Закарпатські повії найбільше заробляють на далекобійниках

«Іноземці приводять повій рідше, – розповідає адміністратор готелю Оксана. – І ніколи не просять на рецепції, аби ми викликали для них коханку на годину – знають, що за це нам «світить» відповідальність. Українські ж чоловіки не такі сором’язливі – особливо нетутешні. Бо коли бачимо, що ховається й нервовий – значить, місцевий і боїться зустріти знайомих. Самі ж повії стали геть «просунутими», працюють над розширенням клієнтської бази, часто приносять нам свої візитки, просять, аби ми їх давали на рецепції, якщо якомусь самотньому чоловіку захочеться любові. Не знаю, як в інших готелях, але ми візиток у повій не беремо, одразу просимо йти геть».

За офіційними даними обласного управління УМВС, лише з початку цього року в краї на проституції були впіймані 67 жінок. Як правило, це дівчата 20–30 років. Чоловіки, які б надавали сексуальні послуги, у поле зору правоохоронців на Закарпатті не потрапляли. Загалом в Україні за проституцію не передбачена кримінальна відповідальність. Жінки, яких  впіймали на пропозиції продати своє тіло, відбуваються або попередженням, або накладанням штрафу від 2800 до 5700 грн. Якщо міліціонери схоплять уже одного разу покарану повію, їй «світить» ще один протокол про адміністративне правопорушення і ще більший штраф – аж до 8600 грн.

Продавати тіло – до Москви

У міліції кажуть: найбільше «нічних метеликів» працює в Ужгородському та Мукачівському районі, а зустріти їх можна, як правило, у місцях великого скупчення людей: на вокзалах, у нічних клубах, барах готелів, біля пунктів перетину кордонів. Одну з таких нічних працівниць «Замок» зустрів пізнього вечора на заправній станції неподалік міжнародного пункту пропуску «Тиса» на українсько-угорському кордоні. Коли почула про інтерв’ю, спочатку категорично відійшла, та за невеличку винагороду згодом таки погодилася розповісти про будні крайових повій.

«Мені 32 роки, хоча виглядаю, кажуть, старше, – розповіла Аня (ім’я з етичних міркувань змінене). – На цій «точці» працюю недавно, час від часу міняю місця. Що ще вам такого розказати? Нині проституція в нашій області не дуже розвинена, не те, що в Москві чи Києві. Багато наших дівчат виїхали на заробітки до Білокам’яної, розповідали, що там величезна кількість клієнтів. Особливо ласими до сексу є заробітчани з Кавказу та Середньої Азії, яких у російській столиці повно. За короткий час у Москві можна заробити непогані гроші (година сексу там коштує від 600 до 1200 грн), але я туди їхати не хочу, бо кажуть, що за ці півроку дівчата старіють, як за десять. Щоб легше працювалося, починають пити, хтось «присідає» на наркотики. Мені такого «щастя» не треба. Ліпше я потроху зароблятиму тут: хоч і гроші менші, зате спокійніше».

Аня каже, що на Закарпатті найлегше  знайти клієнтів серед далекобійників – тому й крутиться на заправках біля кордону. «Іноді на кордоні збираються великі черги каміонів. Водіям нудно, вони по кілька тижнів у дорозі, пити не можна, то й думають: «Дай хоч дівку полапаю». До речі, такі чоловіки серед нас вважаються найпоряднішими. Я ще ніколи не чула, щоб вони не заплатили дівчині або побили її. Ми їх, вважай, рятуємо».

Найдорожчі проститутки – в нічних клубах

Ми запитали в Ані, скільки ж коштують закарпатські дівчата? Виявляється, ціна напряму залежить від зовнішності повії та місця «купівлі». Наприклад, біля ужгородського автовокзалу, за словами жінки, повії-«пенсіонерки» готові віддатися за 50 грн, а іноді й за пляшку горілки. Такі, як Аня, беруть за годину своїх послуг 200–300 грн, бо не везуть своїх клієнтів додому чи в готель, а займаються з ними сексом просто в автомобілях. Дорожчі повії вважаються елітними, вони шукають клієнтів у нічних клубах, дорогих барах і готелях, дають оголошення в Інтернеті. Година любові таких «метеликів» коштує 400–500 грн.

Про моральний бік своєї роботи Аня говорити не хоче. Каже, свідомо обрала такий спосіб життя, бо не хотіла більше торгувати в магазині за тисячу гривень. «Я не розкажу вам, звідки приїхала. Тепер живу в Ужгороді. Вперше спробувала переспати з чоловіком за гроші у 20 років, коли навчалася в технікумі. Поїхали з дорослими подругами в ресторан на об’їзну, там сиділи якісь грузини. Запропонували хороші гроші. Ми з подругами посміялися, а потім кажемо: «Ну, давайте!» Спочатку це було розвагою, потім ми так підзаробляли, коли потрібні були гроші. А потім це стало вже моєю постійною роботою. Скільки ще планую так «трудитися»? Не знаю, певно, поки ще молода й родини не маю. Я завжди дуже обережна, тому, сподіваюся, колись таки зможу вийти заміж і мати дітей. Скажу вам по секрету: саме такою є найзаповітніша мрія будь-якої повії».

Микола Кіш