Наталія Герц: «Почуваюся, ніби мені ампутували душу...»

Вірте чи ні, а я донині зберігаю в своїй мобілці номер Юрія Герца. Як, до речі, й композитора Сергія Андріюка, Царство їм Небесне. Торік, 20 травня, до болю неждано відійшов у засвіти мій талановитий приятель, 38-річний Сергій, а 15 вересня на 82-му році – мій найулюбленіший крайовий митець. На серці додалися два рубці.

Я  завжди, а точніше з юнацьких років, захоплювався творчістю Юрія Герца. Частково й завдячуючи  батькові, котрий любив казати й писати: «Ужгород – це Париж: тут живе Герц». Якщо хтось колись буде укладати книгу «Сто великих краян», то її неможливо уявити без цього колоритного лауреата Шевченківської премії.

«Ми прожили разом 57 років»

...Там, у неврологічному відділенні, Юрій Герц гаснув на очах. «Помер при тямі, поряд були я, Міша Герц і Міша Плакош із жонами Світланою і Танею, – згадує дружина художника, відома гобеленниця Наталія Герц. – Діагноз чоловіку встановити не встигли. Ми всі на похороні перебували в ступорі від того, що біда прийшла так неждано. Звичайно, звикати до того, що чоловіка нема поряд, було дуже тяжко, дуже. Я так почувалася, та й досі почуваюся, ніби мені ампутували душу. Ми ж прожили разом 57 років! Мені й нині не хочеться собі варити, та помалу мушу. Називав мене Золотчиком, а я його Кицею».

Він був надзвичайно працелюбним, творчо амбітним. Якщо ставив перед собою якусь мету, то наполегливо її реалізовував. «Ви добре підмітили, що я стала членом Спілки художників на рік раніше від чоловіка. А чому? Та бо його чиновники, а то й колеги гризли, називали абстракціоністом, критикували за релігійні мотиви на полотнах, за пристрасть до зображення народних обрядів і звичаїв, за локал-патріотизм. Тоді ж усюди вимагалося захоплюватися радянською дійсністю, дотримуватися так званого соцреалізму. І, звичайно, десь треба було лавірувати, пристосовуватися. Але що правда, то правда: Юрко справді глибоко любив Закарпаття. Знаєте, інколи ми з різних причин могли завести розмову про те, чи не виїхати б кудись, ну, приміром, у Москву, де жили дві мої тітки, а то й у Європу, мовляв, там умови ліпші, визнання ширше. Але чоловік обов’язково іронічно й водночас серйозно вставляв: «А що я там малювати буду – космос, багатоповерхівки?» – пригадує вдова.

«Він нікого не пускав у свій світ»

Як відомо, малював Юрій Герц лише в майстерні. Ясна річ, якщо не брати до уваги пленери. Удома міг працювати над ескізом, намагався схопити суть, а вже на базі того схопленого – творив. Творив у майстерні. З тих ескізів, етюдів, які припали до душі. Якщо мав файний настрій, то домінували оптимістичні, сонячні тони,  але якщо йому сумно було, то сині, темні. Бувало, що за годину-дві писав картину, а бувало, що й рік-два-три. Використовував світловий день, адже живопис – штука примхлива. При електричному ж світлі будь-яка робота може втратити в кольорі, відтінках», – деталізує Наталія Семенівна.

Мислив Юрій Герц завжди образно, символічно. «Хай у якому верховинському селі був, намагався схопити його характерні архітектурні риси, компонував їх так, аби вони говорили за це село. Так, дуже звик був малювати дерев’яні церкви, постійно захоплювався їхньою красою, прив’язаністю до ландшафту. Що цікаво: до церкви ходив надзвичайно рідко. Запросто міг скептично  висловитися про представників духовенства. І головне: вважав, що картини мають бути мажорними, випромінювати радість, любов до життя, тому й часто зображував весілля, музик, релігійні празники. Це було основою, фундаментом  Юркового світогляду. Ясна річ, шанував творчість своїх учителів – Бокшая, Ерделі, Манайла. Про останнього міг і дві години розповідати. Особливо приятелював чоловік із В’ячеславом Приходьком. Але загалом нікого не пускав у свій світ, навіть мене. Десь я намагалася, мовити б, шліфувати Юрка, але це не виходило», – з ноткою гумору пригадує співбесідниця.

Нагадаю один факт. Як відомо, 2006 року майстерню Юрія Герца обікрали. Безвісти пропало 23­–25 полотен. «Юрко казав, що злодії брали не все підряд, а вибирали, тобто орієнтувалися, де і яка робота стоїть. Довго ходив засмученим, встановив сигналізацію. Ми здогадувалися, хто є замовником, але реальних доказів не мали. Чоловіка тоді часто викликали в міліцію, розпитуючи одне й те саме. Це його вибивало як із творчої колії, так і з душевної. А згодом прийшло розуміння, що міліція лише імітує розкриття злочину», – каже Наталія. 

Яким був Юрій Герц у побуті? «У майстерню ходив щодня, інколи навіть у неділю. Часто повертався втомленим, витиснутим, як лимон. Поївши, любив почитати газети, подивитися по телевізору новини. Загалом Юрко мав спокійну вдачу, дуже рідко виходив із себе. До речі, кожен день голився. Любив себе (усміхається). Правда, в їжі не був вибагливим. Що приготувала, те і їв. Лопатки, ресельованики, борщ, одне слово, – усе.  А, каву рідко пив, беріг серце», – пригадує Наталія Семенівна.

Михайло Фединишинець