Ковач Золтан. Полювання на власну долю

- Представтеся, будь ласка, нашим читачам.

 - Ковач Золтан Йосипович – заслужений лісовод  України.

  - З якого ви року народження, Золтане Йосиповичу?

- Я народився 16 лютого 1925 року. Мені минуло 86 років.

  - Слава Богу! Тоді прийдеться більш детально про вас написати. Розкажіть трошки про себе.

 - Народився я у Новому Селі Виноградівського району ще при чехах. Я закінчив 5 класів народної школи і у 1936 році поступив у чеську горожанську школу, яка знаходилася у Вилку. Поступив я туди без екзаменів, бо вчився до того на відмінно, але після трошки захандрив. У батьків нас було восьмеро. Робити для того, щоб прогодувати таку сім'ю, треба було фест. Мали ми 8 гектарів землі, коні, воли, корови, свині... Для того, щоб розбудувати таке  ґаздівство, батько три рази був у Америці на заробітках.

  - Ви закінчили навчання у Вилку?

 - У Вилку я починав учитися, але згодом, у 1939 році, прийшли мадяри і я поступив уже в угорську горожанку, яку закінчив у 1941 році. 

 - І куди пішли вчитися?

- Поступив  на  роботу. Став працювати якби секретарем сільської ради Нового Села. Батько був бировом у Новому Селі. 20 років він працював сільським головою.  25 жовтня 1944 року все змінилося. В Новому Селі тоді було 19 комуністів. Вони прийшли до нас і стали просити, щоб батько далі був головою, а я  секретарем сільської ради при новій, вже комуністичній владі. Але батько відмовився працювати бировом, бо не знав мови, а я, завдячуючи тому, що 5 класів початкової школи у Новому Селі  ходив в руську школу, то мову так-сяк знав. І це мені  допомогло. Секретарем я пропрацював до 1946 року, а потім викликали мене в райвиконком і наказали мені йти працювати секретарем сільської ради в с. Шаланки.  А дружина моя в той час працювала начальником поштового зв'язку в Новому Селі. Я сказав, що жінку не залишу. Тоді мені пообіцяли квартиру, жінці посаду, ну і заробітна плата тут була трошки більшою.

  - І ви погодилися?

- І я погодився, і не жалкую.  Це велике село, умови життя набагато кращі. Але згодом я відчув, що мене перестає задовольняти моя заробітна плата і я за власним бажанням перейшов працювати начальником цеху на тарний завод. На тарному заводі я пропрацював 13 років. Коли Шаланкіський тарний завод ліквідували, підпорядкувавши його Іршавському винзаводу, я відмовився там працювати. Хоча директор Юрина обіцяв ту ж посаду, зарплату і машину, яка би мене возила в Іршаву і назад.  В той час я був у хороших стосунках з директором лісгоспу із Хуста Донець Олексієм Павловичем. І у 1960 році я перейшов працювати у лісництво. Спочатку я був садоводом, привів у порядок розсадник. В той час ми продавали іншим лісгоспам мільйон сіянців. Через 6 місяців мене призначали працювати помічником лісничого, а лісничим був Хаща.

  - І вигідно було працювати помічником лісничого?

 - Звичайно. То перспективна робота. Під нашим контролем було 4 тисячі гектарів державного лісу, то основа. Звідти ніколи чоловіка не виженуть. Хіба не знаю, що треба зробити. А там – ліквідували завод і вже в Іршаву йди.

  - А зарплата була гарна?

 - Не дуже. Приблизно така, як на заводі - 120 рублів. І от шість років я пропрацював помічником лісничого. Одного разу телефонують: Любченко, перший секретар райкому, їде на полювання, забезпечте прийом. З тих пір, скільки раз секретар райкому приїжджав на полювання, стільки разів я забезпечував необхідний супровід. Хаща був трошки травмований і не міг так прудко ходити по лісу. І ось одного разу мене  викликали в "Дубки", в той будиночок (де Олег Вікторович і Ярослав Іванович у настільний теніс грали), туди ж викликали директора лісгоспу і Хащу. Там був Любченко – перший секретар. Сила. Дуже розумний чоловік був. Той ніколи не пішов з полювання, щоб не пригостити загонщиків випивкою і закускою.

  -  А сам?

- Трошки, бо він завжди був за кермом, та й хворів.

  - І ось він вас запросив.

 - Так. Каже він директору: Хащу признач лісничим у Виноградів, виділити йому у Виноградові прекрасну квартиру. Але Хаща каже: не йду. А Любченко: ні, підеш. Ти ж до мене приходив, у тебе діти хочуть у міську школу ходити, ось нехай ходять. Був запрошений також генеральний директор лісового господарства області Шураєв, який тут же призначив Хащу лісничим у Виноградів, а мене  в Шаланки.

 - І ось ви стали лісничим у Шаланках. Що далі?

 - А далі була важка робота, бо крім розсадника і лісу мені ще наказали будувати фазанарій. Хоч не дуже я того хотів, але наказ є наказ. Через 9 місяців був готовий фазанарій. За рік ми  випускали 12 тисяч молодих фазанів.  Їх розповсюджували як в області, так і за межі області.  Але рік чи два фазанарій був прибутковим, а всі інші роки приходилося господарство дотувати. Тому через  якийсь  час  фазанарій занепав.

 - Золтане Йосиповичу, вас називали у районі та за його межами містер-полювання. Ви це знаєте?

 - Якщо не дуже хвалитися, то тільки кабанів убив 94 штуки. Найбільший з них важив 305 кг. 

 - Але окрім таланту мисливця ви, як говорять, мали великий талант організатора полювань. 

 - То треба питати тих, кого з нами вже нема: Платона Григоровича Левчука та Василя Любченка. Якось мені каже Любченко: Золі (вони мене Золієм називали), давай організуй мені полювання, щоб я міг  стріляти. Добре. Я проінструктував хлопців, йому сказав стати на пень, щоб здалеку бачив як іде кабан, а сам став недалеко для підстраховки. І ось він стріляє, стріляє, стріляє... тоді звіря було не так, як сьогодні. І ось з того місця Любченко підстрелив того разу 4 зайця і двох лисиць убив. Після каже: досить, Герман (то був його шофер), рюкзак давай! А рюкзак повний холодними закусками, випивкою... Хлопці розсілися, поїли, випили...  Питає: Золі, хлопці мають чим додому добратися? Герман, повези їх додому. Дуже добрий був чоловік. Сила. Розумний, інтелігентний... А після нього був Платон Григорович Левчук.

- А чим відрізнявся Василь Григорович Любченко від Платона Григоровича Левчука?

- Любченко був дуже мудрою і далекоглядною людиною. Він наперед знав, який керівник чим кінчить. Він знав усі кадри в районі, знав хто чим дихає. Міг сісти з нами, випити тих 10-15 грам, любив дуже шкірку з кабана... Але більшого собі не дозволяв, бо й не міг. Він мав дуже важку хворобу шлунку, тому не міг ні переїдати, ні перепивати. Коли вже лежав в обласній лікарні в Ужгороді, ми з покійним Шімоном, головою колгоспу з Вербовця, поїхали його відвідати. У палаті була дружина Василя Григоровича Варвара Андріївна. Привіталися, стали розмовляти. І раптом Василь Григорович каже: Золі, готуй на неділю полювання. Варвара Андріївна йому: Василю, ти ж хворий, тобі потрібно в лікарні лежати. А він: Герман мене повезе і привезе. Ти ж, Золі, знаєш, де є фазани. Ось і підготуй місце, пригодуй їх, нікого туди не допускай, а я приїду і полюватиму прямо з машини. Так і було він приїхав, підстрелив кілька фазанів і зайця. Ми відразу там і приготували з трофеїв обід. Він навіть з нами тоді погостився, але з'їв тільки кілька шматочків із зайця. Більше не зміг. Таким було останнє полювання цього дуже розумного і гарного чоловіка.

 - Золтане Йосиповичу, мода на полювання почалася в районі з Любченка, чи то вже Платон Григорович більше розвив?

 - Любченко, звичайно. Любив теж на полювання ходити другий секретар райкому Паранич. Потім стали запрошувати на полювання із обкому партії. Приїжджав і перший секретар Бандровський, і голова облвиконкому Волощук. Волощук  був дуже приємною і культурною людиною. Не дарма він займав в області таку високу посаду. Він теж любив загонщиків пригостити. Тоді і завелося те полювання. Гарне  полювання. Був порядок, лісова охорона була дисциплінована.

 - Ну а Платон Григорович? Все - таки він довго керував районом.

 - Довго, дуже гарний, розумний чоловік був,... але він вже не то.

 - А чому не то?

 - В нього завжди часу не вистачало. Чомусь він завжди дуже поспішав. Куди його дорога вела, - я не знаю. То його справа.

 - І ніхто не знає. Але ми так знаємо, що при Платоні Григоровичу теж полювання гарно було поставлено. Всі керівники на полювання ходили, прокурори... 

 - Так, це правда. Але прокурора Раточку Платон Григорович не любив. Любив до нас на полювання приїжджати третій секретар по ідеології Семенюк... Я про Семенюка, нехай він спокійно спочиває, можу одно сказати – дуже був вибагливим. Якщо на полюванні не було Ільницького або Волощука, тоді він дуже сварився, психував... Йому ніколи не було добре, ніхто йому вгодити не міг. Одного разу був такий випадок. Семенюк став мене сварити за щось, а Платон Григорович підійшов, кулака йому до носа підніс і каже: сякий-такий, ану понюхай, чим пахне! Я тобі зараз обличчя наб'ю! Ти що хочеш, щоб тобі тут тротуар збудували?

  - Напевно, Платон Григорович був більш простий, демократичний чоловік?

 - Не був він зловредний чоловік. І це добре. Був дуже щирим, але через міру грубіян. Бувало як пошуткує з чоловіком,  то той не знає куди себе діти. І, знаєте, друга серія полювання була більш важливою і затяжною. Одного разу був на полюванні Бандровський – перший секретар обкому компартії. Полювали  ми тоді у Паладі. Там невелика територія, але було багато фазанів, косуль, різної дичини, прямо на румунсько-українській прикордонній смузі. Бандровський теж був веселим чоловіком. Того дня закінчилося полювання, аж раптом чуємо хтось вистрілив. Порахував я загонщиків – одного немає. Стали ми дивитися, а то покійний Еміл – колишній лісничий. Почервонів так, до мене підійшов і каже: я кабана вбив, лежить звідси за 100 метрів. Я Бандровському розповів, а він: давай сюди. Пішли ми за кабаном, а там веприк на 180 кг. Гарна була після гостина.

  - Золтане Йосиповичу, нам Ярослав Іванович Кібелбек розповідав, що на полюванні іноді приймалися дуже гарні і виважені рішення по тим чи іншим питанням.

  - Це не так. Не на полюванні, а тут, де ми зараз сидимо, тут, за цим столом, я Кібелбека поставив лісничим.

  - І як то було?

- Каже мені Платон Григорович: нема з ким вийти, погуляти в "Дубках", там гарний домик, а та жіночка Сливка (тоді очолювала відділ Хустського лісгоспу у Виноградові) не п'є. Ти не знаєш кандидатуру на цю посаду? А Кібелбек в той час працював начальником лісопункту у нас. Він був зятем директора Хустського лісгоспу. А я йому: знаю такого чоловіка, має вищу освіту, зять Дубчука. А я Дубчука знаю, - каже, - завтра його пришли до мене. Я тоді дзвоню Кібелбеку – ану завтра зайди до Платона Григоровича. А в чому справа, - питає. Так і так – кажу, - будеш лісничим у Виноградові, якщо хочеш, а ні, як хочеш – діло твоє. Кібелбек швиденько до Левчука: хочеш бути лісничим – хочу, маєш всі для того документи – маю. Зателефонував відразу директору лісгоспу – видавайте наказ   на призначення і в трест "Закарпатліс" на затвердження. І все. Ось тут, у цій кімнаті, Кібелбек став начальником Виноградівського лісгоспу.

  - Тут і по Михайлу Михайловичу приймалося рішення?

- І не одне. Тут ми рішали, аби його в тюрму не закрили. Це робить?

- А воно при чому? Ми що, для диктофона? Ми для історії пишемо. 

- Михайла Поличку повинні були посадити за лікарняні листки. 

- І як то було?

- Він працював у нас у Шаланках фельдшером. Виписав 11 ком'ятським людям лікарняні листки, а вони замість того, аби лікуватися, пішли спекулірувати в Угорщину. От і прийшлося за нього просити. 

- Який жах! То ви його практично врятували. Михайло Михайлович, напевно, вам багато чим зобов'язаний?

- О-о-о!!! Але то вже забуто.

- Не може бути, невже Михайло Михайлович міг таке забути?

- Дуже хороший чоловік, але в нього просто склероз. 

- А як ви Михайла Михайловича зробили головним лікарем?

- У цій малій кімнатці. Приїхали до мене Платон Григорович з Макаревичем. Сіли, поговорили, показкували – туди-сюди... Каже Макаревич: слухайте, ви добре знаєте Поличка? Як ви думаєте, чи підійшов би він для Виноградівської лікарні головним лікарем? Кажу: молодий, не дурний – звичайно підходить. На це Платон Григорович: тоді пришли його до мене.

- Але ж він ходив до того на полювання?

- Ходив.

- І вони його бачили, знали...

- Правда. І знаєте, спочатку  Платон Григорович його на полюванні і бачити не хотів. Казав – то не наш чоловік. Я ледве-ледве його вмовив, щоб його допустили до полювання. Там же була виключно еліта. 

- То ви дійсно постаралися для Михайла Михайловича. Та й, напевно, не даремно, він же доріс до заслуженого лікаря України. Можете пишатися.

- Моя покійна перша жінка була сестрою тодішнього начальника облздраву п. Рішко Павла Степановича. То знали в районі. А Макаревич, то був дуже розумний і діловий чоловік. Платон Григорович був теж розумний чоловік, але не довго слово тримав. Тому прийшлося з усіх сторін. Знаєте, неодноразово вони в мене були, ми іноді допізна засиджувалися. Але один раз мені стало дуже боляче. Платон Григорович вже тоді не працював і ми зустрілися з ним на малому базарі у Виноградові. Він мені каже: став 100 грамів. А я йому кажу: із задоволенням, Платоне Григоровичу, але не маю при собі грошей, на останні копійки заправив машину. Пішов ти... - сказав Левчук, розвернувся, взяв за плечі одного чоловіка і зайшли у найближчу забігайлівку. Такий був чоловік. Він міг бути грубим, але ніколи не був зловредний. 

- А чому вони вас так любили? Ви ж простий чоловік, ні великої освіти, ні великої посади.

- Бо я ні на кого не наговорював, нікому зло не зробив. Кібелбек спочатку трохи дуркував, мовляв, я йому тут мішаю. Яка моя справа до твого, ти ж лісничий чи директор – роби свою справу, а я на пенсії. І, на кінець,  дійшов до розуму. Що я нічого, я можу навіть очі зажмурити на те, що там десь робиться. 

- Тобто ви інтриги не плели.

- Які інтриги? Я слово мав. Було навіть, що наступного дня  розумів, що неправильно дав команду, я викликав ту людину і вибачався і поправляв те, що зробив не так. З людьми потрібно рахуватися. Бо інколи чоловік сам не знає, що з того може вийти. Колектив, правда, в мене був не такий великий, але господарство було досить велике – 3700 гектарів лісу. І, звичайно, його не огородиш і за всім не вслідкуєш. Але, якщо були крадіжки, то виявляли і наказували. Не все там було золото. Бувало ночами потрібно було працювати, у вихідні. Особливо влітку. Коли пожежонебезпечний період. 

- А що скажете за теперішнє начальство? Ви й пана Агія призначили?

- Він наш. Правда, ми разом не працювали і до його призначення я , звісно, не маю жодного відношення.  Сказати щось не можу. Кожен повинен старатися виконувати свою роботу, вказівки вищого начальства... Кожен за себе відповість. 

- А світ змінився з того часу, як ви в ньому активно діяли?

- Не змінився. Закон був як тоді, так і тепер. Тільки потрібно триматися того закону, потрібно частувати... 

- В якому році ви вийшли на пенсію?

- У 1985 році. Сьогодні мав 60 років, а на завтра написав заяву на звільнення. 

- 1985 рік, це кінець епохи: до влади прийшов Горбачов. Ви, напевно, щось відчули?

- Просто більше не хотів працювати.  

- А чому?

- Стільки було нахлібників, стільки сюди направляли різного панства, особливо влітку. Ми мали 3 спеціальні  домики для гостей і всі влітку були переповнені. Начальство було з Києва, Москви, Ужгорода... І то все потрібно було обійти, розважати, годувати... Все їм принеси: молоко, хліб, яйця, м'ясо... Дармоїди. Я вже то далі не міг витримати. Тому й закінчив свою трудову діяльність якнайшвидше. Зараз отримую пенсію. І цей домик, і все, що тут є я побудував, коли працював 9 років на заводі. Тому із лісгоспу нічого не маю.  Дітей Бог не дав, перша жінка померла, а з другою живу вже 15 років. 

Кадрова політика над тушею впольованого кабана, переповнені "дармоїдами" мисливські домики в Шаланках, мисливці, що розважаються і полюють на дичину, яку їм заганяють лісничі – вінець комуністичного літа... Так було все добре. Ще трохи і ми би вполювали свою долю. І чому це раптом змінилося? 

Може  тому, що стомився Золі-бачі?

Теги: полювання, лісничий, Шаланки, кабан

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати