Не втечеш і не сховаєшся

Більшість людей схильні вірити, що фізична смерть – це не кінець. Переважно ми переконані, що «там» буде ще щось, що смерть – це ще не титри «The End» укінці нашого фільму-життя, а за ними обов’язково слідуватиме продовження. Якась наступна серія. Така віра – природна необхідність людини, – стверджують психологи. Саме на неї спираються практично всі релігії та вірування. Нам потрібно знати напевне, що не зникнемо безслідно. Що нас чекає ще щось, окрім поховальної процесії та клаптика землі на старенькому кладовищі.

Напередодні 1 листопада – дня, коли більшість закарпатців поминають своїх померлих, «Замок» вирішив глибше дослідити цю тему з різних точок зору: релігійної, психологічної, астрологічної.

Священиків і прихожан ховають головами в різні боки…

Протоієрей Мукачівської греко-католицької єпархії отець Владислав Ігнатишин розповідає про традицію поминання померлих на Закарпатті: «Поминання померлих 1 листопада у нашому краї є своєрідною особливістю, традицією, яка не характерна для всієї України. Сюди люди приїжджають подивитися на всі ці запалені свічки на вечірніх кладовищах. Коріння вшанування померлих саме в цей час походить із західної традиції, зокрема зі староанглійської. Це такий собі християнський хеловін».

«Але потрібно розуміти важливу річ. Часто люди використовують різноманітну атрибутику, але не завжди розуміють її суть. Запалені свічки – це символ віри у життя, у те, що душі наших упокоєних – живі. Так само квіти. Чому ми їх ставимо? У цьому теж є певна символіка, про яку забуваємо. Адже головна нев’януча квітка – це наша молитва, а не хризантема. Також невід’ємним атрибутом у нас вважається хрест на могилі, але не тільки як символ християнства. Люди часто не замислюються, чому саме хрест ставиться біля голови небіжчика. На іконі, де зображено Христа, також можна побачити череп біля його ніг. Це череп Адама. Біблія гласить, що Христос був розіп’ятий на тому місці, де був похований Адам. І таким чином кров Ісуса, яка стікала на цей череп, омила гріх Адама. Тож, згідно із християнською традицією, ставлячи хрест на могилі, ми тим самим просимо Спасителя омити гріхи померлих.

Усіх небіжчиків ховають лицем в один бік, а священиків – у протилежний. Це робиться не випадково. Такий спосіб поховання – ще одне свідчення нашої віри у воскресіння, у друге пришестя Христа. Адже коли Спаситель прийде, то всі, хто воскресне, мають бути повернуті до нього обличчям, а священики, як люди, які проповідують слово Боже, – навпаки, до людей. У цьому теж закладена певна символічність: священик має бачити, як він проповідував, скільки його вірників воскресло. Тобто, скільки людей повірило у те, що він говорив», – пояснює отець Владислав.

«Смерть – такий феномен, таке явище, яке ми всі намагаємося віддалити від себе. І це правильно, тому що людина покликана до життя, й ніхто з нас не хоче помирати. Проте, для того, аби зрозуміти краще смерть, не потрібно віддаляти від осмислення саму тему смерті.

Таке намагання не думати про смерть – із нашого недавнього минулого. Ми є спадкоємцями проблемного ставлення до цього явища. У радянські часи людина мала просто «відключитися», «відімкнутися» і все. Ідеологія не передбачала загробного життя. Людина відходила в нікуди. А потім, як казали, «він (чи вона) буде вічно жити в наших серцях». Але наскільки недовговічною є людська пам’ять, можна переконатися хоча б із доглянутості старих могил. Через деякий час про померлих просто забувають. Але ми в храмах співаємо «вічная пам’ять». Вона є тільки у Бога і продовжуватиметься у вічності», – розкриває релігійну точку зору о. Владислав Ігнатишин.

Що ж до поховання, то, каже священик, не варто розглядати цю подію як щось виключно трагічне. Це своєрідний «празник». Празник переходу із цього життя у життя вічне. Тому, пояснює, під час відправлення можна почути дуже багато мажорних тонів. Це урочистість.

Так само урочисто і без надмірних побивань прощаються із покійниками представники релігійних течій, в основі яких закладено вірування про реінкарнацію людської душі, тобто постійне переродження у нових формах. Для цих людей смерть – лише одна зі сходинок на шляху вічного процесу наближення до Абсолюту, пізнання істини.

Бізнес на почутті сорому

Дещо відмінні від релігійних погляди на тему смерті та поминання померлих у психотерапевтів. До висвітлення цього питання вони підходять більш раціонально, намагаючись пояснити такі явища та їх сприйняття людиною з точки зору психології. Так, ужгородський психотерапевт та гештальт-терапевт Валерія Васьковська вважає: «День пам’яті померлих – це в нас уже більше просто день у календарі, така собі традиція, певний ритуал. Смерть близької людини – це завжди дуже травмуюча ситуація у житті. І якщо на будь-яку іншу подію кожен із нас може відреагувати по-різному, виробити різне ставлення до неї, то смерть практично всі сприймають негативно. Реакція дуже гостра. Проте, якщо людина (як кажуть психологи) «проживає» втрату близької людини, тобто проходить усі необхідні стадії оплакування, то цей процес триває близько 1,5 року. Згодом інтенсивність переживання втрати зменшується, стає терпимою. Людина може вже спокійно згадувати померлого, переглядати фото, розповідати іншим про нього тощо».

Однак, якщо людина не «проживає» втрати, як зазначає Валерія Васьковська, не відпускає в думках померлого (через почуття образи, провини чи занадто сильну любов), то ритуал відвідання могили якраз полегшує біль. «Чим більше туди ходимо, тим легше «проживати»: поплакати, попросити вибачення, подякувати, усвідомити втрату тощо. Із живими людьми будь-який проблемний момент у стосунках можна «проговорити». Із померлими стосунків не з’ясуєш. Ось тому таке відвідування могил є важливим, так легше сприйняти той факт, що людини більше немає. Частота таких відвідувань залежить від того, наскільки інтенсивно наразі переживається втрата», – підкреслює психотерапевт.

Пані Валерія також не надто позитивно сприймає масові урочистості 1 листопада. «Особисто я проти того, щоб був конкретно визначений день, коли потрібно приходити до своїх близьких на могили. Це має бути душевний порив, внутрішнє бажання. Так само, як і певні атрибути на кладовищах. Хтось, наприклад, із відчуття провини ставить своїм рідним пам’ятники, які вражають грандіозною помпезністю (наочних прикладів можна знайти чимало на будь-якому цвинтарі). Проте, заради справедливості слід зазначити, те ж саме може робитися і від величезної поваги до покійного. У будь-якому разі подібні речі є свідченням певного ставлення людини до небіжчика».

«Мені не подобається, що зараз оцей ритуал поминання поставлений на комерційну основу. Варто подивитися, скільки перед 1 листопада продається вінків, букетів, свічок. Це ціла індустрія. І, що найгірше, вона паразитує на такому почутті, як сором. «Соромно не піти на кладовище», «соромно не покласти вінка», «соромно не прибрати» і так далі. Тобто люди масово йдуть до померлих родичів не тому, що справді у них виникло внутрішнє бажання їх провідати, а тому, що «так треба», – каже пані Валерія.

Від страху смерті рятують… екстрим  та діти

Психотерапевт, розвиваючи філософський підтекст теми смерті, наголошує: «Можу сказати як практик: смерті бояться усі. Проте кожен по-різному цей страх проявляє. У людини є кілька способів захисту від такого почуття. До найбільш поширених, зокрема, належить так зване «знецінення» поняття смерті. Це може проявлятися багатьма різними способами. Наприклад, людина себе переконує, що смерть – це ще не кінець, це лише проміжковий етап, або ж запевняє себе, що це щось дуже далеке і нереальне і стосується інших, але не її особисто, часто сміючись зі смерті. У цьому плані також можна згадати про релігію, хоча це вже окрема тема.

2-ий спосіб подолання страху – намагання увіковічнити себе у чомусь. Виникають думки, що потрібно створити щось геніальне: картину, книгу, фільм, що дозволить пам’ятати про мене наступним поколінням.

3-ій спосіб дуже природний: народити багато дітей і таким чином продовжити своє існування, своє життя в них.

4-ий спосіб подолання такого страху – захоплення різноманітними видами екстриму. Таким чином, свідомо заганяючи себе у певні небезпечні ситуації, коли у нас є розуміння, що життя можна втратити у будь-який момент, долаючи перешкоди, пересилюючи себе і свої фобії, відчуваємо полегшення і задоволення, які дозволяють спокійніше ставитися до страху смерті», – пояснює психотерапевт.

Дехто ж, аби заспокоїти себе, мовляв, смерть ще далеко, звертається за таким підтвердженням до різноманітних парапсихологів, ворожок та астрологів. В останніх, так би мовити, найбільш науковий підхід до подіб­них перед­рікань. Складаючи точні індивідуальні гороскопи, стверджують астрологи, можна передбачити якщо й не точну дату смерті людини, то, принаймні, період життя та обставини, за яких вона найвірогідніше може настати. «У деяких людей, як кажуть, на роду написано померти передчасно, трагічно якось. І це вже складне етичне питання для астролога – казати про таку серйозну можливість чи ні. Адже не завжди людина адекватно реагує на подібну звістку і не завжди в її силах щось виправити, навіть знаючи про небезпеки», – каже пані Світлана, ужгородка, яка вже кілька років займається вив­ченням астрології. Однак, як стверджує народна мудрість, «від смерті не втечеш». Тож, єдине, що залишається – це навчитися не боятися смерті, а говорити про неї відверто й спокійно, як про природній і невідворотній етап буття.

10 фактів про смерть

1. Практика поховання мертвих почалася ще 350 000 років тому. Свідчення тому – яма, глибиною 14 метрів, в Іспанії, заповнена 27 скам’янілостями гомінідів (різновид Homo heidelbergensis). Можливо, це предки неандертальців і сучасних людей.

2. В англійській мові існує близько 200 евфемізмів слова «вмирати». Наприклад, «бути в грудях Абрама» («to be in Abraham’s bosom»), «лише додай личинок» («just add maggots»), «спати з тритрубками» («sleep with the Tribbles»).

3. Жоден американець не помер від старості з 1951 року.

4. Шведська компанія Promessa заморожуватиме тіла в рідкому азоті, дробитиме їх, а отриманий порошок поміщатиме в кукурудзяну труну. Шведи стверджують, що з такими «екологічними похоронами» тіло розкладеться протягом 6-12 місяців.

5. Послідовники Заратустри з Індії залишають тіла мертвих на землі для поїдання стерв’ятниками.

6. На Мадагаскарі сім’ї відкопують кістки померлих рідних і виставляють їх напоказ у селі на церемонії, яка носить назву Famadihana. Останки обертають новим саваном і повторно ховають. Старий саван дається подружній бездітній парі, щоб накрити їхнє ложе.

7. Під час залізничного розширення в Єгипті у ХІХ столітті будівельні компанії розкопували мумії і використовували їх як пальне для локомотивів.

8. У 1907 році массачусетський доктор проводив дослід зі спеціально розробленим смертним ложем і повідомив, що вага людського тіла зменшується на 21 грам після смерті.

 9. 80 % американців вмирають у лікарні.

10. Підраховано, що, відколи виникло людство, померло 100 мільярдів осіб.