Олександр Цанько: «Дерево – це живий організм, з яким я спілкуюся»

– Знаєте, років п’ятнадцять тому усвідомив, що коренепластика – це вже не хобі, а сенс мого життя, – акцентує Олександр Юрійович. – Я звик усе продумувати, аналізувати до дрібниць, пропускати крізь себе. Як усе починалося? Зі шкільної лави. Тоді паралельно тягнувся й до малювання, шукав себе в камені, врешті ж гору взяло дерево, яке вже десятиліттями не полишає мене. Воно – живий організм, з яким спілкуюся, який відчуваю, воно мені піддається, відкривається, водночас ведучи за собою. До речі, свої роботи не продаю. Причому не продаватиму доти, доки не реалізую кілька важливих творчих намірів. Улюблених місць для пошуків не маю. Природа від Ужка й до Ясіня – надзичайно приваблива. І без різниці, де я перебуваю – на Великоберезнянщині, на Рахівщині чи на Ужгородщині. Щоправда, багато що залежить від настрою. Якщо перед своєю подорожжю стикався з черствістю, «темними» людьми, то довго відходжу, не бачачи образів, які трапляються на шляху; якщо ж зі світлими, добрими людьми доля зводила, то й настрій чудовий.

 «Над кожним твором працюю так, ніби він останній»

– Двома словами про творчу лабораторію. Сиджу щодня з ранку до вечора з різцем у руках? Так і не так, – стверджує митець. – Коренепластика вимагає працювати з натхненням. Якщо без, то вийде облизане, бездушне коріння. Інша річ: що робити, коли нема натхнення? Тоді сиджу в Інтернеті або читаю відповідну літературу. Якщо ж тягне в природу, то все кидаю і йду. Бо вже знаю: обов’язково знайду щось унікальне. Далі робота відкладається в голові, виношується, шліфується, досконале вдосконалюється – і одного дня виливається.

Трохи б ще історичних, географічних штрихів додати. Приміром, оголена з клену – це знахідка в ужгородському Боздоському парку. Вірте чи ні, її різець майже не торкався. Груди, лоно, черево, пупок, постава, звихрене плаття – це все витвір природи. Натомість робота з явора «У роздумах» веде на Воловеччину. Звідти в Сваляву привезли браковану деревину. Хлопці різали, а я, вгледівши образ, зупинив їх. «Це треба дати на експертизу», – вигадав, аби довго не пояснювати. Ось так народилася ця неймовірна робота.   Не люблю глянцю. Дерево не повинно світитися, як, перепрошую, фікса в роті. Чим воно натуральніше виглядає, тим ліпше. Мовити б лаконічно: груди мають бути грудьми, а не силіконом. Більше люблю працювати з твердими породами дерев. Це відповідає моїй вдачі, характеру. Своєрідним кумиром для мене є скульптор Степан Ерзя (1876 – 1959)…

Дружина в мене золота. Та й золота, як людина. Марія розуміє мене, підтримує. А головне – вірить у мене. Жодного разу  не чув кривого слова про коренепластику. Навпаки – цікавиться черговою знахідкою. Вона – і перший консультант, і перший критик. Їй присвячена «Берегиня». Робота з’явилася завдяки Латориці. Скільки в мене робіт – не знаю, ніколи не рахував. Кожен твір роблю так, ніби він останній, керуючись принципом не кількості, а якості. Щоправда, хотілося б іти у більші, серйозніші масштаби…

Михайло Фединишинець