Бо помиляється й народ...

П’ятдесятиденка президентства Віктора Януковича принесла перші "конкретні" результати. У Запоріжжі встановили пам’ятник Сталіну, скасовано обов’язкові випускні тести українською, урядовці пропонують створити союз Росії, України та Білорусі, Донецький окружний адмінсуд скасував укази, якими надано звання Героя України Шухевичу й Бандері, ліквідовано Нацкомісію зі свободи слова та з верховенства права, "Перший" канал припинив переклад "син­хронів" на українську, відновилися напади на журналістів, Президент у Страсбурзі заявив, що голодомор не є геноцидом українців і т. д., і под. Продовжувати можна ще довго.

 

Втім на такі "дурниці" нова влада не зважає. Вона поглинута "реформуванням" економіки. Створено Комітет реформ при Президенті. Аналогічні відомства за рознарядкою згори поутворювано й в областях. Деякі вже навіть встигли подати свої пропозиції. Однак найголовніші "пропозиції" виробляються в столиці. Перша з них уже реалізована: "реформовано" сектор ціноутворення з газу та водночас умови оренди української території в Криму. Мова про харківські домовленості президентів Януковича й Медведєва про продовження після 2017 року ще на 25 років терміну перебування ЧФ на території України, їхня буйна ратифікація у Верховній Раді та відмова Конституційного Суду розглядати подання щодо конституційності таких дій влади.

 

Маємо й інші економічні "реформи". Мінпаливенерго оголосило про збільшення закупівлі газу в Росії. В. Янукович під час візиту до Америки оголосив, що Україна віддасть усі запаси високозбагаченого урану Росії та США. Уряд підготував рішення передати газопостачання облгазам, які контро­лює Фірташ. Україна розглядає пропозицію північної сусідки про створення українсько-російського СП в авіаційній галузі: 51 % належатиме Росії, АНТК Антонова передається до статутного фонду цього СП. Прем’єр М. Азаров заявив також, що "ми готові продати газову трубу", а поки ж домовився з В. Путіним про спільну модернізацію української ГТС. Щоб "кувати залізо, доки гаряче", останній запропонував об’єднати "Газ­пром" та "Нафогаз України" і створити спільне підприємство в атомній енергетиці. Це те, що лежить на поверхні. Гадаю, продовжувати перелік "реформ" також можна ще довго.

 

Наша опозиція обурюється, навіть димові шашки в Раді покидала. Як діти, чесне слово, які на Новий рік забавляються петардами. І традиційно закликала громадян країни до опору й створення комітетів порятунку України. Влада з цього всього посміялася, готуючись до спільних парадів із Росією та Білоруссю на честь 65-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Навіть білборди зі Сталіним у східних областях уже розвісили й провели репетицію параду на Хрещатику.

 

А народ мовчить і спостерігає. Кажуть, утомився від політики. Може, від себе втомився? А може, й немає "народу", а є населення України? Може, варто погодитися з доктором історичних наук, академіком Д. Табачником, що української нації не існує, а є галичани, закарпатці, східняки тощо, які не мають нічого спільного, а просто живуть поряд? Чи з віце-спікером Держдуми Росії В. Жириновсь­ким, який назвав українців населенням, що жило на окраїні між Польщею та Росією та й створило собі окремий діалект?

 

Гадаю, багато хто погодиться з цими твердженнями. Інші ж будуть категорично їх заперечувати. Цілком вірогідно, втім, що маємо не стільки кризу політичну й економічну, скільки кризу свідомості, яка триває вже багато століть. Українці у своїй багатомільйонній масі, на превеликий жаль, так і не змогли осягнути власної ідентичності та, що також важливо, витворити національно орієнтовану еліту.

 

Сусіди нам у цьому посилено допомагають. А ми так і не можемо усвідомити, що сильна і цілісна Україна не потрібна ні Європі, ні Росії. І це ілюструє вся наша спільна історія. Так само, як і нам, зрештою, не потрібні потужні амбітні сусіди. Значно комфортніше й безпечніше жити поряд із маленькими Молдовою чи Словаччиною, які навіть при дуже великому бажанні не зможуть вплинути на Україну, ніж із Росією чи Євросоюзом, які мають і ресурси, і бажання впливати на політику нашої країни. Про Росію ми вже згадували, вона свої наміри ніколи не приховувала, а нині просто дістала більш сприят­ливі умови втілення. Європа ж також демонструє "дивний" нейтралітет. Євросоюз заявив, що угода щодо ЧФ – це внутрішня справа двох країн, а свобода слова в Україні, хоч і під загрозою, втім у ЄС це викликає "стурбованість" і не більше.

 

Самі ж українці демонструють дивну відособленість від того, що відбувається. Деяку активність проявляють лише залишки колишньої влади, які нині гордо називають себе опозицією. Однак при цьому вони забувають, що саме їхня політика й призвела до нинішнього стану речей. І Ющенко, активно (правда, переважно на словах) зміцнюючи українство, і Ти­мошенко (на ділі), підписуючи кабальні для економіки України угоди з Росією, поміж тим поливаючи одне одного брудом, занапастили паростки громадянської активності, що проявилися 2004-го на майданах країни. Наша еліта так і змогла піднятися вище за власне хуторянство, тутешняцтво і стати власне ЕЛІТОЮ, а не т. в. о обов’язків управителів країни. Нинішня влада нічого нового в цьому плані також не демонструє. Єдине, на що вистачило "креативу" новим-старим керманичам, то це на повернення до атрибутів і кооперації союзного розливу. Втім, свого часу одна "всесильна" владна партія вже гадала, що здобула абсолютний і постійний контроль над країною. Не сталося. Нині цієї партії немає, хоч її вожді й маються досить непогано. Можна припустити, що така ж доля чекає й на нинішню владну команду. І буде добре, якщо така ж, а не за прикладом Киргизії.

 

Глибинна проблема нашого суспільства бачиться у свідомості нашого населення, яке поки що з різних історичних і ментальних обставин ще не стало нацією. Нас утискатимуть і користуватимуться нами доти, доки будемо дозволяти це робити. Як свідчить історія, дозволяти можемо довго і будь-кому, але не вічно. Хмельниччина, гайдамаччина, громадянські війни та боротьба УПА – свідчення цього. Наш народ постійно боровся за своє виживання, але також часто помилявся. Навіть маючи державу. Проте завжди в основі його боротьби було одне – воля. Від часів Київської Русі, коли народне віче за сваволю зганяло зі столів (престолів) князів, і до нещодавнього Майдану, коли "попросили" з крісел владу, яка зарвалася. Науковці мають чимало агрументів на користь існування української нації. Видається, що аргументом № 1 є саме прагнення нашого люду до вільного життя. Саме це найперше об’єднує людей в Україні і вирізняє їх з-поміж сусідів. Саме це й може стати фундаментом для створення політичної багатоетнічної української нації. Ми маємо усвідомити свою єдність і єдність своїх інтересів, а коли з народу виросте справжня національна еліта, то й чимало проблем буде вирішено. Поки ж, як писав В.Сосюра