Автор народився 1939 року у східній Польщі, у 1947-му його родину депортовано до Волині. Закінчив львівський журфак, після чого працював у «Закарпатській правді» і видавництві «Карпати». Родина переїхала 1990 року до США, аби зробити доньці унікальну операцію на серці. Там і залишилися жити, але зберегли наше громадянство, регулярно навідуються до Ужгорода. За океаном П.Часто спершу жив з принагідних заробітків. 1992 року повернувся у журналістику, писав передовиці для нью-йоркського тижневика «Національна трибуна» (до 2008 р.), 10 років редагував місячники «Вісник Організації Оборони Чотирьох Свобод України», «Самопоміч». Та найбільше довелося працювати у газеті «Свобода», куди прийшов 1993 року, а згодом очолив її.
52 розділи книжки містять «пунктирну» історії газети. Багато розділів могло б вийти як окремі брошури, деякі могли б скластися навіть у цілком солідні книжки, тож рецензоване видання по суті є цілою бібліотекою. Але автор все-таки вирішив оприлюднити її такою монолітною великою формою. Спонсорами видання книжки і її розповсюдження в Україні виступили федеральні кредитні кооперативи «Самопоміч» (Нью-Йорк) і «Сума» (Йонкерс). Великою мірою книжка вийшла загальнородинним проектом. Оформила її авторова донька Еріка Слуцька, завдяки якій кожний розділ починається колажем із використанням відповідних газетних номерів. Технічне редагування і комп’ютерний дизайн здійснив її чоловік Степан Слуцький.
У книзі сотні імен і тисячі цитат. Навіть фахові історики відкриють тут багато несподіваного для себе. Відчутно, що автор з різноманітних причин наступає на горло власній пісні. В тому числі і з суто технічних: книжка розрослася до гігантських розмірів, а кінця-краю все ще не видно. Тому 52-й розділ зветься «Незоране поле вартих уваги тем». Автор підкреслює, що всі матеріали «Свободи» ледве чи вмістилися б у 300 томів. За нашими підрахунками, за 120 років вийшло майже 23 тисячі чисел (на жаль, «Свобода» не має наскрізної нумерації, тож доводиться рахувати). 1996 року Центр вивчення української імміграції Університету Міннесоти почав видавати бібліографічний покажчик «Свободи», вийшло чотири томи, де розписано всі випуски до 1918 року включно. Кінця ж подібній роботі поки ще не видно. На щастя, геть усі числа газети вже оцифровано і виставлено в Інтернеті у вільний доступ (за винятком чисел поточного року, з яких показується тільки перша сторінка, решту можна дивитися по передплаті, але після 1 січня кожного нового року і вони надходять у вільний доступ). Тож за бажання всякий дослідник у будь-якій точці світу може скласти свій список вартих уваги тем і запитань, відповіді на які містяться у гігантському Інтернет-архіві «Свободи».
П.Часто також створив галерею своїх попередників, подаючи нариси про 21 головного редактора, а також про журналістів останніх десятиліть. Із жалем говорить автор про те, що не вдалося висвітлити – його чи не більше, ніж того, про що написано. Це, зокрема, і внутрішня редакційна кухня у різні десятиліття, яка була б максимально повчальною для сучасних українських журналістів. Насамкінець розділ містить болісні роздуми про збереження національної культури українською діаспорою, про її перспективи. «Все ж не годиться закінчувати книжку, – оговтується автор, – ...трикрапкою». Тому й завершує скупою, але позитивною оцінкою власної газети, яка не була безпомильною, бо творили її живі люди, але вона завжди перебувала і продовжує перебувати у пошуку вічної правди.
Автор працював у рідкісному жанрі ідеологічної історії (історії ідеологій). Тому книжка читається як захоплюючий роман ідей. Водночас це і серйозне дослідження з історії української журналістики, яке стане у нагоді при викладанні спецкурсу «Преса української діаспори», що читається більш як на 30 журналістських відділеннях України, тим більше, що ніякого підручника з цього курсу поки немає. Дана ж книжка показує, що пропонована навчальна дисципліна аж ніяк не надумана. Писати є про що, це не тільки читабельно, а й повчально, корисно для наших сучасників. Книжка аж ніяк не ставить крапки над і (а у долі газети – і поготів), немає там і пафосних знаків оклику, зате дуже багато пунктуації, котра спонукає до роздумів – тире, двокрапок і особливо знаків запитання. Останні взагалі домінують в емоційній тканині тексту, провокуючи тим змістовний діалог із зацікавленим читачем, запрошуючи до нього.
Сергій ФЕДАКА для «ФЕСТу»