Свято єднання пролетаріату - 1 Травня - на Закарпатті має й інші традиції

У радянські часи святкування 1 Травня неможливо було уявити без параду – радісних "Мир! Труд! Май!" Хоч корені Дня міжнародної солідарності трудящих – зі страйку, який відбувся 1886 року в промислових містах США, де робітники вимагали скорочення 10–15-годинного робочого дня. Тоді закінчилося досить сумно: у Чикаго сталися сутички з поліцією, й унаслідок стрілянини шестеро робітників було убито, 50 поранено...

Звісно, не можна сказати, що пролетаріат нині не має проблем. Їх вистачає, однак боротися за свої права робітники просто розучилися. Сьогодні для біль¬шості українців 1 Травня – просто зайва можливість відпочити від трудових буднів. На демонстрації ("маївки") виходять хіба що нечисленні "ліві", та й то за давньою звичкою.

А ось у деяких селах Закарпаття в ніч із 30 квітня на 1 травня відбувається дуже цікаве, майже містичне дійство. Цей час – можливість для чоловіків за допомогою музики висловити свої почуття до коханих, що ніколи зайвим не буває. Віддавна незмінні атрибути свята – вечірні серенади та "майфо" – "майське дерево"). Як усе відбувається, на власні очі можна побачити в багатьох селах на Берегівщині.
Вже дев’ята година. "Не запізно буде для поїздки?" – питаю у Дениса Добри, любите¬ля всіляких цікавих мандрівок. "Саме час – на нас уже чекають у Варієві", – загадково всміхається він. Декілька хвилин від Берегова – і ми на місці – в угорськомовному селі, де Боржава стрічається з Тисою, а кордон видно з берега.

Єва Філеп, голова організації сприяння розвитку сільському туризму "По горах і долинах Закарпаття", гостинно запрошує до хати. Впадає в око, що дуже схвильована. Адже сьогодні не просто відбудеться традиційне свято – маємо сказати свою думку про це дійство, чи здатне воно привабити туристів.
У Варі (Варієво) селяни переважно культивують городину й живуть із неї, а раніше більшість виїжджала на заробітки у сусіднью Угорщину, до якої всього півкілометра. Однак ще 1995 року декілька родин усвідомило, що й удома можна працювати й мати з того гроші. Приміром, якщо приймати туристів. Бо село, хоч і невеличке, але має давню й подеколи героїчну історію. Вчені виявили тут залишки городища, яке датували приблизно Х століттям. Коли вірити літописам, то ще до приходу угрів на місці сучасного Варієва була дерев’яна фортеця Боржо із земляними ровами. Але під час нашестя Батия 1241 року укріп¬лення було зруйноване. Хоч і нині можна побачити його залишки – земляний вал. Кілька років тому тут провадили розкопки археологи з УжНУ під керівницт¬вом В’ячеслава Котигорошка. Вони мали з’ясувати, чия саме тут була твердиня – давніх слов’янських племен чи все-таки угорців. Оскільки виявлені артефакти (керамічні знахідки) датували лише ХІ століттям, то й досі питання залишається остаточно не з’ясованим...
"Назва Варі походить від угорського слова Вар, тобто замок, фортеця, – розповідає Єва Філеп. – На жаль, ця споруда не збереглася. Однак ми пишаємося, що жителі села взяли активну участь у селянській війні під керівництвом Дожі та у визвольній війні проти Габсбургів. Ці історичні події тепер також приваблюють сюди численних туристів".

22 травня 1703 року у Варах спалахнув виступ селян, який очолив торговець сіллю Томаш Есе. Він прийшов сюди разом із загоном куруців (народних повстанців) із угорського містечка Тарпа й зачитав маніфест князя Ферен¬ца Ракоці. Далі прапор повстанців розгорнули у Берегові, а звідти народно-визвольна боротьба поширилася всією Австро-Угорською імперією.

Минулого року на річницю цих історичних подій із Торпо до Варієва знову вирушили куруци. Як і понад триста років тому – на возах, у військовому одязі. Правда, тепер дове¬лося долати ще й державний "зелений" кордон, але цю можливість їм надали. Роль ватажка повстанців майстерно виконав голова Торпо Бейла Келемен.

Театралізованою реконструкцією мали на меті не лише гідно відзначити річницю визвольної боротьби, а й зміцнити дружбу між нашими народами. Адже не слід забувати, що в першій битві між імператорськими військами (лабанцями) й загонами куруців під Довгим узяло участь і чимало місцевих слов’ян – русинів із Боржавської долини.

"Маємо більше згадувати про наше спільне минуле, – каже Денис Добра, голова ГО "Боржавська ініціатива". – Адже й нині прості угорці та українці бажають жити лише в дружбі, незважаючи на всілякі політичні пристрасті. Ми намагаємося ще більше зблизитися за допомогою спільних туристичних атракцій".

Але повернімося в ніч на 1 травня. Найперше, що слід відзначити, – це частування гостей. У господині на столі – ли¬ше традиційні страви.

На перше – ташка-левеш. Ташка – по-угорськи сумка, левеш – суп. Тобто з тіста роб¬лять вузлики, які нагадують сумку, що в давнину носили пастухи. Вони, мабуть, і вигадали таку цікаву страву. Ташки годиться робити відповідного розміру, адже надто великі виглядатимуть у супі неестетично.
На друге у Варієві роб¬лять ґомбовці або довгі галушки з м’ясом. Ще одна родзинка угорської гостинності – це паленка. Зазвичай – сливовиця. А нас пригостили ще й міцним напоєм із кизилу. Споживати його слід обережно – у декого з несподіванки перехоплює дихання й на очах виступають сльози.

"А тепер – головний сюр¬приз, – раптово каже Єва Філеп. – Усіх чоловіків прошу вийти, а жінок залишитися". На подвір’ї вже чекали музики, які готувалися до виступу. Класичний варіант – гармошка, скрипка й труба. Цих музик спеціально замовляє господар будинку, який хоче вголос засвідчити своє почуття до коханої. Навіть якщо з дружиною живе в мирі й злагоді вже 40 чи 50 років. Чи не всю першотравневу ніч на Берегівщині лунають ці любовні серенади. Причому виконують і угорські мелодії, і "Бесаме мучо" – аби лиш жінкам подобалося. А господиня зобов’язана пригостити гудаків тим, що завбачливо наготувала – тістечками, м’ясними делікатесами і келихом вина. Хоч музики майже не вживають алкоголю – їм доведеться обійти ще чимало  обійсть.

Тож вирушаємо за ними, аби подивитися на чергове дійство – встановлення майського дерева. І справді – в селі у нічній темряві щось ворушиться з усіх боків. Це хлопці гордо несуть зрубану берізку або тополю, прикрашену різнобарвними стрічками. Дерево приносять і прикріплюють до воріт, де живе незаміжня дівчина. Беруть участь у цьому ритуалі не лише зрілі парубки, а й набагато молодші. Ми зауважили, як "майфо" поклали біля воріт, де доньці господаря виповнилося всього дванадцять років. Але й у неї вже, виявляється, є свої залицяльники...

Загалом у цю ніч на Берегівщині майже ніхто не лягає спати. А ось щодо витоків свята, то його корені слід шукати ще в Стародавньому Римі. В античну добу цієї пори рано-вранці виходили у поле з музикою, збирали зелені гілки, якими прикрашали двері своїх родичів і знайомих. У багатьох європейських народів у село або місто вносили зелене дерево, яке називали маєм, або майським деревом, що символізувало прихід літа. Дерево це прикрашали, навколо нього танцювали й співали. Люди також ходили від дому до дому з побажаннями господарям благополуччя та багатого врожаю.

У деяких районах Німеччини неодружені чоловіки також встановлюють берізки бі¬ля будинків незаміжніх жінок. Майські дерева прикрашаються кольоровими стрічками, а також картонним серцем з іменем коханої. Дерево стоїть аж до 1-го червня. Тоді, якщо дівчині подобається кавалер, то його запрошують на вечерю. Батько дарує йому ящик пива, мати – тістечко, а дівчина – поцілунок.Прижилася традиція й на Берегівщині, а прийшла сюди, вочевидь, із Європи. Без сумніву, вона зацікавить туристів, які з настанням тепла знову зачастили до нашого краю. 

Олександр Ворошилов,
фото автора

Теги: травневі свята, серенади, майське дерево, сільський туризм

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати