Гранд закарпатського футболу без гучних титулів

Його всюди запам’ятали як напрочуд технічного, швидкого гравця, котрий вмів різнобічно атакувати й стійко захищатися. «Швидкий, як ракета»! – мовив про Івана його одноклубник із київського «Динамо», славетний голкіпер Олег Макаров.

Він грав за кращі команди України, але завжди не вистачало одного кроку до омріяних нагород та титулів. Він, як  ніхто інший, міг знімати зірки з небес, але до нього чомусь не була схильна її величність Фортуна.

За перший склад киян провів майже 4 футбольні сезони (1956–1959 рр.). Зіграв за  «основу» 26 ігор і став автором шести голів. Та через прикру хворобу йому довелося майже рік «спілкуватися» з працівниками аптек та людьми в білих халатах.

Хто бачив, як грає Диковець, той неодмінно згадає дружній шарж львів­ського художника на цього обдарованого футболіста, де був дотепний підпис: «Якщо на полі грає Диковець, за ним суперники бігають, як отара овець». А й справді, Іван міг філігранно обіграти трьох, чотирьох, а то й п’ятьох суперників, а відтак «попросити» їхнього воротаря витягнути м’яча із сітки власних воріт.

– Іване Івановичу, як усе починалося?

– Першим мене запримітив ужгородський фахівець З. Дьєрфі-старший, котрий включив мене навіть у збірну області. У 1953 році, через  чотири дні після смерті великого «товариша фізкультурників» Сталіна мені вручили комсомольську путівку й відправили «читати» роман М. Шолохова «Піднята цілина» у радгосп «Степний» у Казахстані. Та дуже ского я приїхав в Ужгород і пішов працювати в шевську майстерню, яка знаходилася поруч із рестораном «Едельвейс». Але не довго довелося майструвати. Тренери ужгородського «Спартака» К.Сабо та Ф. Куруц запросили до своєї команди.

– І яким був дебют Івана Диковця в ужгородській команді?

– Я більше був у запасі, аніж грав. Це й зрозуміло, адже мені було лише 18 років, а  нападникам – Д. Товту – 36, В. Зубаку та А. Ціцею – по 28. Отож за «основу» зіграв у своєму стартовому футбольному сезоні лише 8 ігор. Правда, цього ж року мені довелося разом з ужгородцем Т. Понцом виступати за юнацьку збірну України, за яку грав і Валерій Лобановський.

Наступного ж року було трохи веселіше. У цьому сезоні вже із 34 календарних ігор зіграв 31  матч і забив п’ять м’ячів. А восени мене «засватали» в київське «Динамо». Довго не хотів їхати, але врешті-решт старший тренер команди М. Михалина посадив мене у літак, а вже наступного дня я відіграв матч за київських резервістів. Разом зі мною в команді були А. Біба, В. Каневський, В. Фомін. Грали проти ФК «Крила Рад» (Куйбишев). Обіграли суперників із рахунком 4:1. Цього ж дня мене, Бібу, Фоміна та Каневського запросили на заміську базу, де вже була «основа». Тут обговорювалася наступна гра проти московського «Спартака». У ній грав і я. У футбольному сезоні-57 я зіграв ще одну календарну гру за «основу». Цей рік для киян був не з кращих. У підсумку зайняли скромне сьоме місце.

– Що то була за хвороба, котра вас «вивела зі строю» майже на рік?

– Я після гри відразу приймав холодний душ. Так зробив і цього разу. Уже в літаку відчув, що мені погано. Температура була високою і головне – не могли встановити діагноз. Як потім з’ясувалося, у мене було запалення мозкових оболонок. Тоді мені головний лікар сказав: «Ой, Ваню, жити будеш, але грати у футбол – ні!» Але й року не минуло, а я вже був у складі ужгородців.

– А як потрапили в донецький «Шахтар»?

– Випадково, і дуже шкодую, що ві­діграв там тільки першу половину сезону. Тренер «Шахтаря» запросив мене у Донецьк. Я після хвороби трохи вагався, але дав згоду, тим паче, що пообіцяли хорошу винагороду після успішного завершення сезону. Але після першого кола я залишив табір команди. А вони ж у тому році здобули Кубок СРСР. В окремих футбольних довідниках я є у списку тих, хто став володарем Кубка СРСР. Я справді відіграв кілька серйозних матчів, але тільки через те, що залишив команду, мене на­віть не внесли до списку на отримання звання «Май­­стер спорту СРСР»...

– Кілька слів про львів­ський пе­ріод.

– У 1963 році рішенням Федерації футболу СРСР була створена друга група класу «А», яка мала бути проміжною між класом  «Б», де грала й ужгородська команда «Верховина», і вищою лігою, де  було виділено місце і для Львова. На базі «Львівсільмашу», який вже не зміг утримувати футбольну команду, була створена нова, яку назвали «Карпати». Першими її гравцями стали й кілька закарпатців: Ернест Юст, Йосип Фалес, Юрій Сусла, Дюла Баканчош. Ернест  Юст був і другим тренером, а головним – О. Жуков. Дебютували ми непогано, навіть певний час очолювали турнірну таблицю. Але фінішували лише сьомими.

– Чи були моменти, коли ви себе найбільш картали?

– Не те слово. Тижнями соромно було дивитися партнерам, тренерам, а найбільше знайомим уболівальникам в очі. Це був календарний матч на ново­збудованому львівському стадіоні «Друж­ба» (тепер «Україна». – Авт.) між місцевими «Карпатами» та вільнюським «Жальгірісом», який відбувся 18 серпня 1963 року. Матч підходив до  завершення, а на табло – нулі. На 80-й хвилині Р. Юшка обійшов лівого крайнього захисника нашого земляка Й. Фалеса й переадресував м’яч на Василюса, якому нічого не залишалося робити, як відкрити рахунок. Ми намагалися будь-що зрівняти результат. І ось за чотири хвилини до завершення гри у ворота прибалтійців призначається одинадцятиметровий удар. Я й досі не збагну, як я, капітан команди, не забив гол. У той момент я ладен був, як кажуть, провалитися крізь землю.

– Що спонукало маститого футболіста у 32 роки ще відіграти бодай один футбольний сезон за команду майстрів? 

– Я б ніколи не погодився виступати за професійну команду в такі роки, якщо б, скажімо, знав, що можу зіпсувати «малюнок» гри. Але головний тренер Михайло Михалина, який працював тренером у чернівецькій «Буковині», переконав мене, що я йому потрібний, бо бракує досвідченого форварда, котрий би вмів не тільки забивати, але й молодим гравцям підказати  безпосередньо на полі, як діяти в тій  чи іншій ситуації. Отож у  команді  Михайла  Михайловича я більше  був своєрідним диригентом, аніж грізним бомбардиром. До того ж у той час за чернівчан виступали ще двоє закарпатців, зокрема мс СРСР Арпад  Шандор та молодий і перспективний стопер, талант якого роз­крився у львівських «Карпатах», – Федір Чорба.

– Чим полюбляєте займатися у вільний час?

– Ліс, гриби.

Іван Диковець живе в Ужгороді. Сам. Нещодавно пішла із життя наймиліша людина, з котрою він пройшов довгу й щасливу життєву стежину – дружина Марія. Обоє любили гуляти набережною Ужа й милуватися лебедями і цвітом сакури. Не стало чомусь вірних лебедів, як й Іванової Лебідки...

Ветерани закарпатського футболу разом із гравцями і тренерами нинішнього покоління команди, щирі вболівальники, керівництво ФФЗ  і увесь колектив ФК «Говерла» вітають ювіляра та щиро бажають йому міцного здоров’я, матеріального достатку і всіляких житейських гараздів.

Розмовляв із ювіляром  Василь Гаджега.

Теги: Іван Диковець, футбол

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати