Протестний рух на Виноградівщині

20 років тому у Виноградові в жовтні місяці відбулося голодування вчителів через невиплату зарплати. Борг на жовтень місяць тоді сягав півроку. Перед тим відбулися страйки в різних школах району.  Найбільш активними і послідовними у боротьбі проявилися міські школи, Королівська №1 (Щурова №2 в протестах участі не брала), Олешницька… Більшість шкіл зайняли очікувальну позицію. Але шляхом тиску і залякування протестний рух вдалося збити.  Тоді почався новий етап.

Ініціатором голодування став колектив невеличкої дев’ятирічки із села Холмовець. Ваш покірний слуга тоді там працював вчителем світової літератури та української мови і паралельно очолив у тому році профспілковий комітет. Голодування протривало 5 днів. Участь взяло 5 вчителів. Три вчителі із Холмовця – Володимир Мочарник, Михайло Пахалюк та Іван Молнар і дві вчительки з Олешника – Магдалина Любка та Анна Кречан. Результатом голодування стало повне задоволення вимог голодуючих, яких активно підтримали вчителі більшості шкіл району, розпочавши загальнорайонний страйк, до якого приєдналися майже всі колективи, а також цілодобовою присутністю на площі перед районною адміністрацією, де розмістилися п’ятеро голодуючих. Результатом протесту вчителів Виноградівщини стала повна виплата заборгованості, причому на вимогу голодуючих гроші в останню чергу були виплачені тим колективам, які не підтримали протест.   

Наступна протестна акція відбулася у 1998 році. І знову причиною став багатомісячний борг по зарплаті. І знову відбулося голодування. В голодуванні на цей раз взяли участьредактор газети «Чорна Гора» Віктор Черепанін, працівник місцевої пошти Каналош  та вчитель Василь Галас, який паралельно працював у газеті «Чорна Гора». Потрібно сказати, що голодуванню передував загальнорайонний страйк вчителів, до організації якого я долучився як голова страйкому. Страйк підтримали майже всі школи району. Також відбувалося багатоденне пікетування вчителями будівлі районної влади. Але результатів це не принесло.  І тоді було оголошено голодування. Воно проходило у важких умовах, позаяк сама акція почалася наприкінці листопада і протривала цілих 13 діб. Було холодно, влада вела себе набагато жорсткіше. Намет голодуючих так само був розміщений на площі, так само підтримували вчителі. І цього разу вдалося досягнути виконання вимог. Вся заборгованість була виплачена. В тому ж році  на виборах до обласної ради було обрано колишнього редактора газети «Чорна Гора» Віктора Черепаніна, за якого проголосувала переважна більшість виборців.

Хвилювання вчителів відбулися і в наступному 1999 році, але вже без гострого протистояння, відповідно і без результатів. Етап освітянських протестів на цьому завершився, позаяк зникла сама причина. Зарплати стали платити регулярно. Більше того, бюджет освіти в подальші роки набагато випереджував бюджет медичної сфери, яка так само потерпала від невиплат, як і освітня галузь, однак лікарі на протест так і не зважилися.  

У наступні роки  прояви здорової і адекватної реакції мешканців Виноградівщини на навколишні події перемістилися в політичну сферу. На виборах до парламенту у 2002 році більшість виноградівців віддала свої голоси за «Нашу Україну». Це при тому, що на Виноградівщині, як і по всьому Закарпаттю, широко розгорнула свою діяльність антиукраїнська партія СДПУ (о), а проект “ЗаЄДУ” активно проштовхував медведчуківський «губернатор» Москаль. Жодним чином не применшуючи настрої виноградівців, все ж  слід зазначити, що у Виноградові тоді сформувалися два політичні центри. Один очолював Михайло Довжанин (голова райради), який у той час більше схилявся до «Нашої України», а другий – Василь Якоб (голова райдержадміністрації), який працював на Москаля. А еліта, як відомо,  не так агітує, як купує та рахує.

Однак апогеєм українського проєвропейського вектора на Виноградівщині став 2004 рік. Вибори президента України в 2004 році значно відрізнялися від виборів 2002 року. Та й всіх інших  виборів, які за нового часу проводилися в Україні. І тут важливу роль зіграла двоцентричність. Екс - «губернатор» Закарпаття Віктор Балога, з його повстанням проти Медведчука (якого він, як то кажуть, привів в область), з його департизацією органів місцевої влади, що привело до призначення Москаля в 2001 році, знамениті мукачівські вибори (2004), які стали передвісниками майданівських подій, і жорсткий виконавець  волі СДПУ (о), голова обласної організації цієї політичної сили Іван Різак. У Виноградові – Довжанин і Федоранич. Але вже в набагато менш непримиримій формі, ніж з Якобом. Втрутився особистісний фактор – Довжанин з Федораничем товаришував, а з Якобом ворогував. Але тут проявився ще один центрик впливу – вчитель музики Олег Любімов, який відтіснив друга Довжанина Продана, що очолював «Нашу Україну» в районі, і став головою  виборчого штабу кандидата Ющенка.  

«Губернатор» Різак, новий медведчуківський ставленик, все робив для того, щоб заглибити область у пітьму безнадії і безальтернативності. Всі сили були кинуті на те, щоб закарпатці обрали Януковича. Адміністративний тиск, залякування всіх і вся, особливо керівників установ та підприємств. ЗМІ в єдиному пориві друкували, як в часи Радянського Союзу, хвалебні статті та протоколи зборів колективів підприємств, шкіл та медичних закладів, які під загрозою звільнення одноголосно висловлювалися за кандидатуру Януковича. На Виноградівщині провідником медведчуківсько-різаківської політики став голова райдержадміністрації Павло Федоранич та районний очільник партії СДПУ (о) Розенталь. Редактор «Новин Виноградівщини» Мальвіна Савинець, якій не заважало головування в організації ім. української патріотки  Олени Таліги,  з натхненням слідувала вказівкам Різака-Федоранича  щодо інформаційної  політики.

Але виноградівці в переважній своїй більшості відкинули такого роду політичний диктат. Невдоволення росло не тільки в середовищі працівників державних та   бюджетних установ, але і в середовищі підприємців, депутатів… А коли піднявся Майдан у Києві, то і взагалі почалася небачена ейфорія. Навіть діти в садках і школах вигукували помаранчеві лозунги і розмахували жовтогарячими стрічками

Революція перемогла. В результаті був обраний помаранчевий президент і помаранчевий уряд. Світ, демократичний, цивілізований світ оцінив революційний запал Українського народу, його безкомпромісність у питанні вибору ясного цивілізованого шляху, нетерпимість до фальсифікацій, бандитизму, корупції. Перед нами відкрилися двері  можливостей, вікна нестримного сонячного оптимізму пролили на нас свою енергію, розпочався час великих очікувань: кроків «на зустріч людям», на зустріч Європі, на зустріч декриміналізації під назвою «бандити сидітимуть в тюрмах», час реформ і сподівань на краще. Сподівань не безпідставних, адже все було в руках.

Як відомо, очікуваного  не сталося. Ще рік - два ми поспостерігали битву жіночого і не дуже чоловічого початку (підтруєного діоксином) у помаранчевому таборі, захопилися Меморандумом, коаліціядою, супердемократичним призначенням на посаду Прем’єр - міністра  України явного бандита Януковича… І розчарувалися. Розчарувалися глибоко, до депресії, до втрати сил і надій. Тільки зараз, з  дистанції часу  і висоти досвіду, можна зрозуміти, що та депресія мала кілька складових і причин.

Перша: Наша НАЇВНІСТЬ і нездатність тверезо оцінювати ситуацію, і звідси – діяти. Про це багато говорилося і писалося, напишемо ще раз. Ми думали, що Майдану достатньо. Що тепер ті, які так гарно говорили з нами зі сцени, підуть і все для нас зроблять. Адже вони так гарно обіцяли.

Друга: НЕПРОНИКЛИВІСТЬ. Вони всі там на сцені, під тими прожекторами, від тої емоційної хвилі, яка піднялася від сяючих облич сотні тисяч українців на Майдані,  вкінець розчулилися і наговорили багато зайвого. Вони не те що не збиралися, вони не готові були робити ті зміни і ті реформи, про які так гарно говорили і обіцяли. Їхня справжня мотивація зовсім інша, її відображає Конча-Заспа, мільйони недавно задекларованої готівки, нерухомості, схеми і т. д. Це ж люди цинічні, затяті, іншого складу, іншого виховання, філософії, іншого кола спілкування. Взагалі іншого життя. Вони тільки схожі на українців. Майже всі вони вихідці з комсомолу, КДБ чи  криміналу.

Третя: ТЕХНОЛОГІЯ. Ота розчарованість, то вітрило нашого безсилля, в якеий почали чимдуж  дути всі вороги нашого гідного ЖИТТЯ. Необхідно було посіяти недовіру і зневіру між нами, щоб більше не було тієї української ХВИЛІ, яка змітає на своєму шляху все темне і загрожує ворогам і недоброзичливцям як всередині, так і зовні досягти своєї стратегічної мети – поневолення українського НАРОДУ. Пам’ятаєте як говорили хитро, із запалом, ніби на нашій стороні? Хто говорив? А що мало було кому говорити? Ну, був Майдан, і щось те ся добили? Іще гірше, ніж було. Гірше, звичайно, не стало, але це було зовсім не те, що чекали українці.

А що ж відбувалося у Виноградові? Те ж саме, що і по всій Україні, тільки з місцевою специфікою. Поступово разом з розчарованістю зникла всяка моральна установка. Вже через п’ять років після Помаранчевої революції, коли переважна  більшість виноградівців  (з найбільшим процентом в області) віддали свої голоси за Ющенка, ми вийшли в лідери на Закарпатті за голосами, відданими за Януковича і «Партію регіонів». А за Майданом 2013-14 років Виноградівщина спостерігала в більшості своїй понуро, з недовірою, навіть із острахом. Що з нами сталося за ці п’ять-десять  років?

Цьому, на наш погляд, є кілька причин.

Причина №1. Місцеві «еліти» повністю визначилися. Які «еліти»? Ті, що не була люстровані після 1991 року. Це була, звичайно ж, стратегічна, коренева помилка, яка стала міною і каталізатором всіх деструктивних, антидержавних, антинаціональних процесів у країні. Практично ця помилка і привела до війни. Бо окрім найкращої економічної бази, науково-технічних кадрів, чорноземів, промисловості на 1991 рік Україна мала найпотужнішу  бюрократичну систему та агентурну мережу колишніх кадебістів та агентів різних органів, які залишилася нам у спадок від СРСР. Нікого Росія так не пеленала, як Україну. До 2004 року все ще була надія (чи загроза), що Україна таки стане нормальною державою. Самостійною, економічно стабільною, а головне – почне діяти закон. Або як в народі говорили – «наведуть порядок». Тому крали з оглядкою, без розмаху, щоб не потрапити в халепу. Спали не спокійно. Дітей вчили по лінії юриспруденції, а потім пристроїли кого в суд, кого в прокуратуру, СБУ… Щоб берегли, що нянько з мамков накрали. Так, у Довжанина, колишнього голови райради, син суддя, у Полички, колишнього головного лікаря (близького цімбора) – прокурор, у Дворніченка, колишнього головного судді (теж близького цімбора), теж в прокуратурі… Тому  заклик помаранчевих «бандити сидітимуть в тюрмах» був цілком зрозумілим, його підтримали майже всі, бо тих відчайдухів, які крали мільйонами, було не так багато, всі їх знали і чекали справедливої кари. Після того, як бандити не те що в тюрми не сіли, а почали активно повертати собі країну, стало зрозуміло, що можна все… Але в системі, зберігаючи певні неписані правила (поняття). Так у нас не стало влади, органів правопорядку, суду, митниці і всього іншого, включаючи медицину, освіту, культуру… Більше того, не стало держави, вона перетворилася у фейк, або у засіб безконтрольного збагачення для всіх без виключення: хто у владі, хто в опозиції, тих, хто на горах, чи горбочках. Найменша можливість впливати чи вирішувати – монетизувалася. Це від дільничного інспектора і голови села до президента. Щодо виноградівської, та й загальнозакарпатської специфіки – в лідери, звичайно ж,  вирвалися контрабандисти. Ось, де головні заробітки. Такі гроші й не снилися місцевим князькам і бюрократам комуністичної доби, які «крихти» відбивали з бюджету та землі.  Звичайно ж, не тільки це. Бандити і контрабандисти стали системоутворюючими елементами. Тому всі колишні разом з нащадками до них прилипли. По-перше – потужне джерело, яке годувало, захищало, спонсорувало, мало за вчителів і наставників. Організаторські можливості «старої гвардії» використовувалися і використовуються по повній, особливо на виборах.    По-друге, є на кого  опертися. Комуністичної партії нема, а ці в разі чого по-своєму проблему вирішать – чи наїдуть, чи куплять – неважливо, аби безпечно, аби в системі. Тому рильце місцевої еліти за ці десять років обросло таким пушком, що Майдан у Києві у 2013-14 роках викликав мало не істерику. Тому й кинулися переписувати майно на дружин і родичів, тому справжнім виноградівським Майданом стала не та купка, яка збиралася кожної неділі, організована маловідомими, маловиразними, а головне, маловпливовими персонажами. А майдан, який зібрався в кінці лютого 2014 року на захист міського голови регіонала Бочкая – символу виноградівської корупції. Майдан, який зібрав страх. Ось де була емоція, де панували пристрасті, ось коли  відбувся справжній виноградівський майдан, де захищали зовсім не гідність, а роками незаконно нажите майно – право красти.

До правди потрібно зазначити, що причиною бочкаймайдана стала легендарна сесія Виноградівської районної ради, яка відбулася відразу після розстрілу в Києві Небесної Сотні і стала апогеєм справжніх революційних  настроїв виноградівців.  Тоді своїх крісел позбулися голова райдержадміністрації Михайло Кочіш та заступник голови райради Борис Керечан. Бочкай небезпідставно боявся за свій стілець. Адже Виноградівська міська рада стала форпостом регіоналів на Виноградівщині. Але всі наступні події показали, що, на жаль, сил і духу протистояти місцевим злодіям у місцевих майданівців немає. Чому так сталося? На це є свої причини.

Причина №2. Якщо коротко, то її можна назвати одним словом – Любімов. Пам’ятаєте, ми згадували про маленький центрик спротиву януковичам, який виник під час революційних виборів 2004 року. Тоді група місцевих національно свідомих, молодих, несподіваних під маркою українського патріотичного спротиву запропонувала себе для організації роботи у виборчому штабі кандидата в президенти Віктора Ющенка. Балога, який в області представляв кандидата, пішов на цей крок, змістивши ледь живих попередників (Михайла Продана через політику звільнили з посади директора радгоспу «Виноградівський»)  і щедро профінансував виборчий штаб на Виноградівщині. Незвичні  підходи (звичним не були навчені), азарт,  самовіддача і гарне фінансування дали свої результати. Безсумнівним лідером тієї блискучої і натхненної кампанії став вчитель музики з міської школи № 8 Олег Любімов. Через кілька місяців, в лютому 2005 року, Олега Вікторовича було обрано головою Виноградівської райдержадміністрації. Без досвіду роботи, без вищої освіти… Такий був казковий час. До речі, це був перший і, напевно, останній голова райдержадміністрації, обраний одноголосно через голосування, яке провела газета «Чорна Гора». За кілька днів  за Любімова шляхом телефонного доlзвону  свій голос віддали, якщо не помиляюся, більше 500 мешканців міста та району.  

Що було далі? Далі казка закінчилася. Не тільки, звичайно, у Виноградові, але й по всій країні. Спочатку ще по інерції лунали лозунги, громадськість активно відстоювала «нову владу», на яку, оговтавшись, тиснула стара номенклатура та нова бізнес шпана (заходами дискредитації та саботажу у Виноградові невидимо керував все той же Михайло Петрович), громадська рада при голові райдержадміністрації з азартом обговорювала проблеми міста та району, активно радила голові райдержадміністрації ті чи інші кроки, що під кінець стало майже відкрито голову дратувати.  Так поступово  запал згас. Повернулася буденність і … безпросвітність. Дехто навіть почав підозрювати, що піднята хвиля була всього лише технологією зміни одних на інших, майже таких самих голодних і цинічних, що в них там свої неписані закони, своя інженерія і хірургія душі,  і всі вони там собі свої.  Між своїми можна змагатися за ласі шматки, але здавати ні в якому разі, та й хто їм дасть… Але це тепер ми такі мудрі. В тій задимленості і непевності, в яку брутально занурили країну, більшість  воліла розчаровуватися поволі і «надії на краще» нізащо не втрачати.

Став мінятися і Любімов. Розсварився зі своїм товаришем, колегою по школі і штабній роботі  українським патріотом Шкірею. Не з принципових питань, скоріше з меркантильних. Іван потім кардинально змінить орієнтацію і стане активно працювати на януковичів… аж до другого Майдану.   Чому згадали цей епізод? Він виявиться дуже символічним і промовистим для розуміння суті штабного романтизму... Все більше проступала технологічність, намітився відхід від революційної романтики до прагматичного «виконання своїх обов’язків». Дехто скаже: а що було робити? Та нічого не треба було робити. Я взагалі підозрюю, що Олег Вікторович виявився набагато мудрішим і підготовленішим до тієї ситуації, ніж зі сторони могло здаватися. Не так давно я спитав Любімова, чому він так пасивно повівся під час страйків учителів у 1996-98 роках. Адже він працював вчителем і прекрасно розумів ситуацію. Олег Вікторович відповів, що тоді не мав часу, бо дітей годував. Проблему вдалося зняти в 2004-му.

А що ж наші національно-свідомі? Національно-свідомі активісти під шаром буденності вже не світили, а тільки блимали від виборів до виборів, запалюючись вже більше для заробітку, ніж тої живої картинки, яку подарував їм Майдан. Єдиний, хто продовжував світитися – це Олег Вікторович. А йому не було куди діватися. В нього багато роботи. Справлятися з посадами спочатку голови райдержадміністрації, згодом голови райради, виконувати партійні доручення на посаді голови районної організації партії  ЄЦ, куди Олег Вікторович перейшов з «Нашої України», тобто всіма силами дбати про інтереси «кланчику» Балог. А Балоги, як відомо, завжди дуже вміло залучали до організації власного добробуту різного роду суспільні енергії –  рухи чи то українського, чи русинського, чи мадярського спрямування – підгодовуючи, а потім контролюючи, використовуючи, шантажуючи ними.  Чесно кажучи, не так важко було в цьому напрямку й працювати. Хто має  метою не Небо, а землю (тобто земне), в того щоки від сорому і приниження не горять. Вже не кажучи про Церкву, яка на Закарпатті є  традиційним брендом, вміле залучення якого дає велику перевагу на виборах. Головна мета «кланчика» відома – влада і гроші. Співпраця з Януковичем (яку дехто вважає за неабияку політичну спритність і живучість), безальтернативне цинічне включення себе рідних до вищого депутатського списку, а ще більше – задекларовані мільйони під подушкою, цю барижність ясно довели.  

Любімов зумів дуже  вдало капіталізувати для потреб «кланчику» ( та й для себе) український  національний демократичний ресурс. Звичайно ж під різними  соусами, але він жив на Виноградівщині. Сподіваємося, що й продовжує жити, але вже через інших дійових осіб.  Українці стали основою найбільшої фракції виноградівського парламенту. Яка в часи Януковича хоч і з певною корекцією стосовно балогівських інтересів, без сумніву, робила опір регіоналам. Однак через  балогівсько-любімовську капіталізацію і монетизацію українська ідея на теренах Виноградівщини  майже згасла. Вбивали її на виборах, щедро фінансуючи патріотів-активістів-пропагандистів-членів виборчих дільниць. Вбивали в електораті через подачки: мукою, картоплею, автобусами на прощу, шампанським для вчителів на останній дзвоник, подарунками на Миколая… Ласкава, благодійна, дуже смачна  і тепла смерть. Дорогі мої, пригодована ідея, як і пригодована церква, не живуть. Не буває ручної ідеї, як не буває рукотворного Неба. Не йдеться, звичайно ж, про фанатизм, йдеться про час. Ми все ще не можемо собі дозволити згасити вогонь (та й коли без нього можна було жити?). Бо це як залишити пустелю, відмахнувшись від Мойсея, мовляв, я сам знаю шлях в Землю Обітовану. Свою власну.  Чи є така під Божим Небом? Це важко пояснити «бізнесменам» Балогам, але, на жаль, це виявилося важким для розуміння практично всіх щирих адептів української державності на Виноградівщині, та й, підозрюю, і всього Закарпаття. Чому? Це окрема тема.  

Тому на виборах штаб, очолюваний Олегом Любімовим, виглядав все  менш переконливо. Не залишилося і тіні тієї завзятості, натхненності… Хоч гроші були, роздавалися щедро. Гроші навіть вирішили долю виборів  на Закарпатті до рад всіх рівнів в 2010 році.  Пам’ятаєте, тоді роздали по 200 грн  всім соціально нужденним верствам населення по списках  соцзахисту. Через який гріх пройшли!

А от вже в 2012 не вийшло. На вигляд ніби все робили правильно: платили людям, платили попам, вчителям, лікарям, журналістам... Не менше платили, як бушківці. Але от тиснути адміністративно як слід не вміли, підвозити на таксі стареньких теж не бралися, не погрожували зняттям з роботи, вікна активістам не били, не махлювали при підрахунках… Недопрацювали, одним словом. Бандити в таких умовах, коли  міліція, прокуратура, суди бездіють, виявилися набагато ефективніші. А могли? Не могли. Не тому, що дуже порядні, інтелігентні чи совісні.  Стилістика не та.  Випасти із парадигми ніяк неможливо. Тому напівфабрикати. Дух вбили, а бажаного не досягли. Така ось сумна історія. Чи є вихід із тої сумної ситуації, яку ми зараз спостерігаємо на Виноградівщині та й по всій Україні? Без сумніву, є. Вихід завжди є. Потрібно ставати бандерівцями. Ну хоча б свободівцями. Ні в якому разі не закликаємо до радикалізму. Просто всяка дія повинна народжувати протидію. Ефективну протидію. Якби серед нас були святі, то вони б однією молитвою загнали всіх контрабандистів у зельонку. Святих не вистачає. Тому повинні бути бандерівці, які по - справжньому люблять свою українську землю і готові її захищати як від зовнішнього ворога (що вже довели всьому світу), так і внутрішнього. І тоді мокре місце залишиться і від бушків, і від довбаків з шерегіями та інших елементів феодалізму та жлобізму на нашій землі.

І на закінчення. У виноградівського читача може виникнути питання: чому Мочарник так пише про Любімова, з яким його всі пов’язують багато років. По-перше, це міф. Нас у свій час і з Довжанином пов’язували, і з ким тільки не пов’язували. Якби все було так, як брешуть на базарах та спеціально навчені «чуприки», то «Чорна Гора» мала, принаймні, офіс у Виноградові за 20 років роботи.  По-друге – дивитися в одну сторону, – не означає думати про одне. А по-третє, якби  Любімов був близьким товаришем редактора «Чорної Гори», що в принципі для незалежної газети важко уявити, то він не був би слугою Балоги.

Причина №3. Ще жив Маргітич. До 2003 року, року смерті владики. Він не тільки тримав небо над Виноградівщиною, але й моральну планку. Українці на Виноградівщині, в особі владики, мали справжнього духовного лідера.  Його так і висвятили – як помічного єпископа для українців Закарпаття. Владики соромилися. Не так щоб Бога боятися чи не красти, але все ж. Соромилися нахабно використовувати церкву для наживи, соромилися так відкрито зраджувати Україну. Ви можете собі уявити, щоб у владики Маргітича був кум контрабандист? Чи друг бандит? Чи владику п’яного за кермом? Можете собі уявити, щоб владика взяв гроші від кандидата чи від партії на виборах? Навіть для церкви. Та й народ простий бачив перед собою справжнього  пастиря, тримався меж, боявся гріха, а головне, вірив, що є на цьому світі Бог, його правда, справедливість, що люди спам’ятаються, що спам’ятається влада. І хоч його називали політиком, бо він любив Україну і дбав про українське (тоді за українську мову називали націоналістом), хоч писали у Рим різні доноси колеги, місцеві політичні русини, мадяри і мадярони, але не сміли  йти на відкриту конфронтацію і так нахабно валити державу.  А що зараз? Половина греко-католиків промадярські, католики, зрозуміло, теж. Протестантські церкви хто за угорців,  хто за Росію. Московські православні, яких більшість, підтримують Москву і бандитів. Ось вам політика і церква. Основні насущні завдання. У більшості храмах якась чуттєвість, душевність розлиті, догоджання людському, суцільне всепрощення. Покаяння? Привселюдне? Щоб все зсередини вивернуло? Це так грубо. Гріх – моя особиста справа.  Бути милосердним і не судити. Мир, мир і тільки мир. Рай – так, пекло – ні, ні, ні. Рай без пекла. І що ви робитимете в Раю з своїм перенавантаженим виноградівським сміттєзвалищем? Районну раду шантажувати? Чи ангелів убивати?

Всі злодії поробилися «спонсорами і благодійниками», особливо під вибори. Контрабандисти – перші люди. Всі їх люблять, поважають, священики ставлять у приклад. Встигають всюди: і біля царських воріт піаритися, і в зельонку, і наркотиками торгувати.  Дух світу і неміч, сон і ритуал панують повсюдно. Духовний сон. Тому майже втрачені духовні та моральні орієнтири.  Треба жити тут і зараз. Без Христа. Христос заважає. Все інше теревені невдах. Не розуміють, що спочатку Бог, потім «тут і зараз». Бо інакше під «благодійним приводом» включаються  тваринні інстинкти і тяга до саморуйнування. В результаті: мерзенність і запустіння. Клоуни забавляють козлів. Чи Христова це церква?

Яскрава ілюстрація: іменем Маргітича на Виноградівщині не названі ні вулиця, ні провулок; ні музею, ні пам’ятки, ні слова згадки… Нема пророка у своїй вітчизні. Зате в Мукачеві,   на Міжгірщині, Хустщині, Рахівщині, в Ужгороді…  не кажучи про сусідні області: де вулиця, де музей, де книгу випустили… Слово Маргітич символ і пароль для гідних, чесних, національно свідомих, вільних людей честі і духу. Приклад істинного служіння Богу.

Причина №4. Національна та соціальна розмитість. Хто ми є? Українці? Угорці? Закарпатці? Невідомо. Ми ситуативні, тобто ніякі. Якщо щось, то у мене нянько був мадяр, або мамка українка, або взагалі я сховаюся і перечекаю. І коли говорять, що на Закарпатті віками жили багато націй у мирі і дружбі, то брешуть і прикидаються. Якщо віками гнобити більшість населення (тобто українців-русинів), тримати їх в темноті і чорному тілі, примушувати важко на себе батрачити, забезпечуючи затишне життя невеличкій «купці аристократів», то можна виховати дуже «толерантне і мирне» населення. Дуже «духовне» при цьому. Майже як «російський народ», просто ми ж так з горя не пили, не азіати, та й пани були європейці – не дали зовсім занепасти. Така була державна політика. До якої долучалася церква спільно з угорським урядом. У двадцятому столітті свідомість закарпатців зазнала ще більш нищівного удару. Відібрали і те, що собі за морями важкою працею заробили, загнали в колгосп і заборонили Бога. Взамін дали роботу, на якій можна було красти і не робити, безкоштовну освіту, медицину, які до цього дня користуємо разом з майже зруйнованою інфраструктурою. А позаяк не мали часу і можливості збудувати інше, бо крали, тому за  відсутності кращого, згадують ті нещасні «безкоштовності», як благо. Після розпаду Союзу ми ще трохи потрималися купи. Побачили, що від злодійської держави нема чого чекати і розлетілися: хто на заробітки за кордон, хто в малі підприємці, хто в контрабандисти, а хто важко працювати за мізерну зарплату на фабрики заїжджих капіталістів, ледь зводячи кінці з кінцями. Частина молоді поїхала вчитися. Чи багато повернулося? Ті, кому нянько міг місце притримати чи організувати, бо у світі не мали перспективи. На місці залишилися загнивати і ватяніти державні органи та установи, керовані зовні перестарілі кадебісти, ветерани, комуністи з комсомольцями, які у свою чергу об’єдналися в громадські організації, щоб посмоктуючи бюджет та партійні каси влаштовувати місцевим злодіям постійні перевибори.

І ось тому, коли одні стали злодіями, інші продали ідею, всі разом зрадили Христа, так і не визначилися хто ми є у цьому світі – протестний рух на Виноградівщині майже припинився. Ми вже не протестуємо проти злодійства, нечесності, неправди, серце не горить жагою Істини і боротьби -  змирилися, розчарувалися, капітулювали. Ослабли. Першому Майдану зраділи, а другий так і не почули, не прийняли.. Злякалися, сховалися, у війні Майдан звинуватили. Не захотіли нічого міняти. Прислухалися до продажної бандитської еліти. Вже звикли до того, що є. А є болото з корупції, бандитизму, жлобізму і феодалізму…  Тому на виборах продалися, тому маніпульовані, дезорієнтовані, розлючені, економічно придавлені…   Таких голими руками бери і веди  в рабство.

Є дві заповіді для того, щоб жити: Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю, і всією думкою твоєю. Це перша і найбільша заповідь. А друга ж подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого (саму) (Мт. 22,37-39). Так ось, ми ні Бога не любимо, бо якби любили, то так би не грішили, не рвали б зубами цю землю, а небо би на землю присягали, ні ближнього. Бо якби ближнього любили, то любили би і свій народ, до якого належимо, його волю, його пісню і свою землю – не тільки двір і керт, але всю, де живуть ближні. І не чекали б, що хтось прийде і порядок наведе, а разом з усією Україною той порядок і всередині, і зовні з Божою допомогою наводили.

Теги: протест, Майдан, Виноградівщина

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати