В Ужгороді вийшла одна з найтовстіших книжок за всю історію закарпатського книгодрукування

Автор народився 1939 року у східній Польщі, у 1947-му його родину депортовано  до Волині. Закінчив львівський журфак, після чого працював у «Закарпатській правді» і видавництві «Карпати». Родина переїхала 1990 року до США, аби зробити доньці унікальну операцію на серці. Там і залишилися жити, але зберегли наше громадянство, регулярно навідуються до Ужгорода. За океаном П.Часто спершу жив з прина­гідних заробітків. 1992 року повернувся у журналістику, писав передовиці для нью-йоркського тижневика «Національна трибуна» (до 2008 р.), 10 років редагував місячники «Вісник Організації Оборони Чотирьох Свобод України», «Самопоміч». Та найбільше довелося працювати у газеті «Свобода», куди прийшов 1993 року, а згодом очолив її. 

52 розділи книжки містять «пунктирну» історії газети. Багато розділів могло б вийти як окремі брошури, деякі могли б скластися навіть у цілком солідні книжки, тож рецензоване видання по суті є цілою бібліотекою. Але автор  все-таки вирішив оприлюднити її такою монолітною великою формою. Спонсорами видання книжки і її розповсюдження в Україні виступили федеральні кредитні кооперативи «Самопоміч» (Нью-Йорк) і «Сума» (Йонкерс). Великою мірою книжка вийшла загальнородинним проектом. Оформила її авторова донька Еріка Слуцька, завдяки якій кожний розділ починається колажем із використанням відповідних газетних номерів. Технічне редагування і комп’ютерний дизайн здійснив її чоловік Степан Слуцький.   

У книзі сотні імен і тисячі цитат. Навіть фахові історики відкриють тут багато несподіваного для себе.  Відчутно, що автор з різноманітних причин наступає на горло власній пісні. В тому числі і з суто технічних: книжка розрослася до гігантських розмірів, а кінця-краю все ще не видно. Тому 52-й розділ зветься «Незоране поле вартих уваги тем». Автор підкреслює, що всі матеріали «Свободи» ледве чи вмістилися б у 300 томів. За нашими підрахунками, за 120 років вийшло майже 23 тисячі чисел (на жаль, «Свобода» не має наскрізної нумерації, тож доводиться рахувати). 1996 року Центр вивчення української імміграції Уні­верситету Мін­не­соти почав видавати бібліо­графічний покажчик «Свободи», вийшло чотири томи, де розписано всі випуски до 1918 року включно. Кінця ж подібній роботі поки ще не видно. На щастя, геть усі числа газети вже оцифровано і виставлено в Інтернеті у вільний доступ (за винятком чисел поточного року, з яких показується тільки перша сторінка, решту можна дивитися по передплаті, але після 1 січня кожного нового року і вони надходять у вільний доступ). Тож за бажання всякий дослідник у будь-якій точці світу може скласти свій список вартих уваги тем і запитань, від­повіді на які містяться у гігантському Інтернет-архіві «Свободи».     

П.Часто також створив галерею своїх попередників, подаючи нариси про 21 головного редактора, а також про журналістів останніх десятиліть. Із жалем говорить автор про те, що не вдалося висвітлити – його чи не більше, ніж того, про що написано. Це, зокрема, і внутрішня редакційна кухня у різні десятиліття, яка була б максимально повчальною для  сучасних українських журналістів. Насамкінець розділ містить болісні роздуми про збереження національної культури україн­ською діаспорою, про її перспективи. «Все ж не годиться закінчувати книжку, – оговтується автор, – ...трикрапкою». Тому й завершує скупою, але позитивною оцінкою власної газети, яка не була безпомильною, бо творили її живі люди, але вона завжди перебувала і продовжує перебувати у пошуку вічної правди.   

Автор працював у рідкісному жанрі ідеологічної історії (історії ідеологій). Тому книжка читається як захоплюючий роман ідей. Водночас це і серйозне дослідження з історії української журналістики, яке стане у нагоді при викладанні спецкурсу «Преса української діаспори», що читається більш як на 30 журналістських відділеннях України, тим більше, що ніякого підручника з цього курсу поки немає. Дана ж книжка показує, що пропонована навчальна дисципліна аж ніяк не надумана. Писати є про що, це не тільки читабельно, а й повчально, корисно для наших сучасників. Книжка аж ніяк не ставить крапки над і (а у долі газети – і поготів), немає там і пафосних знаків оклику, зате дуже багато пунктуації, котра спонукає до роздумів – тире, двокрапок і особливо зна­ків запитання. Останні взагалі домінують в емоційній тканині тексту, провокуючи тим змістовний діалог із зацікавленим читачем, запрошуючи до нього.    

Сергій ФЕДАКА для «ФЕСТу»

Теги: Часто, книга, видавництво

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати