«Прозріння»

То що, не знав, що так тобі і треба, що ти доскакався? І дійсно, ну для чого тобі то треба? Тебе що просять? Для чого ти скачеш і скачеш? Щоб людей нервувати та смішити? То вони нервують і сміються давно. Кому тут по-справжньому потрібен твій грім з неба, дощ, сніг, спека...? Закрий вже ті двері (з того чи іншого боку), вже й вуха продуло, і очі сльозяться. Як ти не розумієш, - потрібна кімнатна температура, глянцеві журнали, паперові іконки, квиток на автобус до Почаєва і добрий байкар, що приємно поколює китайськими голками з телевізора. А всьому іншому ми таку фізіономію скрутимо, таким безпробудним скепсисом, такою нудьгою з переповнених шматтям і скелетами шаф, карієсом зруйнованих пащ задишемо, що воно не витримає і вмре... через три дні. Ми - "малая земля", і нічого тут поза сезоном витоптувати наші цитруси і банани щастя. А ось коли з "великої землі" чергова новина прийде, ми її зустрінемо, зобразивши наївність, захват, романтичну схвильованість, опрацюємо, виведемо на місцеві зрозумілі символи і знаки (Матриця. Перезавантаження)... і знову заживемо тихо і стабільно. Ось наше місцеве ноу-хау, ось наша віками напрацьована мудрість, наша зброя, наша імунна стратегія. А ти її підсаджувати!? Гори ж, машино!

А зорі, вони тому й світять, що нас не бачать. Вони холодні і далекі, а ми теплі і свої. Нехай собі світять. Ми про них пісню замовимо по місцевому телебаченню.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати