – є німецькою, інша – Кройцлінген – швейцарською (причому кордон подекуди пролягає навіть будинками). У  Баден-Вюртемберзі теж височіють гори – Альпи, та ще розкинулися ліси. У нас є найвище над рівнем моря в Україні озеро Синевир, у них – найбільше в Німеччині озеро Бодензее. У низинній частині навколо Констанца, як і в наших негірських районах, розкинулися фруктові сади, виноградники та ягідники.
 
Земля Баден-Вюртемберг – туристично-рекреаційний край (що теж нас ріднить): у цій несказанно гарній місцині багато пам’яток історії і культури – зокрема старовинних монастирів і замків, які там і сям розкидані на уступах німецьких Альп. А неподалік міста Донауешинген, у так званому Чорному лісі (бо ростуть тут темні ялини і сосни), із маленького струмочка бере початки велика річка Дунай.

Одне слово, екзотика – на кожному кроці: тільки-но за вікном промайнули американські бізони й канадські корови, що мирно пощипували травичку на німецьких лугах. А ось ми вже в невеликому містечку Констанці, знаменитому тим, що саме в ньому колись спалили Яна Гуса. Далі насипною дорогою переїжджаємо на острів Райхенау – маленький оазис-заповідник, де ніколи не буває мінусової температури, а місцеві жителі промишляють рибальством, вирощують екологічно чисті виноград, овочі і фрукти.

Між іншим, місцина в районі Бодензейського озера знаменита своїми винами, і тут, як ніде в країні, найбільше знаменитих кухарів. Взагалі, ця земля сповнена рекордів: серед європейських країн з найвищими технологіями Баден-Вюртемберг є номером один. Завдяки такій розвинутій промисловості баденвюртемберці успішно завойовують титул чемпіонів із експорту.
 
Але, що цікаво, така розвинута промисловість – від харчових підприємств до величезних хімічних і алюмінієвих концернів – жодною мірою не справляє негативного впливу на довкілля.

Ставлення до природи

Зізнаюся чесно: у мене, що вперше побувала у так званій Старій Європі, багато речей не раз викликали щирий подив. І насамперед це стосувалось ставлення німців до навколишнього середовища.

Скажіть, чи часто ви бачили обабіч наших доріг або поблизу осель диких тварин? Хай як прикро це визнати, їх не часто зустрінеш навіть у наших лісах. У Австрії ж та Німеччині уздовж автобану на кожному кроці пасли весняну травичку серни, зайці і фазани. Ця ідилічна картина  – яскраве свідчення мирного співіснування тамтешньої дикої природи і людини.

Спочатку я не могла зрозуміти, що ж то за віадуки траплялися нам час від часу: вони з’єднували території, які перетинало шосе, і були густо засаджені кущами й деревами. Виявилося, що це спеціальні місця переходу диких тварин. А обсаджені мости, аби тварини не лякалися шуму й світла автомобільних фар.

У багатьох місцях уздовж дороги помітила невисокі бар’єри. На моє запитання, для чого це, Валентина пояснила:

– Саме рання весна і жаби мігрують. Багато їх гине під колесами автівок. Щоб цього не ставалося, з того боку огорожі закопані ємності: жаби в них падають, а потім їх переносять через дорогу і висипають у безпечне місце...

Ось так.
 
А ще, проїхавши понад три тисячі кілометрів в обидва боки, ми так ніде й не побачили куп сміття, які, на превеликий жаль, є невід’ємною частиною наших пейзажів.

І ліси в них доглянуті, а не завалені вітроломами навіть при дорогах. Кругом акуратно складені купки хмизу, низькосортної деревини. Бо все це цінна сировина – альтернативне джерело опалення, про яке так багато у нас говориться.

Вміння ґаздувати

Природний газ тут – далеко не основний теплоносій. Схоже, німці й австрійці давно готувалися до можливої "газової атаки", якої зазнали європейські країни взимку 2008/09 років. Свідчення цього й фантастична Долина вітряків неподалік Відня (тут виробляє електроенергію понад 2,5 тисячі вітряків), і сонячні батареї на багатьох німецьких будівлях.

Німці – відомі педанти, вони знають ціну кожній копійці. Тому й живуть так. У них нічого не пропадає намарне: пластмасові пляшки – найбільший бич для нашого довкілля – чи відпрацьовані батарейки здасте в будь-якому супермаркеті, отримавши за це ще й гроші.

У місцевості, де ми гостювали, основне джерело опалення – відходи деревини й небесне світило.

Виробництво енергії за допомогою сонячних батарей і тут недешеве, але все більш популярне задоволення. Віктор каже, що цей напрям суворо контролює держава. Якщо громадянин бажає використовувати енергію сонця тільки на власні потреби, то встановлює сонячні батареї за власний рахунок. Інший варіант, більш вигідний, передбачає продаж виробленої енергії державі. Тоді власник будівлі, на якій установлюються батареї, має право на отримання пільгового кредиту – під 2,9–3,3 відсотка (для порівняння згадайте відсоткові ставки українських банків!). Вироблену електрику він продає в державну мережу по 50 центів за кіловат, а відтак вже на власні потреби купує по 18 центів. За законом, на таких умовах треба працювати протягом 15 років. Далі це вже приватна власність. І хоч справа то, без сумніву, вигідна, тамтешні байєри (селяни-фермери) ще досить насторожено ставляться до "сонячного" бізнесу. Кажуть, не впевнені, що батареї на даху не впливають на здоров’я родини.

Тому здебільшого віддають перевагу традиційному обігріву помешкань – деревною стружкою. Тут не пропадає жодна галузка. В окрузі багато підприємств з переробки відходів деревообробки. Але, крім того, чи не в кожному другому обійсті – спеціальна молотарка (механізм настільки простий, що у нас її може склепати перший-ліпший майстер), яку чіпляють до трактора. Під’їжджають до місць складування відходів деревообробки, перемелюють їх. З цієї сировини потім виготовляють брикети чи в подрібненому вигляді спалюють у котлах. Дешево, вигідно й природі на користь. Тому в них навколишні ліси такі доглянуті.

І ніде не побачите чорних згарищ, які в нас стали візитівками приходу весни. Тут просто нікому на гадку не спаде розкласти багаття в лісі чи підпалити траву навіть у себе на городі – сусіди моментально викличуть поліцію, а сума штрафу раз і назавжди відіб’є бажання спекти шашлик не у спеціально відведеному місці. Правда, цей момент у моїй закарпатській душі викликав двояке відчуття: чи не занадто це – позбавляти мене задоволення на лоні природи в колі добрих друзів приготувати печену картоплю? З іншого боку, коли бачиш, як палають наші ліси, як горять кущі й дерева, бо ж легше навесні кинути запаленого сірника в суху траву, ніж ту ж таки траву влітку скосити... Одне слово, варто задуматися.

Самоврядування  не на словах, а на ділі

Містечко Мюлінген, кінцевий пункт нашої подорожі, не знайдеш на карті – це, радше, невелике байєрське село, яке є типовим для німецької глибинки. На його прикладі ми мали нагоду безпосередньо ознайомитися із самоврядуванням по-німецьки, про голов¬ні принципи якого нам люб’язно розповів пан Юппнер, місцевий бургомістр.

У складі Мюлінгенської сільської ради 5 сіл, всього тут мешкає 2,4 тисячі чоловік. Найбільше враження, звичайно ж, справив на нас бюджет сільради. Як і в Україні, в Німеччині є сільські ради самодостатні й дотаційні. Мюлінген належить до останніх. При цьому його річний бюджет у середньому становить 4,8–5 мільйонів євро (для порівняння бюджет міста Ужгорода, що, як відомо, є обласним центром Закарпаття – трохи більше 310 млн грн, або 31 млн євро).  Цікавими є джерела наповнення скарбниці Мюлінгена: 30 відсотків – дотація держави, близько 16 % надходить за рахунок податку з фізичних осіб, ще стільки ж – відрахування за користування водогоном, каналізацією. Сільрада має власні 340 гектарів лісу й близько ста гектарів землі, і цей запас постійно в русі – одну землю продають, іншу купують, ліс здають в оренду. Ці надходження теж вагома стаття доходу. Скажімо, рік тому ліс приніс сільраді 90 тисяч євро прибутку. У власності громади і з півтора десятка будинків, які теж дають можливість винайняти або продають.

Пан Юппнер каже, що вони цілком самостійні, районна адміністрація тільки провадить адміндокументування, на території сіл будує й ремонтує тільки дороги районного значення. Решта – компетенція сільради. Звичайно ж, власними силами багато не зробиш – коштів і їм бракує. Тому подають заявки в земельний уряд і відтак беруть участь у його програмах, отримуючи державне асигнування. Нині, до прикладу, почали реалізувати кілька проектів, зокрема будують новий спортзал в одному з сіл.

Яскраво ілюструють підходи місцевого самоврядування сільський водозабір й очисні споруди. Зізнаюся, враження приголомшливі – ніби побудували на об’єкті стратегічного значення. А це ж звичайнісіньке село!

Крім основного водяного ре¬зер¬вуара, сільрада має ще три додаткові. Два резервуари по 350 кубометрів води можуть напоїти ціле місто. Мюлінгенці п’ють артезіанську воду, система подавання не знає хлору – знезаражують за найсучаснішою методикою – ультрафіолетом.

Так само й очисні споруди: вода, що витікає з системи, чистіша, ніж у струмку, в який впадає. Підтвердження цього – форель, що тут плаває.

І ще один цікавий нюанс: пан Юппнер каже, що кожна сільрада вираховує свою собівартість води й каналізації. Але є встановлена межа. Тарифи однакові і для населення, і для байєрівських обійсть, і для підприємств. Правда, є сільради, де для байєрів встановлені нижчі тарифи. Підвищення тарифів мають погоджувати депутати. І це, як наголосив пан Юппнер, політичне питання. Звичайна сім’я із 5 чоловік на оплату компослуг (вода, каналізація, плата за землю, вивезення сміття) на рік витрачає в середньому 1200 євро. У сім’ї Крігерів, до прикладу, компослуги "з’їдають" 15–20 відсотків родинного бюджету.

Післяслово

Готуючи цю статтю, жодною мірою не мала на меті ідеалізувати життя німців. Як і в нас, у них проблем немало, і життя – далеко не мед. Але в них є чому повчитися. Зі свого боку, щиро вдячна керівництву фонду "Допомога народу України", передусім Віктору і Валентині Крігерам, за можливість побачити життя простих німців, ближче пізнати культуру цієї країни. Сім’ю Крігерів добре знають на Закарпатті: вже багато років вони під егідою німецького благодійного фонду "Допомога народу України" привозять благодійну допомогу лікарням, школам, дитсадкам та іншим соціальним закладам нашого краю. І це ще один цікавий аспект світогляду і способу життя простих німців. Але це – тема вже іншої статті.

Наталя Мигалина

Теги: Німеччина, Баден-Вюртемберг

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати