На фермі Василя Фенинця з Сускова бігають страуси й хрюкають морські свинки

В окремій залі готелю – музей чучел усіляких тварин. Неподалік, у п’яти кроках – ставок, де милують око качки мандаринки, каролінки й де плавають ліниві коропи, «водоростяні» товстолобики, зубасті щуки, білі амури, шіковні головні.

– Захоплення тваринами виникло поступово, ніби само собою. Починалося все з в’єтнамських чорних свиней – мангалиць,  – наголошує Василь Юрійович. – У других м’ясо – бомба (тобто дуже смачне. – М. Ф.) Далі з’явилися морські свинки. Уже їх стільки, що ледь не щотижня дарую відвідувачам. Приміром, кілька днів тому двоє дівчат із Бердичева повезли двох додому. Такі щасливі були!

Перших віслюків мені привезли з Вінниці. Колись мав дев’ятьох. Роздав, продав, зробив бартер. Залишив собі двох. До речі, два осли в ракошинському монастирі – це з мого господарства. Голубів усіляких тримав десь поверх двохсот. З різних причин тішуся нині лише близько тридцятьма. Радію, що маю двох орлів, за якими свого часу довелося ретельно доглядати, аби не здохли.

Звідки сови? Кілька років тому в селі Драчині буря повалила дерева. Мене попросили допомогти ліквідувати наслідки стихії. Про всяк випадок ми з хлопцями зрізали одну стару тополю. Після її падіння знайшли трьох совенят. Одне крило зламало, друге ногу, третє народилося в сорочці (сміється). Але врешті я всіх вилікував, урятував. Через два тижні сова знайшла своїх дітей і щоночі прилітала їх годувати через клітку. Це така зворушлива картина була! Відпочиваючі не лягали спати, ховалися й годинами чекали, аби це побачити, сфотографувати…

Якось до мене приїхав знайомий з Білої Церкви, що на Київщині, – власник страусиної ферми. Розповів, що ці птахи мають дієтичне м’ясо, яке не містить холестерину, мовляв, невибагливі, тобто переконав завести. Між нами відбувся бартер: я йому – вікна й двері, він мені – страусів. Відтоді клієнти чи на новорічні святки, чи на дні народження можуть урізноманітнити своє меню. Забаганка дорога, але за ваші гроші –  яку хоч привереду. Завважте: загалом це хобі – збиткова справа.

 Другий наш маршрут – зала, в якій опудала тварин створюють своєрідний лісовий настрій.

 – У кожного чучела своя історія. Оце – ослиця Катя. Колись на пилорамі зламала ногу. Я викликав ветеринарів – порадили позбутися. Так опинилася тут, – продовжує Василь Фенинець. – Тримав я і лисиць, але врешті відмовився, бо дуже смердять. Ось так дві прикрасили музей. А чотири черепахи біду мені в ставку робили – нищили рибу.  Одній таким чином довелося продовжити «життя». Кабан Вася постійно ревнував, бісився від того, що працівниця, бувало, не йому першому насипала їсти. Тепер спокійний, ні на що не реагує (сміється). Білка, косуля, фазани, павичі – щось подарували, щось купив. Експозиція й надалі поповнюватиметься новими «персонажами»… Може, не до теми, але надзвичайно мені подобається подарунок, який мені змайстрували до 50-річчя ужгородські друзі Валерій і Сергій, – русинський трон...

Михайло Фединишинець, фото автора