Секрет мукачівських курантів знає лише їх доглядач

Часу ще ніби вистачало, однак бізнесмен на потяг запізнився. Це, звичайно, стало катаст­рофою для його справ. Виявилося, головний годинник міста відставав на 30 хвилин, бо на велику стрілку сіла ворона. Через зло­щасну птаху міська скарбниця втратила чималеньку суму моральної компенсації, яку змушена була виплатити бізнесмену.

Той прикрий випадок підірвав авторитет мукачівських курантів як одних із найточніших у країні. Такими вони вважалися з 1904 року, відколи майстер Йосип Шовинський установив їх там, де вони й нині відбивають час. Виготовили годинник у Будапешті – у майстерні Ф.Лойтвилера. Тоді вони відбивали час щогодини, однак у роки Першої світової війни дзвін пошко­дили.

За часів Чехословаччини куранти чомусь так і не відремонтували. А з приходом радянської армії годинник на вежі Ратуші зазнав нових потрясінь: троси, які з’єднували його зі дзвоном, солдати використовували, щоб тягати вантажівки. Доля годинників на замку, греко-католицькій та римо-католицькій церквах у Мукачеві була ще гіршою – їх зруйнували повністю.

З 1950 року за годинником на Ратуші взявся стежити 17-літній Василь Дуфинець. Годинникарство передалося йому від батька – доробратівського майстра на всі руки, а головний хронометр міста – від годинникаря Керестешія, котрий мав майстерню на вулиці Пушкіна. Юний і дужий Василь допомагав шефові-інваліду накручувати міську «машину часу», а коли нарешті зрозумів усі її секрети – отримав документ на обслуговування.

Трохи більше року Василь беріг куранти, а коли його забрали у військо, часовий механізм знову на 4 роки залишився без догляду. Міська влада запропо­нувала чималу суму годинникарю, котрий зрушить маятник. Гроші при­вабили не одного мукачівського майстра, та розкрити секрет курантів їм не вдалося. Годинник запрацював знову лише тоді, коли Василь повернувся додому й відремонтував його. А коли з Підгородської церкви радянська влада зняла 5 дзвонів, Дуфинець випросив один із них для Ратуші. Відтоді й дотепер куранти дзвонять кожні 15 хвилин.

Василь Євгенович Дуфинець і досі – вже 47 років – живе цим годинником, кожен четвертий день накручуючи через систему шестерень гирі. Що три місяці змазує механізм, пестить, наче дитину. Хоча сам каже, що у свої 64 роки йому вже не­легко підніматися сходами й дихати пилюкою горища.

Донедавна куранти на Ратуші були єдиними на Мукачівщині. Аж доки керів­ництво санаторію «Карпати» не згадало і про свій, 200-літньої давності, великий баштовий годинник, який був несправним ще з графських часів. Дуфинця запросили торкнутися й до нього – і в 1990 році куранти здравниці залунали дзвоном. Опікуватися ними годинникар доручив своєму учневі й зятеві Іванові Ониську. Він же стежитиме за головним годинником міста, коли літ­ній Василь Дуфинець буде у від’їзді чи, не дай Боже, занедужає. А поки що годинник на Ратуші віддзвонює точно.

Василь Пагиря