Як прокладали водопровід у Мукачеві

На  початку ХХ століття жителі Мукачева, як і багатьох інших невеликих  міст Австро-Угорської монархії, користувалися  питною водою із колодязів. Водовідведення ж робилося шляхом відкритих вигрібних ям. Жінки прали білизну безпосередньо у річці Латориці. Кількість населення Мукачева постійно збільшувалася, а санітарний стан не покращувався. Жителі не мали надійного захисту від повеней і стихійних епідемій, які в той час неодноразово спалахували.

Перші плани

Перші спроби покращити  ситуацію з водою  були зроблені в Мукачеві ще в 1902 році. Тоді міська влада прийняла рішення  прокласти водовідвідний канал  від готелю "Чіллог" до міського театру, біля якого вже існувала стара труба. Через шість років місто уклало договори з управлінням домінії графа Шьонборна на проведення каналізації в графських будівлях, які знаходилися на міській території. Влада планувала покращити благоустрій Мукачева. У 1912 році депутати міського представництва навіть схвалили план будівництва водопроводу і каналізації, але на заваді реалізації цієї ідеї стала світова війна 1914-1918 років, яка на тривалий період загальмувала створення в місті цих життєво важливих централізованих технічно-санітарних систем.

Післявоєнна епідемія  тифу

Повернулися до питання організації загальноміського постачання води населенню лише у  вересні 1922 року, по закінченні Першої світової війни, коли Мукачево увійшло  до складу Чехословацької республіки. Тоді віце-губернатор Підкарпатської Русі в Ужгороді за участі начальника відділу Міністерства охорони здоров’я і фізичного виховання Чехословаччини д-ра Смілого провели нараду, під час якої присутні чиновники вирішили будувати водогони у містах Ужгород, Мукачево, Берегсаз. Поштовхом до цього став приклад 37 міст і сіл Чехії, де таку подачу води вже організували впродовж двох попередніх років. У 1921-му в Ужгороді спалахнула епідемія тифу. На той час у Мукачеві проживало 22 тисячі осіб, які відчували проблеми з постачанням чистої води.

Вибір якісного водного джерела

У червні 1923-го гідрогеолог д-р Шпачек, призначений чехословацьким урядом для визначення наявних запасів  ґрунтових вод, почав вивчати  напрацювання попередників. У вересні  того ж року він зробив свій висновок. У ньому, зокрема, йшлося, що на підставі попередніх дослідницьких шурфів був викопаний колодязь діаметром 5 метрів на відстані 45 метрів від берега річки Латориця. Він був зведений з бетону і накритий важкою чавунною кришкою, під якою містилася ще одна – менша. На відстані 300 метрів вище колодязя знаходилося кладовище, в якому поховали солдатів, що загинули від інфекції під час світової війни. Їхні тіла тоді спалили, проте ще сумнівалися, що не повністю. З 1914-го упродовж 9 років на цьому кладовищі більше нікого не ховали.

Глибина колодязя сягала 8 метрів. Його профіль  складався з 0,25 м гумусу, 1,85 м піщаної  глини, 1,17 м щебеню з піском, нижче  був уже тільки  щебінь, насичений  водою. За бактеріологічним і хімічним аналізом вода не містила шкідливих домішок, а її температура влітку не перевищувала 10-12 градусів. Через близькість річки і кладовища уряд Чехословаччини з обережністю поставився до проекту можливого постачання води для Мукачева з цього колодязя і призначив додаткові дослідження шляхом проведення шурфів біля села Подгерінг (нині Підгоряни). Ці дії схвалив і головний лікар міста д-р Феньвеш.
 
Проект  міського водопроводу

Будівництво водопроводу розпочалося лише після  спеціального засідання у Празі Ради Міністрів ЧСР та призначення нею у червні 1926 року старостою Мукачева знову д-ра Петра Петрігалла, зубного лікаря із села Коропець. У березні 1929-го на замовлення магістрату празька фірма "Інж. Глава та Д-р Кратохвіл", що спеціалізувалася на проектуванні будівництва, виготовила кошторис на зведення водовідводу для міста. Його загальна вартість склала понад 10 млн. чеських крон.

Пропонувалося зводити стінки колодязя із трамбованого залізобетону, його дно засипати чистим щебенем і піском, зовнішньо ізолювати  гудроном й асфальтом, верхню частину викласти цеглою або цементними блоками, вінець зробити з дубових дошок. Водонапірна станція мала мати агрегат, який би складався з насоса-центрифуги та електромотора потужністю 20 1/sek. Інші деталі було заплановано виготовляти також із чавуну і міді. Для прокладання у землі трубної мережі для підводів до будинків пропонувалося робити з чавуну, оцинкованої сталі, свинцю, пізніше виникла ідея замінити їх у доступних місцях етернітом.

Місто великих коштів у бюджеті для  прокладання водопроводу не мало. 20 лютого 1930 року Міністерство охорони здоров’я і фізичного виховання за згоди Міністерства фінансів ЧСР дозволило надати Мукачеву субвенцію в розмірі 1/3 (3 млн. крон) від загальної вартості будівництва. Технічний відділ магістрату виготовив спеціальні умови для будівництва міського водопроводу і каналізації та контролю за ним. Тому в січні 1931 року на надзвичайному засіданні міського представництва Мукачева на пропозицію виконавчої ради депутати прийняли рішення взяти кредит у сумі 12 млн. крон у Міської ощадкаси на Краловських Виноградах, центральний офіс якої знаходився в Празі, а в Мукачеві – філіал на вул. Я.-А. Коменського (нині вул. Ярослава Мудрого) зі врахуванням поточної інфляції, яка збільшилася через економічну кризу, і додаткових витрат.
 
Технічні  роботи

На  початку 1933 року в Мукачеві був оголошений тендер серед підприємців на проведення першого етапу технічних робіт  із будівництва міського водопроводу. До участі в ньому зголосилися  понад десяти будівельних підприємств  із Праги, Плзеня, Усті-над-Лабою, Острави, Оломоуца, Кошиць, Ужгорода, Мукачева. У результаті розгляду поданих технічних проектів для виконання цього завдання кращими за показниками "ціна/якість" виявилися пропозиції фірми "Антонін Кунц" із м. Граніце (Моравія – Чехія). Насосну стацію довірили будувати мукачівській фірмі "Брати Корнрайхи", а фірма "Сіменс", технічна канцелярія якої знаходилася в Кошицях, мала постачати спеціальне технічне та електрообладнання.

14 лютого 1934 року в приміщенні №  36 другого поверху Мукачівської  ратуші був підписаний колективний  договір із 13 пунктів між Першою  моравською фабрикою з виготовлення водопровідного обладнання і насосів "Антонін Кунц" із міста Граніце і представниками промислової інспекції в Ужгороді та професійних організацій, які відстоювали інтереси робітників, що мали працювати на будівництві водопроводу в Мукачеві. Цією угодою передбачалося, що робочий день не перебільшуватиме 8 годин, робочий тиждень – 48 годин, а робочий місяць складатиме 192 години. Допоміжна праця чоловіків коштувала 2,50 крони за одну годину і 2 крони – для жінок. Вартість оплати праці оцінювалася для спеціалістів-бетонувальників у 4,50, а теслів – у 5 чеських крон. Під час проведення земельних робіт для укладання труб діаметром 200-300 мм 1 кубометр викопаної траншеї завширшки 0,75 м і глибиною від 2 до 4 м коштував 6 крон, а її закопування – 2 крони. Кваліфікованих фахівців забезпечувала фірма-виконавець, на допоміжну працю наймалися робітники з числа місцевого населення, перевага надавалася тим, хто стояв на біржі праці.

Починати  роботу можна було тільки після подання  працівником спеціального дозволу про його соціальне страхування. За порушення розпорядку праці чи невиконання завдання робітника могли звільнити, про що упродовж 14 днів фірма, яка найняла його, повідомляла відповідним професійним організаціям. Звільняли зазвичай по суботах, за винятком випадків, коли з технічних причин робота не могла далі продовжуватися. Окремим пунктом № 10 колективного договору заборонялося приносити і розпивати на робочому місці алкогольні напої.
 
Вода  у будинках

14 листопада 1934 року урядовий комісар Ружичка підписав Правила користування водою в місті Мукачево, які мали діяти на період з 1 лютого 1935-го до 31 грудня 1938 року. Згідно з ними вартість постачання кубічного метра води для населення становила 2,50 чеські крони. Кожний будинок міг бути оснащений індивідуальним або груповим лічильником, який належав місту. Діаметр приладу залежав від кількості води, що споживалася, – 13-50 мм. Вартість обслуговування становила від 40 до 100 чеських крон і сплачувалася споживачем двічі на рік.

Перші підключення будинків Мукачева до мережі міського водопостачання датуються 14-17 травня 1935 року на центральних вулицях міста – Масариковій (нині пл. Миру), Духновича, Ракоці (нині Пушкіна), Достоєвського, Зеленій (нині Возз’єднання). Серед числа перших, хто отримав воду, були Якуб Фрідман, вдова Хуго Гофмана, вдова д-ра Елснера, Юрій Пойдинець, власник типографії Мор Грюнштейн, родина Шьонборнів та інші. Усього у травні того року до водопровідної мережі підключилося 65 власників будинків.

На  початку серпня 1935 року уряд Мукачева повідомляв міському нотарському управлінню, що за загальної кількості будинків у місті понад 4,5 тис. до того часу вдалося підключити до центрального водопроводу тільки 170 власників, тому передбачену рентабельність підприємства не можна було виконати. Чиновники технічного відділу магістрату запропонували головному нотарю видати наказ, яким би змусили всіх господарів ресторанів, трактирів і готелів, де продавалися різні напої, підключити свої заклади до центрального водопостачання відповідно до існуючих санітарно-гігієнічних вимог. Подібні заходи вирішили застосувати й до тих власників дворогосподарств, у колодязях яких були виявлені порушення якості води або норм будівництва.

Магістратський  будинок на вулиці Духновича отримав  воду у серпні, натомість греко-католицька громада на вулиці Тиршовій (нині вул. Федорова) – у травні, міський театр на вулиці Мункачі (нині вул. Грушевського) – у червні, кіно "Скала" на вулиці Зеленій і торгова академія на вулиці Недецеі – у вересні 1935 року. Підключення головної будівлі магістрату на вулиці Ракоці до водної мережі відбулося тільки у квітні наступного року, а міського туалету на вулиці Зеленій – у січні 1936-го. Інші релігійні громади Мукачева, тенісний клуб "Слован" на вулиці Духновича отримали воду також у березні-червні 1936-го, а державна лікарня на Немоцніцькій (нині Пирогова) – у серпні 1936 року. На середину листопада 1937-го мережа міського центрального водопостачання налічувала понад 390 постійних споживачів.
 
Примусова каналізація

Пріоритет у проведенні водопроводу надавався  центральній частині Мукачева, де знаходилося більше різних торгових об’єктів, установ і проживало  чимало населення.

20 вересня 1934 року урядовий комісар  Карел Блеха оголосив городянам  про те, що податок на каналізацію збиратиметься з усіх власників будинків без винятку.

Наприкінці  липня 1936 року головний міський нотар  зауважив уряду Мукачева, що після  прокладання каналізаційної мережі водостічні канави окремих вулиць міста  знаходилися у незадовільному стані. Особливу увагу привертали недоробки на тих магістралях, якими пересувалися іноземці. Це вулиці Гавлічкова – від Касаренської до Легоцького (нині Берегівська, відрізок від Партизанської до Лучкая), Стрельницька (нині Садова) і Млинська. Ями на них залишилися надто глибокі, вода застоювалася і смерділа. Уряд міста пообіцяв до середини серпня ліквідувати вказані недоліки.
 
Як  засвідчують архівні документи, наприкінці 1937 року водогін існував  на 34 вулицях Мукачева, і на стількох же була прокладена каналізація. Більша частина населення мала водовідведення поверхневим стоком, інші, відносно незначна кількість, – каналом.

Олексій Філіппов. Публікація  підготовлена за матеріалами Державного архіву Закарпатської області

Теги: водопровід, каналізація, Мукачево

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати